Переїзд до Луцька, волонтерство в «Ангарі» та відмова від російського паспорта: історія кримської татарки

Родинною та особистою історією Сев’є Єрмак поділилася в інтерв'ю «Суспільному Луцьк».

«Переїхали до Луцька. Будемо тут остаточно»

– Знаю, що ви уже майже пів року живете в Луцьку, приїхали після 24 лютого з Києва. Як саме евакуювалися і потрапили на Волинь?

– Почули перші вибухи. У нас біля будинку комплекс недобудований. Там дуже багато металевого шиферу і його почало кидати від цієї вибухової хвилі. Їхали з друзями якимись селами, доїхали до Хмельницької області до родичів друзів. Лишилися там на два-три дні. Потім переїхали до Луцька і почали працювати у волонтерському штабі.

– Ви виїздили разом зі своїм хлопцем. Так? Опинилися у Луцьку не випадково?

– Так, звісно, бо він родом з Луцька і тут мешкають його батьки. Мені дуже подобається на Волині. Виїхали з Києва і будемо мешкати остаточно тут.

«Потрапила в волонтерський штаб «Ангар». Це був шанс вивчити українську»

– Від березня Ви займаєтеся волонтерською допомогою у штабі «Ангар». Що спонукало прийти туди, волонтерити?

– Пішла в «Ангар», в якому справді кажучи, не було моєї потреби, бо там дуже багато людей було на той час, але я вимучила знайомих і вони сказали: «Приходь». Я сортувала ліки, потім перейшла на господарський відділ і там уже тактичні речі, або якісь побутові речі фасую по цей час.

– Ви й робите масажі безплатно волонтерам, які цілий день на ногах, переносять вантажі, працюють інтелектуально. Хто ви за освітою і чому вирішили надавати ще й таку допомогу?

– За освітою я фізичний терапевт, реабілітолог. Я займаюся цим з 2004-го року. Я маю певні досягнення, постійно вчуся. Я запропонувала і вже два місяці цим займаюся, люди приходять до мене.

– Коли я приїхала у Луцьк, то потрапила до «Ангару», а там не було російськомовних, жодної людини. Зрозуміла, що це – шанс. Я сказала: «Ви виправляйте мої помилки, робіть зауваження, щоб я собі відкладала у голові». Я принципово маю таку позицію почати говорити українською мовою, для мене це важливо. Для мене російська не рідна, українська не рідна. Це наш дуже великий шанс вивчити українську і розмовляти, наш перший крок до свободи, до незалежності від тоталітарного режиму.

«Російського паспорта не отримувала. Я написала відмову»

– У 2014-му році був анексований Крим. Ви тоді уже не мешкали в Криму, але ваші рідні лишалися там на час, коли було це захоплення Росією. Як це вплинуло на вашу сім’ю і на можливість відвідувати родичів згодом?

– Моя родина дуже русофобська, бо мій батько це пережив. Після 2014 року я повною мірою почала усвідомлювати усе, що сталося. Моя родина живе там, вони підтримують Україну та чекають, що Крим повернеться. Зараз вони не відчувають тиску, бо не ведуть активної політичної діяльності, а взагалі, людей, які мають дуже радикальну або відверту позицію, то за це карають навіть ув’язненнями. В Крим їздити було дуже важко, бо я не отримувала російського паспорта. Я написала відмову.

– Вам пропонували?

– Так. У мене реєстрація кримська. На той час мені б це полегшило перетин кордону. Кожного разу, коли я приїздила, мене по кілька годин тримали на кордоні, задавали купу питань, в тому числі: «Де російський паспорт». Я відповідала, що він мені не потрібен, бо я мешкаю у Києві. У них був дисонанс: вони не розуміли як можна не хотіти отримати паспорт.

«Депортували родину на Урал, потім – Ростовська область. У Крим рідні повернулися наприкінці 80-х»

– У вас дуже цікава родинна історія, адже ваша сім’я пережила депортацію – великий злочин радянської влади, примусове виселення кримських татар із Криму в 1944 році. Хто з вашої родини пережив ці події і що ви про це знаєте?

– Депортацію пережила моя бабуся із своїми чотирма дітьми: мій батько був наймолодшим, йому було чотири роки. Їх завантажили у потяг. Спочатку їм сказали: «Вас через два дні повернуть, тому нічого не бери». А той солдат сказав: «Бери теплі речі і їжу, бо ви більше не повернетеся сюди». Таким чином бабуся врятувала своїх дітей. На станціях, де зупинявся поїзд, була можливість зробити якусь «затірку», щоб нагодувати дітей. Дорога на Урал зайняла тиждень-два. Їх вивезли, а там ще лежав сніг і був голод. Діти були вимушені викопувати якусь картоплю, бо там вирощували картоплину, бабуся з неї робила якусь їжу: коржики, пляцки.

Ще бабуся казала, що коли їх тільки заселили у бараки, то місцеві не спілкувалися з ними, бо боялися. Як з’ясувалося потім, людям сказали: «Якщо ви наблизитеся до них, то вас одразу вб’ють: заріжуть чи горло перегризуть». Потім, коли вони познайомилися, стали спілкуватися, ніби все стало налаштовуватися. Далі люди мали відмічатися у комендатурі та не мали права виїжджати з цього регіону майже до 60-х років. Мама народилася на Уралі, а мамина родина виїхала у 58-му, а татова у 59-60-му виїхала в Ростовську область.

– Наприкінці 80-х ваша родина змогла повернутися у Крим?

– Ми змогли, але ми їхали з речами і нас повернули. Сказали, що у Криму був карантин. Хоча був негласний закон – кримським татарам житло не продавати. І нас повернули, знов у Ростов привезли. Потім через два-три місяці батько домовився із водієм рефрижератора, щоб завантажили туди речі. Не було видно, що везуть, документи підробили і все пройшло. Провезли речі, а бабуся із моїм братом уже жили на той час у цьому будинку, який купив батько. Потім переїхали мама, тато, я і моя молодша сестра.

– Ваша сім’я освоїлася в Криму і уже в період незалежності України як жилося?

– Як і всім у 90-ті, скажемо так. Це були перші роки незалежності і на той час Україна не визначилася з напрямком. Кримсько-татарський народ не признали корінним на той час і певний час був, до речі, свій парламент, місцева влада, але вона була дуже російськоорієнтована. І населення теж.

– Ваша рідна – це кримсько-татарська. Побажайте читачам щось вашою рідною мовою.

– Я побажаю зараз здоров’я і процвітання: Саглих аманлих!