Незадовго до загибелі розповідав братові, що у них дуже гаряче і стає все важче протистояти ворогу: спогади про Героя з Волині

10 лютого 2024 року на Запорізькому напрямку загинув 44-річний Герой з Камінь-Каширської громади Анатолій Баранчук.

Під час виконання бойового завдання в ході штурмових дій у районі населеного пункту Роботине разом із побратимами Анатолій вів вогонь на зайнятих позиціях, але ворожа артилерія мала на них інші плани. Боєць загинув не сам – із ним полягли його колеги по службі, - пише газета Полісся.

Боротьба з російськими загарбниками тривала для Анатолія Баранчука цілих чотири роки. Там на війні на Донбасі, з 2014-го року стримували зажерливого окупанта його друзі, тож і йому вкрай закортіло бути поруч із ними. Ось так і трапилося. У 2020-му році він уклав контракт на проходження військової служби та в складі 128-ї окремої гірсько-штурмової бригади потрапив до Маріуполя, звідки почався бойовий шлях захисника.

Незадовго до загибелі розповідав братові, що у них дуже гаряче і стає все важче протистояти ворогу: спогади про Героя з Волині

Життя не раз перевіряло Анатолія на міцність. Підлітком, він осиротів, з юних літ залишився без материнської опіки, коли Анатолію виповнилося тринадцять років її не стало. А в 2005-му у засвіти відійшов його батько. Єдиним і найріднішим для Анатолія завжди був старший брат Сергій. Створити власну родину боєць так і не встиг, не реалізував задуманого, бо оскаженілий ворог обірвав його ще сповнене сил життя.

Воюючи, сорокап’ятирічний військовослужбовець бачив доблесть і героїзм своїх побратимів, але разом з тим, на жаль, і їх загибель, відчай. Він тримав оборону Маріуполя, відбивав Херсонщину, бився за Оріхове. Найзапеклішими для бійця, зі слів брата, були бої в Соледарі на Донеччині. Там частина його підрозділу опинилася у ворожому оточенні. Бійці спробували прорватися, не складали зброю, але вийти з пекла, здавалося, не було жодних шансів. Усюди смерділо російськими трупами. Ще тоді земляк прощався із життям, але, на щастя, хлопці з іншої роти підійшли на підкріплення і всім разом вдалося відкинути нападників. Відтоді Анатолій згадував цю історію як химерний сон.

А тепер свій страшний кошмар переживає його брат Сергій, бо втратив єдиного найближчого друга і найріднішого члена сім’ї. Після смерті батьків вони залишилися вдвох, розділяючи спільне родинне горе і вчилися звикати до нових реалій буття.

— Мозок досі заперечує правду, а серце розривається від болю, — зізнається морально спустошений загибеллю молодшого старший брат. — Влітку 2023-го Толік приходив у відпуску, але мав потребу у лікуванні. Він отримав п’ять контузій на фронті і ще, крім того, суттєво втратив здоров’я. У січні 2024-го у нього закінчився контракт, втім в умовах воєнних дій, у звільнені зі служби йому відмовили. На відпочинку удома брат усе мріяв виспатися. Це було його основним бажанням на той час, адже постійно перебуваючи в самісінькому жерлі бойових дій, він не знав спокою. Часто горював за полеглими друзями. Розповідав, що не раз оплакував їхню загибель. Це було його особистою трагедією. Проте якась сила тягнула його назад, туди, де з товаришами вже ходженими шляхами вони мали чатувати, а потім разом знищувати агресора. Він вважав це своїм святим обов’язком і відчайдушно вірив, що перевага над орками буде у ЗСУ. Але тепер він побачить нашу перемогу з небес, — зітхає Сергій.

На Запорізькому напрямку Анатолій Баранчук воював останніх півтора року. Там закріпився та навіть намагався створити домашню атмосферу — завів собаку і кота. Незадовго до загибелі боєць почав розповідати братові про те, що у них там дуже гаряче. Нещадні обстріли тривають по кілька діб і стає все важче протистояти силам противника, що переважають. В один з таких нестерпних днів його серце зупинилося у вічному спокої, там скінчилася його війна…У скорботі та молитві схиляємо голови, вшановуючи пам’ять патріота. Вічна шана Герою та доземний уклін!

Леся МІНІБАЄВА.

Читайте також: