Не встиг освідчитися коханій: історія 32-річного захисника з Волині, який загинув на фронті

Веселий, добрий, непосидючий, працелюбний і турботливий – далеко не всі позитивні риси хлопця, який мав великі плани і збирався одружитися, розповідає газета «Ратнівщина». 

Без дорогого сина, брата, швагра, дядька мусять навчитися жити рідні. Вони вибирають малину і пригадують, яким відповідальним і добрим був Юра. Сміються з жартівлих сцен, які були в дитинстві. А через мить плачуть, бо все це більше не повториться, залишиться тільки в спогадах, бо життя своє він віддав за Україну.

РУКА ОБ РУКУ ІЗ СЕСТРАМИ ТА БРАТОМ

У родині Анатолія Васильовича і Наталії Яківни Антонюків зростало п’ять дітей. Обоє з Конищ, вони одружилися у 1991 році. Один за одним посипалися дітлахи: Юрій – найстарший, народився 22 жовтня 1992 року. Через два роки у світ прийшла сестричка Людмила. Далі були Ірина, Світлана і наймолодший Петро.

Людмила зі щирою посмішкою розповідає, що в дитинстві з братом завжди за ручки ходили. Він не міг без неї, вона – без нього. Мама Наталія пригадує, як Люда ще була геть маленька, а він так хотів її поглядіти, що аж у ліжечко до сестрички заліз і там із нею бавився. Колихав, допомагав, хоча сам мав лише два з хвостиком роки. Людмилі найбільше запам’яталося, як вони у хованки гралися. Обійстя Антонюків біля лісу. То й ігри діти в лісі грали.

- Станемо гратися. Я в хаті сховаюся, а він весь ліс поблизу оббігає, не знайде і плаче, бо мене ніде нема, - каже сестра.

Отой тісний емоційний зв’язок між Юрою і Людою зберігся і в дорослому житті. Вони найбільше з п’яти дітей розуміли один одного, в разі потреби зверталися, підтримували, коли було необхідно.

Мати душиться сльозами і пригадує, що непросто їх було годувати. Вони, батьки, по роботах мусили працювати. Наталія була кухарем у садочку в Конищі, Анатолій був теслею, потім працював у підприємця в Ратному, їздив на будівництва. А вдома було господарство, діти. Робили все разом. Не було такого, що хтось щось не хотів робити. Слухалися батьків. Самі питали, що треба допомогти.

Юрій після закінчення Конищенської гімназії продовжив навчання у Прхідському ліцеї. Після 11 класу збирався поступати, але зламав ногу, коли їхав із другом мотоциклом. Тож вступну кампанію того року пропустив. Влаштувався на роботу в Ратне у магазин «Будівельник», потім став їздити на сезонні заробітки в Польщу, в’язав арматуру.

Тим часом молодші дівчата теж позакінчували школу, усі здобули педагогічну освіту. Повиходили заміж. Ірина проживає з сім’єю у Зоряному, сі решта – у Конищі. Для наймолодшого Петра на 13 років старший Юра завжди був авторитетом. Мама каже, що вмовляла Петю йти вчитися після школи, а він відповів, що хоче бути схожим на брата.

З ВІЙНИ СЛАВ РОДИННІ ФОТОГРАФІЇ

Коли почалася війна, Юрій був у Польщі. Людмила пригадує, як у перші дні він рвався додому, казав: «Вас тут позабивають. Не буде куди мені в гості їздити!» рідні вмовляли, щоб не гарячкував, але його терпіння вистачило тільки на місяць.

Повернувся в Ратне. Але так як він строкової служби в армії не проходив через травму ноги, а людей тоді вистачало, потреби в ньому не було. Він влаштувався на роботу на автомийку в Ратне, жив з батьками, почав зводити власний будинок у селі. Життя своє хотів пов’язати з дівчиною з Людмилою з Жирич.

14 лютого 2025 року увечері після роботи він їхав із Ратного в Жиричі до коханої, щоб привітати її з днем закоханих. На блокпосту у Проході його зупинили і мобілізували. Він одразу зателефонував рідним і повідомив, що йде служити. Просили, щоб утікав, але він відмовився. Сказав, що прийшов його час. Навіть думати про це не буде.

Уже наступного дня його відправили в навчальний центр у Житомирі. Там протягом трьох місяців навчали на дронника. У на початку травня 2025 року у складі 71-ї бригади він поїхав на Сумщину. З тих пір до моменту загибелі Юрія їхня бригада захищає населені пункти на Сумському напрямку.

Про службу рідним розповідати не хотів. Як і всі, казав, що їм це не треба. Про те, що в нього позивний «Рись», дізналися за написом на мішку, якого з речами відправив посилкою додому. На всі питання про службу казав, що все добре. Їсти є що, командування нормальне, з побратимами гарно ладнав. Сестри, брат, батьки, дівчина завжди чекали від нього звістки. На позиції вони виходили на різні періоди – коли на місяць, а коли й на довше, якщо не було кому замінити. Звичайного зв’язку не було, тож щодня хтось із рідних писав йому, а далі між собою зідзвонювалися, чи комусь із них відписав або подзвонив.

У вільні від служби хвилини скидав сестрам фотографії, часто такі, яких у них самих не було, - з племінниками, з родиною. Навіть фото бабусі, яка давно померла, і те зберігав на телефоні. За цими жестами уваги вони розуміли, що брат сумує, тужить за домом і за родиною. Коли приїжджав додому у відпустку, рідні вмовляли, щоб не вертався на службу, боялися за його життя. А його все-одно туди тягнуло. Казав: «Там мої хлопці, і я маю бути там! Ви не розумієте!»

За рік і майже 9 місяців служби вдома був два рази. Один раз відпустили відновитися після видалення нігтя на нозі. А цьогоріч саме на Пасхальні свята припала його відпустка. Всі збиралися в родинному колі, щоб і йому більше уваги приділити, і з ним просто більше набутися. А він замість того, щоб відіспатися, хотів за короткий час відпустки всіх побачити, з усіма поспілкуватися, щоб нікого увагою не оминути.

Неабияк тішився чотирма племінниками. Зі служби на дні народження подарунки присилав. Ніколи ні до кого з них не приходив з порожніми руками. Якщо нічого з собою не мав, то садив дітвору у машину і їхав з ними в магазин, щоб побалувати їх. Ще зовсім маленькими на велосипеді катав їх, спільні фото робив, залюбки слухав, як племінниця Мелана декламувала йому вірші.

А якось із зони бойових дій скинув мамі відео з інтернету зі словами: «Мене чекає мати із війни, а я не йду, бо ще зарано. Не описати всього плачу і журби, які живуть в очах в моєї мами. Через війну ти знов лишилася сама. Твій син блукає десь по Україні. Для мене, мамо, ти завжди свята. Для мене мамо, ти герой в родині. Перед тобою й Богом я завжди стану на коліна. Для мене справжній приклад ти в житті. Для мене, мамо, ти і є незламна Батьківщина. Люблю тебе, мамо! Люблю Вас, мамо!»

Так вирішив проявити жест уваги до найріднішої. У розмовах із батьками просив, щоб продовжували будівництво його хати. Хотів до цієї зими зробити опалення. Наприкінці вересня – на початку жовтня мав прийти у відпустку, щоб зробити пропозицію коханій, та не встиг.

ЗАГИНУВ ВІД ВОРOЖОГО ОСКОЛКА

11 вересня Юра, як завжди, поговорив із матір’ю. Сказав, що все добре. Вони були на позиції. Казав: «Бомблять, але тут бомблять кожного дня!» 12 вересня у першій половині дня ще переписувався з Людою. Писав, що йде їсти і повертається назад до роботи на позиції. О 14:00 год. востаннє був у мережі. А далі смс просто не доходили. Через якийсь час їх уже доставляло, але ніхто не читав.

Субота, неділя, понеділок минули в тривозі. Батьки і сестри з братом все писали, дзвонили, а відповіді не було. Спочатку думали, що згубив телефона. Він часто телефони губив, але завжди дзвонив на якийсь із месенджерів із телефонів побратимів, щоб рідні не хвилювалися, що з ним усе добре. А тут жодної звісточки не було. Напруга наростала.

Обставини, як дізналися про його загибель, крізь сльози витискає із себе Наталія Яківна:

- То був вівторок, 15 вересня. Я вибирала малину за хлівом. Робота до рук не йшла. Вже думала їхати у військкомат, питати, чого ж від нього нічого не чути. Де син дівся. Прибіг Петя і каже: «Мамо, ходіть-но, там до нас приїхали. Я вийшла. А там з військкомату з бумагами… Як тільки їх побачила… Я зразу… Я до останнього не вірила. У морг їхала зустрічати дитину і не хотіла вірити, що то правда, що то мій Юра…»

Шок. Біль. Пекучі сльози. Пробували з’ясувати, що там трапилося. Телефонів побратимів і командування у них не було. Юра завжди казав, що не треба їм зайвих контактів. Стали просити зятя Олега, чоловіка Світлани, щось дізнатися. Він з початку війни пішов служити. Потім демобілізувався через інвалідність дружини, але на початку 2026 року його знову мобілізували у ту ж 71-у бригаду. Тільки підрозділи у них були різні.

Стояли один від одного за два кілометри, але жодного разу не перетнулися. Наталія Яківна каже, що дивувалася, як таке можливо, бо ж два кілометри – це через село перейти. Але обидва хлопці казали, що ніхто з цивільних навіть уявлення не має, що означає два кілометри на фронті.

Усе, що вдалося з’ясувати, - по позиції підрозділу Юрія були сильні прильоти. Він загинув від множинних осколкових поранень у ділянку шиї.Далі було ще кілька нестерпних днів очікування, доки привезуть тіло. Нарешті 19 вересня після опівдня зателефонували і повідомили, що ввечері тіло доставлять додому.

Пізно ввечері відбувся перший у Конищі супровід загиблого захисника. З лампадками, квітами і прапорами його провели через Ратне. Від повороту у Проході і до самої домівки вистелили квітами останню дорогу односельчанинові конищенці. 20 вересня Юрія Антонюка відспівали і поховали на місцевому кладовищі.

ЦІНА ВІЙНИ МАТЕРІ-ГЕРОЇНІ

Розбилися об болючу дійсність останні надії матері про те, що у пакеті місії «на щиті» виявиться не її дитина. Як страшний сон, промотують рідні у головах кадрики останньої зустрічі з братом і сином. І досі не можуть говорити про нього в минулому часі. Здається, що він десь є, веселий, добрий, роботящий, як батько. Чекають на посилку з його особистими речами – усі документи він забрав із собою. І нагороду – медаль, яку заслужив за час служби, теж тримав при собі.

Наталія Антонюк – матір-героїня, яка виховала п’ятьох дітей. Тепер в того ордена особлива ціна – виховала п’ятьох і поховала найстаршого сина за Україну. Вона плаче і каже, що дякує Богові, що всі діти виросли у них порядними. Вона всіх їх однаково любить, а вони ні на хвилину її самою не лишають. А ще вірить: «Бог забирає того, кого любить!» Значить, такий її материнський хрест.

Серце з грудей не вирве і назад не підніме дитину. І визнає: її горе не найбільше. Гірше тим, хто роками чекає синів із війни і хтозна, чи колись дочекаються. І хоч їхній Юра відтепер у небесному війську, світлим спомином він житиме в серцях родини, доки битимуться їхні серця.

Марія ЛЯХ

Читайте також: 

• Устиг повоювати лише три тижні: історія добровольця з Волині, який загинув, захищаючи Україну
• Мобілізували, коли повертався з грибами: історія Героя з Волині Івана Поліщука
• «На позиції був з трьома побратимами. Жоден із них не повернувся»: історія Героя з Волині, який загинув у Курській області