Від волонтерського фронту до лінії вогню: спогади про загиблого воїна з Волині Дмитра Яковяка

Спогади про загиблого воїна опублікувала газета «Полісся». 

Дмитро прийшов у цей світ на Чернігівщині, звідки родом його мама. Однак ріс із братом у Камені-Каширському, в родині електрика. Тут він упродовж 1992 – 1995 років закінчив місцеве училище. Здобув професію будівельного столяра, тесляра. Після чого деякий час працював у цьому ж навчальному закладі. Згодом доля повела на сезонні заробітки. А душа все тягнулася до техніки, марив мотоциклами: як тільки десь бачив гарного «коня» – обов’язково мусив прокататися. Та, зрештою, осідлав не дрібного двоколісного, а велетня-вантажівку.

П’ятнадцять літ його вели далекобійником у різні віддалені куточки дороги не лише України, але й інших держав. А вдома з нетерпінням на нього чекали дружина та троє діток. Для них він був і опорою, і другом, і порадником. Цінував час, проведений з ними. Кремезний з вигляду – був романтиком по натурі. Тож щоразу, повертаючись після рейсу, влаштовував сюрпризи та родинні посиденьки чи то у малолюдних закутках природи, чи то за настільними іграми вдома.

І діти, і дружина знали – для них він хоч зірку з неба дістане. А, зважаючи на його високий зріст та богатирську тілобудову, здавалося, й справді може дотягнутися до неба. Підтримував підприємницьку діяльність дружини, не раз майструючи вечорами святкові декорації. У березні вони б відзначали 21 рік щасливого подружнього життя. Як турботливий батько допоміг реалізувати бізнесову ініціативу – відкрити зоомагазин, й старшій доньці, що навчається на ветеринара. Хотів, аби його кровинка уже мала фундамент для подальшого розвитку справи, яку вона любила.

Війна для Дмитра Яковяка почалася значно скоріше, ніж у 2022-ому. Перенісши складне оперативне втручання в ділянці хребта, куди вживили штучні пластини, та провівши не один тиждень неподвижно, доєднався до волонтерського руху АТО/ООС одразу, як тільки став на ноги.

Кілька років допомагав збирати гуманітарні вантажі для українських військових та доставляв їх на фронт. Був членом районної спілки волонтерів і ветеранів АТО «Побратим». У ніч на 24 лютого, коли по всій Україні мали пролунати перші вибухи повномасштабної російсько-української війни, Дмитро Яковяк повинен був прямувати фурою до Сум. Однак залишив машину у Ковелі й розвернувся до Каменя-Каширського збиратися до війська.

Він не мав бойового досвіду раніше, хоча уже не раз бачив що таке війна, просто не міг не піти з друзями зі спілки до військкомату серед перших добровольців. Таким чином опинився у складі 51-го батальйону волинської «сотки». Спочатку разом із формуванням виконував завдання з оборони північного кордону області від можливого прориву та наступу ворога на цьому напрямку.

Через рік був передислокований з батальйоном на східний фронт. Після реорганізації 100-ої бригади з сил ТрО в окрему механізовану бригаду через деякий час перейшов в ремонтно-відновлювальний батальйон. Тут із побратимами вони давали друге життя розбитій техніці, бронювали мангалами машини, креативили над створенням протитанкових скидів тощо. Та окупант теж не гаяв часу, вирахував розташування ангару й чекав зручного моменту. 19 грудня об’єкт зазнав трьох ударів авіаційними бомбами, окрім Дмитра КАБи забрали життя ще мінімум десятьох осіб. Роботи з ліквідації наслідків та пошуку жертв ще тривають.

Справу волонтерства коханого чоловіка, поки він був на службі, активно продовжувала дружина Олена, котра разом із двома доньками та сином з допомогою небайдужих людей постійно та дієво працювала над максимально швидким вирішення нагальних потреб українських військових. Адже добре знає, наскільки важливою є оперативність у цій місії та згуртованість людей, як часто вчасно прийняте рішення і надана підтримка рятує життя.

Її рідня вже достатньо ковтнула горя цієї війни – серед племінників є ті, хто досі загоює рани наслідків Іловайського котла, хто продовжує службу в рядах ЗСУ, хто уже місяцями вважається безвісти зниклим на полі бою, і хто уже спочиває в могилі.

25 грудня рідне місто зустріло свого захисника «на щиті», вбравши вулиці у вінок із соснового гілля. Скорботний кортеж супроводжувала колона з десятків прапороносців на мотоциклах, якими колись так марив Дмитро. Сурмили МАНи з портретами воїна, наче сам він їхав останній свій рейс. Наступного ранку камінь-каширці та усі, хто знав Героя або мав чим завдячувати йому і його родині, назавжди попрощалися з Дмитром Яковяком. Тисячі людей проводжали його в останній земний путь під новим гаслом – «Герої назавжди у наших серцях».

«Герої не вмирають? Так, їх вбиває ворог! Але вони назавжди в наших серцях, як мінімум у серцях своєї родини. Чомусь боляче чути лозунги «Україна – понад усе!». Наче вигук для соціалістичного параду, але не скорботний клич для похорону. Адже чоловіки та хлопці одягнули військовий однострій насамперед щоб захистити своїх рідних. Для них сім’я – понад усе. Залиште Дмитра у своїх серцях!», – крається розбита болем душа овдовілої дружини Олени.

Читайте також:

• Помер вдома під час проходження ВЛК: Герой з Волині два тижні не дожив до 34-річчя
• Поспішав жити й вірив в Перемогу: спогади про загиблого воїна Володимира Бессонова з Волині
• Лікар від Бога із 20-річним стажем: спогади про бойового медика, Героя з Волині Олександра Ковча