Мобілізували у квітні, а у липні рідні отримали страшну звістку: історія 39-річного захисника з Волині

Історію Героя розповідає газета Полісся.

Сашко та ще троє його братів народилися в Білорусі, куди батьки свого часу виїхали працювати. Та за кілька років родина повернулася на малу батьківщину батька — у Черче. Тут діти й пішли до школи.

«Він був дуже спокійний, слухняний. Добре вчився. Йому давалися і письмо, і лічба. Про якісь конкретні здібності у початкових класах було ще зарано говорити. Але хлопчик був старанним у навчанні. Світла, товариська дитина», — таким пригадує Олександра його перша вчителька Ніна Велимчаниця.

Змалку хлопці вчилися господарювати, а з 14 років почали їздити з батьками на заробітки. Доводилося бувати навіть у Кривому Розі. Згодом брати розійшлися кожен своєю життєвою стежиною. Нині в отчому домі в Черче залишився лише наймолодший Сергій. Батьки ж відійшли вже у засвіти.

…У травні 2011 року в житті Олександра сталася одна з найщасливіших подій — народився син Артем. Поки кохана жінка піклувалася про дитину, молодий тато вирушив заробляти на життя. Останні десять років він провів у селі Соснина на Іваничівщині, нині — Володимирського району, де трудився у фермерському господарстві.

Власники дуже цінували такого підлеглого. Він чудово розумівся в техніці, знав усі тонкощі роботи на фірмі. А хист до цього, схоже, перейняв ще в дитинстві. Колись тато працював тут трактористом-комбайнером і не раз брав із собою малого Сашка. Так, без спеціального навчання, хлопець поступово опанував чимало премудростей цієї діяльності.

Два роки тому тяжка недуга забрала у вічність дружину. А у квітні 2026-го мобілізація привела Олександра до війська. Він став до лав 66-ї окремої механізованої бригади імені князя Мстислава Хороброго гранатометником, отримав позивний «Мартин». Підрозділ вирушив на Донеччину.

«19 липня ми востаннє змогли поспілкуватися із Сашею. Він був, як завжди, стриманий, але відчувалася тривожність. Надіслав кілька фотографій. Мовляв, у разі чогось, щоб мали що вибрати на пам’ятник. Він розумів, що має вирушати на вкрай непросте завдання, з якого вороття може не бути. Хоча він усе ж був оптимістом від першого дня служби. Казав, що все буде добре. Що його дуже хвалять на полігоні, що у нього все чудово виходить. У житті він був життєрадісним, справедливим, умів підтримати. І нам свого часу допоміг із будівництвом дому. На фермерському господарстві в Соснині його теж дуже цінували за старанність і добросовісність», — з теплом згадує Олександра братова Людмила.

27 липня у селі Середнє Краматорського району під час виконання бойового завдання групу, в якій перебував Олександр, накрив ворожий артилерійський обстріл. Того дня, як підтвердилося лише через кілька діб, життя захисника обірвалося. Йому назавжди буде 39.

І вже в день загибелі, згідно з наказом командира №3396 від 27 липня 2026 року, Олександра Велимчаницю було удостоєно нагрудного знака 66-ї ОМБр «Хоробрий в бою». Цією відзнакою нагороджують військовослужбовців за мужність і хоробрість під час виконання бойових завдань, стійкість у бою та готовність ризикувати власним життям заради побратимів.

Нещодавно нагороду свого тата на Алеї Героїв у Камені-Каширському отримував його осиротілий 15-річний син Артем. Разом із нею він берегтиме пам’ять про батька, його науку і приклад відваги, яким можна пишатися усе життя.

Іванна ГАЙДУЧИК, село Черче.

Читайте також:

• Повернувся з російського полону, але не встиг пожити вдома: спогади про Героя з Волині «Історика»
• «Мамо, я ховатися не буду…»: Андрій Кінах із Волині віддав життя за Україну
• Понад 15 місяців невідомості і надії: розповідь про Героя з Волині, який так і не встиг поєднати свою долю з коханою