Не хотів, щоб діти брали до рук зброю: Герой з Волині поліг за незалежність України

Спогади про нього опублікувала газета «Наше життя».

Воїн народився і виріс у селі Забужжя, де з’явився на світ 19 січня 1977 року. У подружжя Галини Іванівни та Володимира Денисовича, окрім Івана виховувалися ще дві сестрички: на три роки старша Оксана та Ольга, молодша на шість літ. По закінченні дев’ятого класу місцевої школи юнак вирішив продовжувати навчання у Ковельському машинобудівному технікумі.

«Іван з юних літ прагнув бути самостійним, — розповідає дружина воїна Валентина Хомічук, — Надворі був 1992 рік, починалися перебої із виплатою заробітної плати. Мама на той час вчителювала, тато був різноробочим. Тому й хотів якомога швидше здобути спеціальність, щоб допомагати сім’ї».

По закінченні технікуму хлопець пішов на строкову службу, яку проходив у танкових військах у м. Бердичів, й одразу після демобілізації підписав контракт та розпочав службу у Прикордонних військах: спершу рядовим солдатом, через два роки направили на навчання у Національну академію Прикордонних військ України (нині — Національна академія Держприкордонслужби) імені Богдана Хмельницького.

По закінченні закладу став інспектором прикордонної служби. Проходив її на заставах сіл Новогрузьке, Грабове. У 2002 році одружився.

«Я теж родом із Забужжя, знали одне одного ще зі шкільних років, — пригадує Валентина Миколаївна. — Коли ж вивчилася і пішла працювати у школу, наш заклад досить часто контактував із прикордонною заставою. Так у спілкуванні з Іваном з’ясувалося, що маємо багато спільних інтересів, зав’язалися стосунки. Невдовзі поєднали долі, у 2003 році у нас народився єдиний син Тарас».

Прикордонником Іван Хомічук служив до 2012 року, а далі пішов на пенсію за вислугою років. Займався домашніми справами, влаштувався працювати охоронцем. Але буквально за кілька літ довелося знову одягнути однострій і у 2015-2016 роках боронити суверенітет країни під час проведення антитерористичної операції. Службу ніс сумлінно, за що був нагороджений відомчою медаллю.

Бойовий досвід Івана Хомічука знадобився рідній країні минулорічного лютого, коли спалахнула війна. Вже 25 лютого, не чекаючи виклику, сам прибув у центр комплектування, а наступного дня поповнив лави Луцького прикордонного загону.

Спочатку служив на заставі у Новоугрузькому. У березні цього року направили на навчання, а вже з 1 квітня був під Мар’їнкою — неподалік тої ж місцини, де ніс службу під час АТО.

«Про службу нічого не розповідав, казав: всі розуміють, що ця війна для кожного з нас, — каже співрозмовниця. — Востаннє ми спілкувалися 24 червня. Пам’ятаю, тоді Іван промовив фразу, мовляв, не знаю, чи зможемо вийти — тоді під Мар’їнкою були сильні обстріли. Таке враження, що він відчував лихе».

На жаль, передчуття не підвело бійця. 26 червня Іван Хомічук зі ще двома побратимами прикривав відхід нашої групи з позиції, потрапив під обстріл і зазнав важких поранень. 9 липня воїн помер у госпіталі м. Києва.

 «26 червня я поверталася з Ковеля додому, і раптом перед автобусом, в якому їхала, з’явилися двоє лелек, які низько летіли, їх автобус мало не зачепив, — пригадує Валентина Миколаївна. — А незадовго до цього приснився сон, в якому Іван був на лікарняному ліжку, весь забинтований. Коли ж приїхала у госпіталь, зайшла у палату, то наяву побачила картинку якраз такою, як у сні».

Про Івана Володимировича у селі завжди відгукувалися, як про хорошу людину: ніколи не відмовляв у допомозі іншим, якщо мав для цього час і можливості, дуже любив дітей. Полюбляв ходити по гриби, якими багаті довколишні ліси, на риболовлю. Співрозмовниця додає, що Герой любив літературу: прочитав безліч книг, навіть перебуваючи на «нулі», знаходив для них час.

«А ще він був чудовим чоловіком, батьком, завжди допомагав мені, — ділиться Валентина Хомічук. — Пригадую випадок: взимку добряче перемело дорогу до Столинських Смолярів, де працюю у школі. Мені на перший урок, добратися не було як, а йдеться про відстань у сім кілометрів. Іван знайшов вихід: прокидалися ми о четвертій ранку, збиралися, вирушали у дорогу. Він йшов попереду і протоптував стежку, і ще встигав повернутися додому та прибути на службу».

«Коли йшов на війну, казав: не хочу, щоб покоління наших дітей брало до рук зброю, першим за свободу й незалежність має боротися наше покоління, ті, хто вже пожив, — продовжує жінка. — Знаю, Івана любили і поважали товариші по зброї. Завжди був сумлінним воїном, ніколи не відмовлявся від поставлених завдань, незважаючи на ризики, йшов вперед. Його дуже не вистачатиме усім: сім’ї, родині, односельцям, побратимам».

Микола СЕРГІЄНКО

Опубліковано з дозволу редакції газети «Наше життя».

Читайте також:

• Загинув за Україну: на Волині відкрили меморіальну дошку полеглому Герою
• Точкою відліку війни став третій день після весілля: історія Героя з Волині
• Повернувся з-за кордону, щоб син мав мирне майбутнє: дружина молодого захисника з Волині просить присвоїти державну нагороду загиблому чоловіку