«Обіцяв повернутися, коли зацвітуть волошки…»: спогади про загиблого Героя з Волині Григорія Кошелюка

Спогади про Героя опублікувала газета «Полісся».

До когось із рідних Григорій Кошелюк прийшов уві сні і сказав: «Я повернуся з війни, коли волошки зацвітуть…»… Не збулося. Прилетіла лише трагічна звістка, коли жита синіють очима неба…

Він поліг смертю Героя, але довгий час залишався людиною без остаточного статусу — між життям, яке вже обірвалося, і смертю, що не була визнана фіційно.

Уродженець села Нуйно, житель міста Ковель Кошелюк Григорій Іванович загинув 27 лютого 2024 року у Пологівському районі Запорізької області на відрізку фронту, де земля не встигає охолонути від вибухів. Посадки вигоріли до чорного попелу, поля розірвані снарядами, всіяні уламками, а небо постійно «прошите» ворожими дронами, які фіксують будь-який рух. Штурми тривають короткими ривками під артилерією й FPV-ударами, без пауз і безпечного відходу.

Евакуація поранених і загиблих часто стає неможливою просто тому, що до позиції не вдається дістатися живими. Саме в такому безперервному вогневому пеклі поклав своє життя наш земляк. Після цього його тіло залишилося на полі бою. Спроби евакуації у тому секторі стали неможливими: обстановка була настільки важкою, що кожен вихід за загиблими перетворювався на новий ризик і нові втрати. Врешті ці дії були зупинені командуванням, аби не множити жертви. Так із цього моменту для родини почався інший відлік часу.

Повномасштабне вторгнення застало Григорія Івановича у Польщі, де він перебував на заробітках. Та навіть за сотні кілометрів переймався не власною безпекою, а думкою про близьких. Його рішення приїхати додому було остаточним, бо інакше він не міг. Долучившись до лав 116 бригади, він побував на найгарячіших напрямках фронту, виконував завдання різного ступеня складності й напруги.

Побратими згадують, що йому не раз вдавалося виходити живим із ситуацій, які виглядали безвихідними, коли атаки здавалися такими, що не залишають шансу на повернення. Проте Григорій проходив через найщільніші бої, ніби тримався на незбагненній людською природою суперсилі, яка не дозволяла зламатися навіть під нищівним тиском воєнної реальності.

Попри фронтові випробування у житті військового був фундмент, що тримав не гірше за броню — його сім’я. Дружина Світлана згадує, що перед тим, як опинитися на передовій, Григорій пройшов військові навчання у Великій Британії — досвід, який загартував його як відважного бійця, додав витримки і впевненості у власних силах.

«У кожній телефонній розмові чоловік знаходив потрібні слова, щоб заспокоїти наших двох дітей і мене. Підбадьорював навіть коли і сам потребував моральної підтримки. Йому вдавалося стримувати хвилювання в голосі і попри відстань залиштися нашим оберегом, хоч сам жив у постійній напрузі. А тепер немає місця його вічного спочинку, де б можна було схилити голову у журбі за коханим чоловіком і люблячим татом наших дітей. Нема могили, щоб запалити свічку скорботи й виплакатись, поставити квіти і, зрештою, попрощатися», — зітхає розбита болем вдова.

У пам’яті сестри Валентини Григорій залишився не лише мужнім воїном, а й людиною, яка вміла дарувати іншим гарний настрій. Вона згадує, що брат любив пожартувати, був відкритим і щирим у спілкуванні. Водночас життя нечасто було до нього поблажливим. Із ранніх років він звик багато працювати, дбати про рідних і брати на себе відповідальність. Вирушаючи на Запоріжжя, він навіть близьким відверто зізнався, що не певен, чи повернеться назад живим. А після його зникнення родині довелося пройти ще одне важке випробування — довгий шлях юридичного встановлення факту загибелі.

«Григорій був дуже веселим. Де б не з’явився, завжди знаходив нагоду, щоб розрядити обстановку чи розсмішити. Хоча насправді легкого життя він не мав. Постійно працював, думав про сім’ю, про дітей, про завтрашній день. Мабуть, більше трудився, ніж відпочивав. Коли він зник, для нас почався інший, не менш болісний етап. Понад два роки не було ні тіла, ні остаточної відповіді, лише невідомість, яка виснажувала щодня. Довелося збирати документи, звертатися до різних інстанцій, проходити судові засідання. Кожне таке слухання ніби знову повертало нас до тієї страшної втрати. Але ми мусили пройти цей шлях до кінця, щоб домогтися офіційного визнання того, що його більше немає серед живих. Це було дуже важко, але ми розуміли, що маємо зробити все можливе заради пам’яті про брата і заради справедливості», — зазначає пані Валентина.

Лише 28 квітня 2026 року суд після семи засідань офіційно підтвердив загибель Кошелюка Григорія. Ухвалене рішення дало формальний статус людській долі, але, на жаль, не змінило головного — тіла Героя не повернули.

Читайте також:

• «Тієї ночі прийшов попрощатися, а наступного дня дізналася про його загибель». Спогади про полеглого прикордонника з Волині
• Загинув наступного дня після повернення з відпустки: спогади про 24-річного захисника з Волині Михайла Олексюка
• Після поранення зв’язок із воїном зник, а рідні знайшли його в лікарні: історія Героя з Волині