«Хочу поставити крапку у війні»: поліцейський з Волині понад пів року захищає Україну на «нулі»

Про це розповідають у секторі комунікації поліції Волині. 

Олександру - 44, він досвідчений поліцейський та очолює сектор реагування патрульної поліції у Луцькому районному управлінні поліції. На службу прийшов у 2005. Саме тоді стався переломний момент у житті чоловіка: він залишив свою роботу вчителя та обрав напрям, де зміг би поєднати правоохоронну діяльність й педагогіку. Так розпочав службу у тодішній кримінальній міліції у справах дітей, а після реформи – працює в СРПП.  

«Ідучи на війну, намагаємося думати про хороше»

З початком повномасштабного вторгнення майже перед кожним співробітником правоохоронних органів повстало питання: продовжувати забезпечувати правопорядок на територіях, де відносно спокійно, або ж вирушати на Схід України, де точаться запеклі бої за кожен сантиметр території. Це обмірковував і Олександр, і вже за декілька місяців приєднався до батальйону «Захід».

«Відбувалася ротація, хтось з певних причин вибував із батальйону, і тоді запропонували мені. Якби дізнався з самого початку про формування «Заходу» – одразу пішов би. Це моє внутрішнє переконання, я не вперше вирушав на Схід, у 2015 році також служив там. Тоді забезпечували пропускний режим на блокпостах, перебували в Краматорську. Жодного разу я повністю не розумів, що мене очікує», - каже правоохоронець.

Поліцейський ділиться, що рішення приймав свідомо і розумів усі ризики; сім’я спочатку відмовляла, але згодом змирилася та навіть підтримала його: «Дружина, звичайно, була проти. Меншому сину не говорили весь цей час, казали, що тато на роботі. Старший дуже важко переживав. Ще до того, як їхати у зону бойових дій, він постійно молився і просив Бога, щоб я туди не потрапив. Всі розуміють, що це війна, і є ризик не повернутися звідти взагалі, або ж повернутися з певними ушкодженнями. Але всі ми думаємо тільки про хороше, що все буде гаразд. Я однозначно повернуся, і живий, і здоровий», - пригадує.

Сотні знищеної техніки та живої сили ворога

Олександр разом із колегами здійснював координацію сил і засобів аеророзвідки щодо ураження живої сили противника. Спочатку працювали на Харківщині, далі – у Донецькій області. Поліцейські виконували завдання нарівні із військовими, зокрема, 25-ю та 100-ю бригадами. Така взаємодія давала гарні результати – сотні знищеної дороговартісної техніки ворога та їхніх солдат.

«Майже ніхто з військових не міг повірити, що ми справді поліцейські і спільно з ними воюємо, ще й якісно виконуємо свою роботу. Їм важко було це усвідомити, доходило до казусів, що доводилось показувати службове посвідчення. Ну і, як бачите, в суспільстві побутує думка, що мало поліцейських беруть участь у зоні бойових дій. Часто в соціальних мережах деякі люди намагаються якимось чином критикувати поліцію і закидати:

«От ви тут, на місці, беріть зброю, йдіть воюйте». Але ніхто не поцікавиться, скільки поліцейських воює, скільки загинуло, скільки поранено, а їх дуже багато. І кожному важко пояснити, що якщо вся поліція буде воювати - буде хаос. Ми маємо жити в нових умовах: частина поліцейських ефективно працює на передовій, інші – забезпечують правопорядок тут. Така реальність», - пояснює.

Завдавати серйозних втрат ворогу бійцям вдавалося дуже часто. Як розповів Олександр, бувало й таке, що доводилося жертвувати своїм безпілотником, але завдяки йому вражали набагато дорожчу техніку ворога, наприклад, танк, який вартує мільйони доларів. 

«На війні це все розхідний матеріал. Але ми розуміємо, що, витративши, наприклад, 100 тисяч гривень, ми вразили якусь військову одиницю, яка коштує набагато більше. Тут є велика частка роботи волонтерів та керівництва ГУНП у Волинській області, які завжди цікавилися потребами та забезпечували усім необхідним», - розповідає.

Воюємо заради дітей, заради майбутнього

Суцільні руїни, одиниці місцевого населення та постійна небезпека, яка чатує звідусіль, - саме у таких місцях доводилося працювати правоохоронцю.

«Дуже мало житлових будинків, які вціліли взагалі. Фактично, це розруха, хаос. Деякі люди, які там проживають, тривалий час були під окупацією, і зрозуміло, що пропаганда впливала на них, їх переконували, що їхні будинки були пошкоджені саме Збройними Силами України. Але якщо навіть дивитися на напрямок руху ракети, як вона «виглядає» з землі, чи взагалі в межах досяжності наших сил, то стає зрозуміло, що це нереально.

Більшість місцевих, звісно ж, вірять та чекають нас. Найбільше вражають дітки маленькі, які там формують мікроблокпости. Ти проїжджаєш повз них, завжди залишаєш цукерки, продукти харчування, тому що в магазинах майже нічого ж немає, їм там рідко хтось щось привозить. Вони так радісно зустрічають з жовто-блакитним стягом і бажають перемоги. Ось саме це справді додає сил. Заради них ми там, це ж наше майбутнє», - впевнений боєць.

Поліцейський зауважує, що за існування зведеного батальйону у них фактично немає втрат, і це завдяки командиру полковнику Сергію Козаку.

«Він досвідчений військовий, і до виконання кожного завдання підходить виважено: проводиться розвідка, дорозвідка, планування сил і засобів тощо. Саме такий підхід давав результат і можливість зберегти особовий склад. Він цим переймався особисто, і якщо група виходила на завдання – він не спить, поки не повернуться. Особовий склад його підтримував у всьому, тому що знали, що він нікого не підставить», - розповів Кот.

Війна – скрізь, і кожен може долучитись до Перемоги

Територія, яку залишає агресор після себе, повністю замінована, каже Олександр, і стовідсоткової безпеки ніхто дати не може ні місцевим, ні правоохоронцям.

«Кожен розумів, що тільки від Бога залежить наше життя, здоров'я. Тому що навіть на тій території, де знаходилися ми, де були і місцеві жителі, дітки, де щодня всі ходять, траплялося жахливе. В одному з населених пунктів біля нас була річка, куди дітки бігали купатися. І хтось із них відійшов буквально на два метри і підірвався на міні, йому відірвало стопу. Тобто кожен день ти ризикуєш життям. Ти не знаєш, куди ступити, як ступити, що з тобою може трапитися. Саме на вищі сили і розраховуєш, ну і на досвід, звичайно», - каже він.

Поліцейській ділиться, що бажає зробити свій внесок у перемогу України, для цього він і там.

«Війна у нас триває, триває вже давно. Коли до нас не прилітає нічого, ми забуваємо про війну, звикаємо до буденності. Чуємо з телебачення про вибухи, пожежі, що хтось підірвався на якомусь вибуховому пристрої, але це ж не тут. І так кожен з нас звикає, що війна десь там, але не тут, тут її немає. Але мені це відлуння війни завжди відчувалося, і я хочу нарешті поставити в ній крапку, хочу, аби у цьому була й моя участь. Якби кожен так думав, війна б завершилася набагато раніше. Напевно, на мене так вплинуло виховання батьків. Коли я був ще дитиною, вони навчали мене, що це моя держава, і від мене особисто залежить, що буде відбуватися далі, яким буде майбутнє моїх дітей. Захищати - це мій обов'язок нині», - впевнений Олександр Кот.

Марина Балдич

Ігор Лівошук

Читайте також: 

• Написала йому у соцмережі: історія кохання військового і його дружини
• «На тебе дивляться, як на дикуна!» - воїн, який живе в Луцьку, розповів про ставлення людей в тилу
• Один воїн стримував ворога майже 20 годин і загинув у бою: бійці луцького загону «Любарт» розповіли, як воюють на Херсонщині