«Росіяни йшли в наступ, прикриваючись тілами загиблих товаришів»: історія оператора дронів В’ячеслава Кравчука з Волині

Військовий розповів ВСН, що спочатку був полігон, потім у складі 128-ї окремої гірсько-штурмової бригади вирушив у зону бойових дій, де упродовж майже двох років проводив розвідку та нищив ворога за допомогою «пташок», - так він називає безпілотники. Для нього дрони стали не просто робочим інструментом — вони були його «очима в небі.

«Я завжди цікавився електронікою. Ще з дитинства розбирав і ремонтував прилади, створював схеми та постійно вдосконалював свої навички. Потім знімав весілля, як на камеру, так і дроном, що дуже подобалось. Тож моя технічна обізнаність не залишилася непоміченою у війську, і коли з'явилася потреба в операторах дронів, вибір випав на мене, - розповідає В’ячеслав. - Освоєння управління дронами стало новим викликом.

Це не лише технічна робота, а й відповідальна місія, яка потребує концентрації, швидкого реагування та прийняття рішень, а також пильності. Та я вивчив принципи роботи дронів, розібрався в програмному забезпеченні, навчився виконувати налаштування та керувати польотами в різних умовах. У мої обов’язки входило: моніторинг територій, збір даних, розвідка та аналіз і технічне обслуговування».

На перший погляд, робота з дронами здавалася простою — керуй пультом, спостерігай за екраном і передавай дані. Але насправді це була гра на межі людських можливостей. В'ячеславу доводилося працювати в умовах постійної напруги: засідки ворога, обстріли позицій, раптові збої техніки, ризик викриття, Завдяки його роботі чимало окупантів були знищені, і врятовані десятки життів наших воїнів.

Пастки від ворога і небезпека від земляків

У розмові В’ячеслав зізнається, ворога не можна не дооцінювати, і потрібно завжди бути готовим до будь-яких підступів. Траплялися випадки, коли росіяни, відступаючи з позицій, нерідко залишали небезпечні пастки для українських військових, серед яких, як заміновані ділянки, так і отруєна вода. Це могла бути звичайна на вигляд пляшка або кілька пляшок, що залишалися в окопах, бліндажах або поруч із місцями, де відбулася ротація сил. Такі пастки часто рахуються «трофеями»: наприклад, у пляшці може бути прозора рідина, яка на перший погляд здається питною водою. Проте всередині міститься сильна отрута або хімічні речовини, здатні викликати тяжкі отруєння чи навіть смерть.

Особливо небезпечно те, що такі дії спрямовані не лише на військових, але й можуть становити загрозу для цивільних, які повертаються на звільнені території. Це є ще одним прикладом воєнних злочинів, які російські окупанти чинять на українській землі, нехтуючи всіма нормами гуманності та міжнародного права. Українські військові та сапери завжди залишаються пильними, перевіряючи будь-які залишені речі, щоб уникнути таких смертельних пасток.

На жаль, крім росіян, в окремих випадках загрозу становлять і земляки.

«Ситуація була складною і напруженою. Лінія фронту розділяла дві сторони: росіяни були по один бік, ми — по інший. Між нашими й ворожими позиціями стояла стара хата, у якій мешкала лежача жінка, за якою доглядала її донька. На перший погляд, це виглядало, як звичайна історія про непросте життя у зоні бойових дій. Однак із часом ми почали помічати, що обстріли ворога часто відбуваються саме тоді, коли наші позиції мали змінитися. Ці «збіги» привернули увагу, й підозри впали на ту саму доньку з хати посередині. Увійшовши до будинку, попросили у неї телефон. У відповідь почули, що його немає. Ми з хлопцями не повірили, і коли стали шукати, знайшли не лише телефон, а й вагомий доказ — російську SIM-карту до нього. Це підтвердило наші здогадки: жінка шпигувала на користь росіян, передаючи їм інформацію про наші позиції та рухи.

Після цього ми викликали відповідні служби, які забрали її для подальшого розслідування. Матір евакуювали у безпечне місце. Цей випадок говорить про те, що інколи там, де криється людська біда, можуть ховатися загрози. Також був випадок, коли дядько, 72-річний чоловік, мав звичку їздити на велосипеді дорогою, яка перебувала під обстрілами. Незважаючи на ризик, не припиняв своїх поїздок, і спершу це здавалося звичайною сільською впертістю чи звичкою старого.

Однак згодом у нас виникли підозри: його поведінка ставала дедалі дивнішою, і з'явилися натяки на те, що ці поїздки могли бути не такими безневинними. Ми почали задумуватись, що дядько міг передавати інформацію росіянам, вказуючи їм наші позиції. Підозри зростали, адже його маршрут часто пролягав поблизу військових позицій, які обстрілювали. Щоб запобігти подальшій небезпеці, ми забрали у нього велосипед. І більше його не бачили.

На мою думку, тут має бути рішення влади, - примусове виселення людей з прифронтових зон. Це потрібно робити насамперед задля їхньої безпеки, а нам, військовим, це дасть можливість повноцінно виконувати свої обов’язки».

Росіяни йшли у наступ, прикриваючись тілами загиблих товаришів

Розповідаючи про життя на війні, В’ячеслав зізнається, інколи самі військові нехтують елементарними правилами безпеки. Одного разу хлопці з сусіднього підрозділу рухалися відкрито по населеному пункті, не прикриваючи своє переміщення, що дозволило ворожому дрону легко виявити їх. І вже за короткий час ворог завдав удару по місцю їхнього пересування, яке знаходилось неподалік нашого місця розташування, застосувавши мінометний вогонь, і навіть підтримку танка. На щастя, тоді все обійшлося без втрат: ми встигли сховатися. Але цей випадок став важливим уроком для хлопців, який підтвердив, що навіть найменша недбалість на війні може коштувати життя.

Під час виконання бойових завдань В’ячеславу з побратимами доводилось не лише «пташок» запускати, а й в полон росіян брати.

«Під час однієї з операцій зайшли з тилу на ворожі позиції і взяли в полон росіян. Одного з них вдалося вивести на розмову, поки чекали на спецслужби. Він виглядав жалюгідним: весь закіптюжений, у порваній брудній формі, намагався викликати співчуття. Розповідав, що його «змусили» піти на війну, бо вдома треба годувати дітей і онуків, а іншого виходу, нібито, не було. А після того, як ми його погодували, заспівав, що теж був кухарем у війську. Проте його поведінка викликала підозру. Він говорив надто гладко, уникав питань про своє справжнє завдання і підрозділ. Щоб розговорити його, налили горілки. Як тільки випив, язик розв’язався, і почав видавати чимало цікавого. Зрештою, зізнався, що «добровільно» підписав контракт, сподіваючись заробити і повернутися додому з награбованим, але план не спрацював».

Тим часом військовий каже, «ми захищаємо свій дім, родину, свою державу, на відміну від окупантів, які прийшли вбивати та грабувати. Відсутність ідеї та мотивації нерідко демотивує їх, і вони відмовляються йти у бій».

«Так, одного разу прослуховуючи вороже радіоперехоплення, почули розмову, яка добре ілюструє «бойовий дух» російських підрозділів. Говорив командир штурмової групи «Шторм Z». Його голос був сповнений злості, а слова швидше скидалися на лайку, ніж на накази. Він обзивав своїх солдатів «виродками», звинувачував у боягузтві та некомпетентності. Щоб змусити їх діяти, погрожував розстріляти з міномета, якщо ті не підуть у наступ. «Якщо хоч хтось відступить, я вас піджену «мішкою» (міномет).

Після чого окупанти змушені були йти у м’ясний штурм, нерідко прикриваючись тілами загиблих товаришів, яких закидали на плечі, аби лишитись живими. Але таке ноу-хау їх не рятувало від смерті. І ніхто їх не забирав з поля бою. Ця розмова показала нам, у якому моральному стані перебувають їхні війська. Солдати, кинуті в бій без належної підтримки, перебували у страху перед командиром та перед нами. Також траплялися випадки, коли російські солдати розстрілювали своїх офіцерів, які наказували йти в бій. Ми розуміли, що ворог діє через примус, а не через бойовий дух чи ідею», - каже В'ячеслав.

Розробив власні правила виживання на війні

Упродовж майже двох років перебування на фронті В’ячеслав не раз зіштовхувався з небезпекою під час виконання своїх завдань. Робота оператора дронів вимагала не лише технічних знань, а й витримки, швидкої реакції та вміння мислити наперед. За роки служби В’ячеслав кілька разів зазнавав контузій: вибухи неподалік, падіння уламків і постійний стрес залишили свій слід. Однак кожен удар долі ставав для нього уроком.

Він навчився бути максимально обережним, розробивши власні правила виживання на війні, які стали безцінними для його побратимів. «Не нехтуй укриттями, не ризикуй без потреби, завжди продумуй маршрут відступу», — часто повторював він своїм молодшим колегам. Окрім технічних нюансів, навчав їх головному — як зберегти життя в умовах, коли кожен рух може стати останнім. Його досвід і обережність стали прикладом для багатьох.

Побратими знали: якщо В’ячеслав поруч, можна бути впевненим, що завдання буде виконано, а ризик загинути або отримати поранення мінімізований. Він розумів, що війна — це не лише про перемогу, а й про те, щоб повернутися додому живим.

На жаль, під час бойового виходу на одній з ділянок фронту В’ячеслав зазнав важкої травми хребта. Спершу він не надав цьому належного значення, оскільки не одразу відчув серйозні симптоми. Однак згодом біль і обмеженість рухів змусили його звернутися до медиків. Обстеження показало перелом зі зміщенням хребта, після чого його прооперували й встановили пластину для стабілізації хребта. Хірург, який робив операцію, потім сказав, що хребет тримався на волосині. А ще у нього виникли проблеми із зором, у розмові зізнається, що через постійну напругу очей «осліп як кріт».

Разом із тим, В’ячеслав зіштовхнувся з проблемою, яка стала перепоною для отримання статусу інваліда війни. Причина, вказана у документах, - місце отримання травми не є зоною бойових дій, хоча В’ячеслав запевняє, у нього є беззаперечні докази того, що він того дня виконував бойове завдання саме на одній з ділянок фронту. І додає, що не він один зіштовхнувся із подібною проблемою. Його побратими також намагаються добитися справедливості.

«Я не знаю, чи є це помилкою осіб, які невірно вказали населений пункт, у якому отримав травму, чи це зроблено навмисно, але у будь-якому разі намагатимусь встановити правду», - говорить В’ячеслав.

На сьогодні чоловік проходить реабілітацію, і поки пересувається за допомогою милиці, але наполегливо працює над тим, щоб повернути собі можливість рухатися самостійно. На запитання, коли, на його думку, настане перемога, відповідає, не раніше ніж за два роки. І додає, що ми обов’язково переможемо, якби росіяни не намагалися на нас тиснути. І повернемо рано чи пізно втрачені міста. Єдине, чого, на жаль, ніколи не вдасться повернути, - втрачені людські життя.

Жанна БІЛОЦЬКА

Читайте також:

• Цілодобовий захист неба: як волинські гвардійці збивають дрони-камікадзе
• Український «Йожик» і його американська «конячка»: історія солдата 100 омбр, який керує БМП М2 Bradley
• Волинянин розповів, як новітні технології безпілотників змінюють хід війни