Нездійсненні мрії Небесного Фотографа: спогади про полеглого Героя з Волині Максима Бурду

Народився Максим Бурда 30 січня 1997 року у Ковелі. Випускник загальноосвітньої школи №8. Ще зі шкільних років вирізнявся активністю та наполегливістю: неодноразово займав призові місця у спортивних змаганнях, зокрема у Всеукраїнських турнірах з рукопашу гопак. Брав участь у літньому військово-патріотичному таборі «Волинська Січ», де формувався характер і патріотичний світогляд.

З дитинства мав ще одну пристрасть, яка стала справою життя  — фотографію. Уперше зацікавився нею у п’ятому класі, а вже у дев’ятому зняв своє перше весілля, що стало початком його професійного шляху як фотографа. 

Після школи вступив до Національного університету «Острозька академія», де здобув ступінь магістра за спеціальністю «Журналістика». Паралельно з навчанням працював графічним дизайнером. 

У рідному місті Максим вів активну громадську діяльність. Заснував молодіжний хаб «Ватра — де й по сьогодні проводяться мовні, книжкові, психологічні клуби, навчання з тактичної медицини для молоді.

          Початок серйозних стосунків припав на перший день війни 

Максим працював весільним фотографом, якого знали не лише у рідному Ковелі, а й поза межами. Завдяки професіоналізму, тонкому відчуттю моменту та вмінню передати щирі емоції через об’єктив, здобув визнання серед людей, які цінували в ньому не лише талант, а й людяність, здатність створити затишну атмосферу у найвідповідальніший день. 

У 2019 році доля звела його з Марійкою. Тоді ніхто з них і не думав про серйозні стосунки. Просто спілкувалися, залишаючись добрими друзями. Час минав, і у цьому зв’язку відбувалися зміни. Почуття, яке зародилося непомітно, ставало сильнішим. Справжнім поворотом у їхній історії став лютий 2022 року.

«Того дня ми мали зустрітися у Львові. 24 лютого повинно було стати початком наших серйозних стосунків. На той час мешкала й працювала у Львові, — ділиться спогадами Марія. —  Вранці 24 лютого прокинулась від потоку повідомлень. Почалося повномасштабне вторгнення. В одну мить усе змінилося. Я  зрозуміла: зустріч не відбудеться. Того ж дня зібрала речі й поїхала додому — у рідний Ковель, де тепер здавалося безпечніше. Найголовніше — там був Максим, який зустрів мене у Нововолинську. Він вже був у складі територіальної оборони — пройшов вишкіл задовго до того, як пролунали перші вибухи».

       Попри те, що був комісований, шукав шляхи потрапити на фронт

— Максим був моїм єдиним сином. З дитинства мав особливий погляд на світ — ніби бачив глибше, ніж інші. Тримаючи в руках фотоапарат, казав: “Ніщо не зрівняється з фотографією, бо вона зупиняє мить і емоції, які вже ніколи не повернеш», - ділиться спогадами про сина мама Ірина Максимук, —  Все починалося з простенької “мильниці”, яку ми колись купили. Він тішився нею, але дуже швидко переріс цей рівень. Коли почав займатися зйомками серйозно, придбав професійний фотоапарат — уже за власно зароблені гроші. І з того моменту фотографія стала його справою життя».

 Навіть коли почалося повномасштабне вторгнення, Максим не відклав камеру. Пішов до війська — і продовжував знімати. Спочатку — хлопців у навчальних центрах, на вишколах, тренуваннях. Потім — уже на фронті, у реальних бойових умовах. Через його світлини люди бачили те, що зазвичай залишається за кадром: втому, силу, страх, рішучість, братерство…

 «Максим добре розумів, рано чи пізно доведеться взяти до рук зброю. Ще з 2014 року не вірив, що Росія зупиниться лише на Криму та Донбасі, - продовжує розповідати пані Ірина. —  Саме тому з 2019 року почав готуватися — проходив навчання у складі територіальної оборони, опановував тактичну медицину, набирався знань і навичок, необхідних у бою. Він ні на мить не сумнівався: повномасштабна війна — питання часу. І коли вона почалася, не вагався ні секунди. «Навіть не намагайся мене зупинити», — попередив мене.

Хоча за станом здоров’я Максим був комісований — мав серйозну хворобу хребта, яка будь-якої миті могла дати про себе знати, спричинивши інвалідність — це його не зупинило. Навпаки: наполегливіше шукав шляхи, аби потрапити на передову. 

«Йому було замало просто бути у військовому підрозділі. Він не хотів сидіти в тилу. Казав, справжня користь від нього буде лише на фронті», — ділиться кохана дівчина воїна Марійка.

              Збирався приїхати додому аби одружитись, але не встиг

Зрештою, завдяки своїй рішучості й наполегливості, Максим домігся переводу з одного підрозділу до 3-ї Окремої Штурмової Бригади, де служив оператором безпілотників. Він був переконаний, що саме тут зможе принести найбільше користі — як воїн, і як очі підрозділу, що допомагають рятувати життя побратимів та знищувати ворога.

Максим ніколи не розповідав про бойові будні своїм найріднішим жінкам — мамі та коханій. Оберігав їх від тривоги. Не хотів, щоб вони зайвий раз хвилювались. Навіть коли був на найгарячіших ділянках фронту, знаходив у собі сили писати коротко й спокійно: “Усе добре, тримаємось, працюю.” Він мовчав про обстріли, про втому, про втрати. Свої страхи залишав при собі. Лише одного разу дозволив бути відвертим із Марійкою — тихо, з сумом зізнався:

— Якби ти знала, які хлопці гинуть… Сильні, вмотивовані, з хорошою підготовкою…

Величезною мрією Максима було стати відомим на весь світ фотографом і мати власну студію. Він прагнув не просто знімати — хотів через об’єктив показувати глибину людських емоцій, справжність митей, історії, які торкаються душі. А ще Максим хотів організувати фотовиставку після перемоги. Планував зібрати свої найкращі роботи, показати світові те, що бачив сам — справжню війну, справжніх людей, справжню Україну. Мав намір об’їхати з цією виставкою багато країн, бо правда має бути почутою і побаченою. Але поряд із творчими амбіціями було ще одне велике бажання — створити власну сім’ю та завести коргі.

«За два дні до загибелі зателефонував мені й запитав, чи зможу приїхати з-за кордону? — згадує Ірина. — У розмові зізнався, що збирається одружитися, і хоче, щоб я була поруч у цей момент. Для мене новина стала несподіванкою — але приємною». 

Про освідчення не знала навіть сама Марійка. Максим готував сюрприз. Хотів зробити його незабутнім. У його серці вже жила впевненість: поруч — та єдина, з якою хоче провести все життя. Не встиг… Максимові так і не вдалося здійснити свої мрії. Про його загибель матір дізналася від командира сина. Саме він повідомив страшну звістку. Згодом і сам загинув — менш ніж за пів року після Максима.

«Напередодні побачила дивний сон, — згадує жінка. — Він був неспокійний, важкий… Прокинулася з тривогою на серці. Як виявилось згодом, сон був пророчим»…

Перед загибеллю Максим не приховував, що є виснаженим, казав, що готовий лягти спати будь-де. А ще прислав Марійці повідомлення, у якому написав: «Ти найкраще, що могло зі мною трапитись, я кохаю тебе понад усе на світі. Просто знай це».

«Вже після загибелі від мами Максима дізналась про те, що він збирався приїхати, аби одружитися зі мною, - говорить Марійка, —  навіть домовився з колегою фотографом із Тернополя про фотосесію. Він усе спланував до дрібниць. На жаль, планам не судилося здійснитись».  

Мрію з виставкою після його загибелі втілили мама Ірина з коханою дівчиною Марією. Вони зібрали його світлини, і створили фотовиставку Небесного Фотографа, яка побувала у багатьох містах України, а також у Польщі, Німеччині, США.

Люди приходили подивитись на знімки, зроблені під звуки обстрілів, у перервах між боями, з окопів і бліндажів. На світлинах — українські воїни, які мужньо боронять Батьківщину. У кожному кадрі — гідність, біль, рішучість, і любов до землі, за яку вони стоять. Максим мріяв, щоб його фото говорили голосніше за слова. І сьогодні вони говорять. За нього. За всіх, хто вже не з нами.

Максим Бурда посмертно нагороджений орденом «За мужність» ІІІ ступеня, медаллю «За жертовність і любов до України» Православною Церквою України. У рідному місті йому присвоєно звання «Почесного мешканця міста Ковеля». 200 робіт Максима Марія передала до Центрального державного аудіовізуального та електронного архіву України. Поховали Героя на Алеї Слави у Ковелі. 

Жанна БІЛОЦЬКА

Читайте також: 

• «За свій спокійний характер від побратимів отримав позивний «Тихий». Спогади про загиблого прикордонника з Волині
• «Був пораненим, але покинув лікарню, аби врятувати хлопців, а йому не було кому допомогти». Спогади про загиблого гірника з Волині, який став воїном
• «Свічки, що ставила у церкві за здоров’я сина, падали, я не знала, що він загинув»: спогади про Героя з Волині Станіслава Вакуліча