І став учитель воїном світла: спогади про Героя з Волині Руслана Будя

Спогадами про Героя поділилося видання «Нова доба». 

Навколішки закам’яніли в храмі біля домовини свого найдорожчого дружина та донька. Не стримували сліз присутні. Їм ще вчувався протяжний крик десятилітнього Іванка: «Тато, тато…», який не зміг бути на похороні.  

Вже пізніше він подзвонить мамі: «Мамочко, вибач мені, мене так мучить совість, але я не можу хоронити тата…». Він так вірив, що переданий як оберіг його натільний хрестик, врятує батька. А Руслан казав на передовій: «Я обов’язково маю повернутися – мене чекає Іванко».

Війна забирає найкращих – це про нього, Руслана Будя. Перебуваючи постійно у праці – вчительській, господарській, – батько знаходив час для дітей. Донька, нині студентка, неодноразово займала призові місця в обласних олімпіадах з предметів, які викладав тато – фізики, математики. Ці точні науки привчили його до розрахунку, прицільності. Не маючи за плечима армійської служби, в лавах 14-ої ОМБр влітку йому вдалося збити ворожий літак. Мобілізувавшись 25 лютого, у серпні побував він у відпустці, отриманій за бойові заслуги.

– Добрий, щирий, надійний, працьовитий, відповідальний, – дружині Оксані важко говорити про коханого у минулому часі. – У нашому будинку в Маневичах, в якому ми прожили лише шість років, чимало зроблено його руками. Руслану вдавалось все, до чого прикладав рук. Сильний, загартований – він поспішав жити, не міг сидіти склавши руки.

Руслан Іванович півтора року очолював колектив Новосілківської школи, тож добре знав, що таке директорський хліб. Із радістю допомагав виконувати господарські роботи в ОЗЗСО «Троянівській ліцей», де працює директором Оксана Василівна. Познайомились вони у школі в Новосілках, тоді двадцятивосьмирічний колега зізнався: «Я так довго не одружувався, бо чекав тебе…».

Три місяці воїн був на передовій. Дружина, діти жили в очікуванні дзвінка або ж короткого повідомлення. Того тижня незрозуміла тривога ятрила серце Оксани Василівни, та вона проганяла чорні думки. Напередодні ще почула від коханого: «Бережи дітей…». 24 вересня, у суботу, він не вийшов на зв’язок. Тремтячими руками набрала номер побратима чоловіка, в нестямі перейшла на крик: «Де Руслан, що з ним?». Після довгого мовчання почула: «Я не маю права вам цього говорити… Ви мене будете клясти?..».

Похоронна процесія із Луцька спочатку вирушила в рідне для Руслана Комарове, на батьківське подвір’я, де колись безтурботно бігали його семеро братів і троє сестер. Наймолодшого свого синочка у домовині зустріла 86-річна мати.

Проводжаючи воїна в останню путь, слова шани та вдячності лунали від настоятеля храму Святих мучениць Віри, Надії, Любові та матері їх Софії о. Михайла, який очолив чин поховання, священника із Комарового о. Романа, завідувачки Бережницької гімназії-філії ОЗЗСО «Троянівський ліцей» Мирослави Іващик, очільника Маневицької громади Олександра Гаврилюка.

Із Грамотою пошани та скорботи в руках, яку вручив начальник Першого відділу (смт Маневичі) К.-Каширського РТЦК та СП Олександр Плужнік, звернулась на кладовищі до присутніх дружина Героя Оксана Будь: «Дай, Боже, аби такої чорної біди не знала жодна сім’я, щоб ніхто більше не пережив такого. Я прошу всіх, об’єднуймося. Лише так ми врятуємо країну!» 

…І разом із людьми, коли пролунали прощальні залпи, заплакало небо, приймаючи у небесне військо вчителя, що став воїном світла…

Олена БИЧКОВА

Читайте також: 

• Планував привітати з днем народження дружину, а замість вітань рідні отримали звістку про загибель: спогади про Героя з Волині
• Усі вони у дуже дивному стані: як на Волині ідентифікують тіла полеглих Героїв, які повернули з Росії
• Лікував серце, а помер від запалення легенів: спогади про Героя з Волині Леоніда Ксьондзика, життя якого забрала війна