Молодий захисник з Волині загинув на першому бойовому завданні

Добрим, простим, безвідмовним і щирим він залишиться в серцях односельчан, а в книзі пам’яті тих, хто віддав себе за Україну, його історія буде вписана як одного із штурмовиків, чиї життя, як правило, обриваються на перших бойових завданнях. Історію воїна розповідає газета Ратнівщина.

ПРАЦЮВАВ БУДІВЕЛЬНИКОМ, ДОПОМАГАВ РІДНИМ

Іван Бойко народився 8 липня 1992 року у с. Поступель в сім’ї Анатолія Миколайовича і Алли Адамівни Бойків. Мама хлопця – родом із Річиці, працювала у Поступельському колгоспі економістом, тато був бригадиром на тому ж підприємстві, родом із Зоряного. Першим у Бойків народився син Віктор, середульшим був Іван, а наймолодша – сестра Марія.

З найтеплішими емоціями пригадує роки дитинства Віктор Бойко. Каже, що змалку разом з братом вчилися виконувати всю роботу, допомагали батькам по господарству, хатню роботу ділили на двох, сестру гляділи по черзі. Іван був надзвичайно добрим. Любив тихе полювання, риболовлю, був тихим, спокійним, врівноваженим. У 2010 році закінчив Поступельську школу, але вчитися нікуди не пішов. Строкової служби в армії не проходив. Їздив на сезонні роботи на будівництво. З 2016 до 2018 року працював далекобійником, їздив на фурі, пізніше повернувся до будівельних робіт.

Сім’ю Бойків спіткало непросте випробування. Господиня дому Алла Адамівна захворіла важкою хворобою нирок. Віктор тоді був на заробітках, Марія навчалася в Луцьку, а поруч із мамою був Іван. Зараз Алла Бойко постійно їздить на гемодіаліз, ця процедура для неї життєво необхідна. У 2018 році помер господар Анатолій Бойко. Віктор із дружиною Людмилою та трьома їхніми дітьми мешкають окремо. Марія вийшла заміж і проживає зі своєю сім’єю з мамою. Під один дахом із ними жив і Іван. Але вони завжди гарно ладнали між собою.

У ПРИКОРДОННИКИ – ХВОРИЙ, У ЗСУ – ЗДОРОВИЙ!

Коли почалося повномасштабне вторгнення, Іван перебував за кордоном на заробітках. Та як би добре там не було, серце рвалося додому, бо там чужина. Він був готовий до того, що рано чи пізно прийде його час захищати Україну. Тож приїхав у Поступель і невдовзі, 30 липня 2024 року прийняв рішення іти служити в прикордонники. Але на ВЛК його визнали обмежено придатним за станом здоров’я. брат розповідає, що колись Іван потрапив у ДТП, автомобіль перевернувся. Він вдарився головою, отримав травму. І хоч після цього повністю відновився, та час від часу той випадок нагадував про себе. Відтак у прикордонники хлопець не потрапив. Натомість отримав довідку, в якій було вказано, що він обмежено придатний. Тож повернувся до роботи будівельника. Разом з хлопцями з села працював у Ковелі, в Луцьку, у Львові. Робили фасади будинків, висотні фасади та різноманітні внутрішні роботи. 23 вересня 2025 року у Львові вони, як завжди, поверталися з об’єкта на квартиру, у якій проживали. Авто спинила поліція і представники ТЦК. У всіх хлопців були відстрочки, тільки в Івана довідка про обмежену придатність. От його і забрали. Наступного ранку дуже швидко він пройшов ВЛК, і його одразу відвезли на полігон на Львівщині.

ПОТРАПИВ В ЕЛІТНИЙ ШТУРМОВИЙ ПOЛК

З 23 вересня до 25 листопада Іван Бойко перебував на полігоні. Потрапив у 1-ий OШП «Да Вінчі» (Перший окремий штурмовий полк «Да Вiнчі» - військове фoрмування штурмових військ ЗСУ, розширене з батальйону до полку у квітні 2025 року). Після завершення навчань їх перевезли в Харківську область. Там до 14 грудня у Бaрвінковому вони проходили бойове злагодження. Часу на спілкування з рідними було обмаль. Але все одно Іван знаходив час, щоб зателефонувати до мами, до брата і до сестри. На своє перебування в підрозділі не нарікав. Від посилок відмовлявся. Казав, що їсти дають, одяг видали, не мерзне, все загалом нормально.

14 грудня підрозділ Івана Бойка перевезли на Запоріжжя. Звідти хлопців уже по трохи забирали на позиції.

- 18 грудня о 5:30 ранку він мені написав, що йде на позицію, - пригадує останній день життя брата Віктор. - Через сім хвилин я йому відписав, бо якраз об’їжджав фурою Київ, але він уже не відповів. Тільки мені повідомив, що йде на «нуль». Не хотів, щоб мама і Марійка хвилювалися. До 22-го ми думали, що він на позиції, і не розводили паніки. Чекали, що повернеться з бойового завдання і вийде на зв’язок.

ЗАГИНУВ НА ПЕРШОМУ ВИХОДІ НА ПОЗИЦІЮ

22 грудня Аллі Бойко на роботу принесли сповіщення, що Іван зник безвісти. Вона працює в Забродах у сільській раді. У всіх був такий шок, що передати цей стан словами важко. Ніхто не думав, що втратять його на першому бойовому завданні. Рідні навіть припускати боялися, що він міг загинути. Вчепилися за ниточку, що в полоні. Почали активно розміщувати в інтернеті оголошення про пошук. Але 25 грудня зранку на обійстя Бойків приїхали представники влади і ТЦК зі сповіщенням, що він все-таки загинув. Детальної інформації, що того дня трапилося, рідні й досі не мають. Відомо лише, що Іван загинув від наскрізного осколкового поранення грудної клітки. Осколок зайшов збоку, де тіло було незахищене бронежилетом. На «гарячій лінії», куди телефонували, відтворили й так відому їм інформацію, натомість сказали, що не можуть розголошувати подробиць про обставини загибелі і бійців, які були поруч із ним.

Віктор Бойко каже, що останні чотири дні життя брата – з 14 до 18 грудня, коли він вийшов на перше і останнє бойове завдання, спілкувалися з ним кожного дня. Брат питав його: «Ваню, ти не боїшся?» Він відповідав: «Усі бояться! Хіба в мене є вибір?». А сестрі востаннє написав: «Не переживай! Нічого вже не зміниш...». Тікати він не хотів ні з полігону, ні з бойових позицій. Тому дивився правді у вічі. У переддень загибелі обдзвонив усіх: рідних, друзів, навіть до сусіда, який нині в зоні бойових дій, зателефонував. Наче відчував, що скоро піде в останню дорогу....27 грудня тіло захисника траурним кортежем доправили у Поступель. Наступного дня, у неділю, його відспівали священники Ратнівського благочиння. Поховали бійця на місцевому кладовищі.

ХОТІВ, ЩОБ МАМІ ЗРОБИЛИ ОПЕРАЦІЮ

Тих десять днів від загибелі до повернення додому «на щиті» пройшли для рідних, як в тумані. Вони й досі не можуть повірити в те, що все це насправді, що більше ніколи Іван не повернеться додому. Нестерпно боляче, бо в родині були теплі стосунки. Усі усіх намагалися максимально підтримувати.

- Ми завжди старалися бути дружними і один одному допомагати незалежно від того, є час чи немає, - каже Віктор. - Коли сестра заміж ішла, я вже проживав зі своєю сім’єю окремо, а Ваня був удома, то Марійці на весілля дуже допоміг. Ми ніколи не рахувалися, хто більше допомагає, а хто менше. Він не відмовляв ніколи, добрий був. Дітей любив, особливо похресників, а в нього їх троє. Навіть коли вже на службі був, то у розмовах по телефону постійно питав про дітей. Вони його дуже любили. Плакали за ним, коли Ваню привезли.

- Я невістка у цій родині, - долучається до розмови Людмила Бойко, - то ніколи не було такого, щоб Ваня відмовив. Чоловіка немає вдома, бо він далекобійник, подзвоню до Вані, він на будь-яке прохання відгукувався: чи дітей поглядіти, чи щось по господарству помогти, чи полагодити. Завжди такий життєрадісний. Друзям ніколи не відмовляв. Якщо потрібно завезти, привезти, зробити щось. У нього було дуже добре серце.- Я в сім’ї наймолодша, - розповідає сестра Марія, - мені дуже пощастило мати аж два старших брати. Різниця у віці велика, з Віктором 10 років, а з Ванею 7 років. Мене завжди оберігали від тяжкої роботи, все робили брати, але коли підросла, то потрохи навчали всього, що вміли самі, від простого по господарству до їзди автомобілем. Ваня добре розумівся в ремонті автомобіля, свою машину знав так, що й по телефону подзвоню до нього, розповім, що сталося, а він підкаже, що робити. Оскільки ми жили під одним дахом, то весь час допомагали один одному. Коли працювала на роботі і дитина хворіла, то він доглядав, міг і перевдягли і нагодувати. Діти його дуже любили, так як і він їх. Як навчалася в університеті, то випала можливість поїхати по обміну до Польщі, дуже вагалась, бо переживала, як там мама буде вдома, тому що вже тоді їздила на гемодіаліз. Сказали мені: «Їдь»! Ваня тоді і готував, і прибирав по дому, і маму в Ратне возив, був хазяйновитий. Ми всі завжди і в горі, і в радості старались триматися разом, мама так навчила.

Уже зараз, аналізуючи останні місяці життя Івана, рідні згадують, що він дещо змінився. Незадовго до мобілізації, коли працював із хлопцями на будівництві у Львові, приїхав на тиждень додому. Ту поїздку планували всі разом, але у колег щось змінилося, вони свій приїзд у Поступель відклали, а він розсердився і поїхав сам. Накупляв дітям гостинців. Вдома переробив купу роботи. Якогось вечора прийшов у кімнату до мами і сів. Сидів довго, розмовляв, не міг наговоритися. Навіть Алла Адамівна здивувалася, сказала, щоб ішов спати, бо натомився за день. А він відповів: «Я вже, мамо, сюди, мабуть, більше не приїду… Приїду перед новим роком». А вийшло, що приїхав у домовині. Можливо, тоді вже душа щось відчувала. Коли ж повертався назад на роботу у Львів, наполіг, що мамі будь-що треба зробити операцію на нирки.

Шкода, що життя захисника обірвалося передчасно, що його забрала жорстока війна. Він не встиг заслужити на фронті високих нагород, але за волю України заплатив найдорожчим – своїм життям. Тож нехай Господь винагородить загиблого захисника Райськими обителями за найбільшу пожертву ціною в життя, а рідним дасть сили жити далі, щоб, можливо, заповітна мрія Івана про операцію мамі здійснилася…

Марія ЛЯХ

Читайте також:

• Довгий час вважався безвісти зниклим: ДНК-експертиза підтвердила загибель Героя з Волині Віталія Бомазюка
• Понад рік сподівань, віри й мрій обірвалися гіркою звісткою про збіг ДНК: 26-річний бойовий медик з Волині загинув у Курській області
• Він повернувся додому не так, як усі мріяли: командиру з Волині назавжди 30 років