Ветеран з Волині після фронту знайшов себе у спорті: історія «Добряка», який не здається

Свою історію життя до війни та після ветеран розповів Суспільному.

— Чому вирішили відкрити саме будівельний бізнес?

— Коли закінчив дев’ять класів у мене захворіла мама. Тому не пішов у 10 клас і почав шукати роботу. У мене тітка працювала головним бухгалтером будівельної компанії. Попросився до неї на роботу, і мене взяли підсобним робочим.

У мене були дуже хороші фахівці, які будували будинки, які мене вчили, як укладати цеглу, як все вимірюється. І воно само собою пішло – будівельний бізнес. Найбільший прикол: коли тоді ходили мільйони, телефонуєш мамі, а вона каже: «Ой, сину, я отримала заробітну плату 2,5 мільйона», а мені соромно сказати, що в мене зарплата 17 мільйонів – на той час була, з відрядними.

— Еміграція для вас була втечею чи пошуком чогось нового?

— Скоріше пошук чогось нового. В той час у мене було в Києві три магазини, плюс у мене був будівельний бізнес, у мене працювали бригади. Плюс я таксував, це моя улюблена справа. Тобто дохід був достатній.

Поїхав до знайомих у гості у Фінляндію, і країна мені дуже сподобалась. Там природа класна, соціальне забезпечення хороше. Вирішив спробувати. Закрив один магазин, другий, переїхав у Фінляндію і відкрив там свій будівельний бізнес. Без знання мови дуже тяжко, але в мене все вийшло.

— Як вважаєте, що зробили класно? Чи мали план і чи виконали його?

— Переїхати в чужу країну, відкрити фірму, набрати працівників, платити за них і за себе податки — це вже вважаю успіх. Мене запитували: «Скільки коштів потрібно, щоб переїхати у Фінляндію?» Коли приїхав у Фінляндію у мене було 200 євро. Шукав роботу там, запитував: а може, вам вантажник потрібен? Я там піду щось поношу.

І таким чином ішов до своєї цілі, щоб відкрити фірму. Хоча за кордоном це дуже тяжко, особливо у Фінляндії. У тебе має бути бюджет, контракти, щоб відкрити фірму, посвідка на проживання.

– Що вас мотивувало покинути успішну роботу і піти до війська у 2022 році?

— В першу чергу — сім’я. У мене: мама; тато, на жаль, помер; діти. Якщо дивитися глобально є діти‑сироти, в яких немає батьків, їх ніхто не може захистити. Це також твій обов’язок. Діти — це наше майбутнє.

А ви уявіть: у мене донька тоді навчалася в Києві, вона мені телефонує: «Тато, тут усе вибухає, не знаю, що робити?» — і як будь‑який батько, ти летиш рятувати свою доньку.

— Що було найважчим на фронті?

— Мабуть, найтяжче було у 2022 році, коли міняли полонених. Коли ти везеш вагнерів — важко не задушити їх. І коли повертаються твої хлопці — не задушити в обіймах. Дивитися: от іде людина — була 80 кілограмів, а повертається звідти 40–50 кілограмів…

У нас дотримуються Женевських конвенцій, усіх правил толерантності. І коли повертаються наші хлопці, йдуть у піжамі й у капцях при −20 градусах морозу. На це було дуже тяжко дивитися.

— Можливо, є момент, який найбільше запам’ятався зі служби?

— Проходив обмін у Бахмуті. Ми виїхали тоді з групою прикриття: я був у старшій групі, на автомобілі Senator. Нас вчили, що машина має «п’ятою частиною» стояти до будівлі, щоб швидко можна було виїхати. Пройшов обмін — все класно. І тут іде чувак і каже: «А можна цигарку?» — ну, цивільний, хоча обстріли, снаряди літають.

От він бере. Через 15–20 хвилин закінчується обмін. Хлопці: «Там і ГУР працював, і СБУ». Кажу: «Ну, давайте вже змотуємося». А вони: «Давайте ще покуримо». Я говорю: «Мужики, куріть в машині, я вас прошу». Вони послухали. Я від’їхав на 30 метрів — і в те місце, де стояла машина, прилетів снаряд.

Багато речей лишаться з тобою на все життя. Є речі, про які не хочеться говорити, є веселі моменти — ну, але це життя. Ти не можеш забути, що з тобою було.

— Що б ви хотіли сказати бійцям‑новачкам, які тільки починають свою службу?

— Не треба боятися. Медицина, вогнева підготовка — це все ваше життя. Чим більше ти тренований, тим більше шансів вижити. Ми йдемо не вмирати — ми йдемо захищати свою землю, ми йдемо захищати свої сім’ї та виганяти загарбника з нашої землі.

— Розкажіть, будь ласка, про ставлення цивільних до ветеранів. Яким бачите його зараз?

— Зараз більшість ветеранів соромляться вдягати форму, виходити на вулицю. От їдеш у таксі як водій, у цивільному. Сидить пасажир, і каже: «Військові ж за гроші йдуть воювати». Ти сидиш і думаєш: у мене була подушка безпеки — енна кількість євро, які були з Фінляндії. Вони пішли буквально за шість‑сім місяців. Про що ви говорите? Вибачте, у мене в Фінляндії, хай там чистими була зарплата 2 400 євро. Я жив у тиші, у спокої. Я повертаюся на війну, щоб захистити свою родину. І я чую: «Ви ж за гроші пішли».

— Ви пішли навчатися на психолога. Як прийняли це рішення?

— Коли звільнився зі служби, спілкувався з багатьма людьми. Знаю, що таке ПТСР і як військові це переживають. Розумію, що зараз військових психологів дуже мало, найкраще зрозуміє військового — військовий.

— Що для вас важливо у спорті: перемога чи процес гри?

— В будь-якому виді спорту завжди ставлю перемогу на задній план. Це процес гри, це спілкування, це досвід. Спорт — це мотивація до чогось нового.

— Що ви відчуваєте, коли граєте?

— Як і на війні: без команди ти нічого не вартий. Це та сама команда, з якої ти, як кажуть, з побратимами разом. Ти на змагання їдеш, ти граєш, ти страхуєш.

— Що би ви сказали молодим спортсменам або людям, які переживають труднощі у спорті?

— Працювати, тільки працювати. По-іншому перемога не дається. В мене є побратими, які вже практично четвертий рік на війні, вони дуже втомилися, але виходу немає. Вони мусять працювати задля нашої перемоги, задля нашого майбутнього.

Для спортсменів хочу сказати: працюйте, тренуйтеся. Ці перемоги, які здобуває Україна у великому спорті, бачить весь світ, яка є країна Україна, і вона дуже сильна як нація. Ви навіть не уявляєте наскільки. Це одна країна, яка незламна.

Читайте також:

• Від журналіста до командира штурмового взводу: історія волинянина, який пережив пекло війни
• Від футбольних арен до лінії фронту: ексгравець «Волині» –  про окупацію, службу і силу команди на війні
• Від мобілізаційного кабінету – до охорони держкордону: історія волинянина, який другий рік у лавах ЗСУ