Лікував серце, а помер від запалення легенів: спогади про Героя з Волині Леоніда Ксьондзика, життя якого забрала війна

Спогадами про Героя поділилася його дружина Людмила, пише газета Ратнівщина. 

ЮНІСТЬ ПРИПАЛА НА 90-ТІ РОКИ

Захисник народився у звичайній ратнівській сім’ї Олексія Степановича та Валентини Миколаївни Ксьондзиків. Тато був родом із села Любитів на Ковельщині, тому і прізвище родини нетипове для нашої місцевості. Мама – корінна ратнівчанка. Окрім Леоніда, Валентина Миколаївна народила ще чотирьох дітей – синів Івана та Василя, доньок Наталію і Людмилу. Але доля розкидала їх по світі. Тож у Ратному, на батьківському господарстві (тато помер 9 років тому) залишився тільки Леонід, у Проході мешкає Наталія з сім’єю.

Дитинство і юність Леоніда Ксьондзика припали на важкі 90-ті. Після закінчення 9 класів у Ратнівській школі №1 він поїхав на заробітки в росію, де на той момент уже проживав старший брат. Після повернення з сезону за заочною формою закінчив 11 класів школи, паралельно отримав посвідчення водія після навчання у Ратнівському учкомбінаті.

МАЙСТЕР НА ВСІ РУКИ

З юності працював на різних роботах – на Ратнівській хлібопекарні, по сезонних заробітках на будівництві, у магазині «Вежа», різноробочим на агрофірмі, на будівництві фортифікаційних споруд у Жиричах. Строкової служби в армії не проходив за станом здоров’я. Був двічі одружений. У першому шлюбі народилася донька Христина. Вдруге свою долю пов’язав із Людмилою із с. Адамівка у 2010 році. Цьогоріч виповнилося 15 років, як Леонід і Людмила одружилися.

За роки подружнього життя народилося двоє синів. Зараз старшому Віталію 14 років, молодшому Дмитрові 12. Шкода, що їхній тато відійшов у засвіти саме тоді, коли синам така потрібна батьківська підтримка і напутнє слово!

Леонід Ксьондзик мав унікальний талант. Він умів і любив працювати з будь-якою технікою. Чи то телефона, комп’ютера поремонтувати, чи то проводку спаяти, чи побутову техніку відремонтувати, чи з автомобілями, тракторами, комбайнами технічний лад навести. У його руках кипіла будь-яка робота. Такого, що він не вмів зробити, просто не було.

- Ми почали будуватися, - розповідає Людмила. – Треба були гроші. Разом їздили по сезонах, щоб якусь копійку на будматеріали зібрати. Хату разом «ліпили». Потім я на роботу влаштувалася, він у людей ремонти робив. Коли мала вихідні, йшла йому на допомогу. Працювали разом.

Навіть якщо він чогось не вмів, ніколи не здавався, вивчав питання і брався за роботу.

ЗА СТАНОМ ЗДОРОВ’Я ПОТРАПИВ У ПРИКОРДОННИКИ

Коли розпочалася повномасштабна війна, Леонід добровільно пішов допомагати тероборонівцям створювати перші блокпости, загородження. Влаштувався на сільськогосподарське підприємство на роботу. А коли будували фортифікаційні споруди, працював на «КаМАЗі».

На початку листопада 2024 року Леоніду надійшла повістка з рекомендацією з’явитися у військкомат. Дружина неабияк розхвилювалася, бо він мав «букет» хвороб. Людмила каже, що чоловік мав ішемічну хворобу серця ІІ ступеня, збільшене серце, гіпертонію, бронхіальну астму і, окрім цього всього, цукровий діабет другого типу. Але Леонід заспокоїв, що з його болячками на передову він точно не потрапить. Тому зі спокійною душею пішов у ТЦК. Його направили на ВЛК. Визнали придатним, але з огляду на весь перелік хвороб відправили у прикордонники з можливістю більш тривалого перебування на тилових позиціях.

21 листопада Леонід Ксьондзик поїхав на розподілення в Луцьк. Потрапив у Волинський прикордонний загін. Два місяці проходив навчання у Львові. У лютому 2025 року перевели у Луганський прикордонний загін. Був у Чернівцях, у Благодатному, в Оршанці, у Рівному. Пройшов навчання в Оршанці, отримав фах навідника гранатомета. Коли служив у Рівненській області, затримав ухилянтів під час спроби перетину кордону. Після цього йому присвоїли звання старшого солдата, вручили грамоту, відзнаку.

БУВ ПРОВІДНИКОМ ДО ПЕРЕДОВИХ ПОЗИЦІЙ. РОБИВ САМОРОБНІ ПАВЕРБАНКИ

У зону бойових дій підрозділ Леоніда Ксьондзика перевели наприкінці травня. Лише півтора місяці судилося йому служити там. Бойові завдання виконували на Дружківському напрямку на Донеччині. Дружина каже, що Льоня дуже добре орієнтувався на незнайомій місцевості. Він умів точно визначати координати, гарно запам’ятовував дорогу, читав правильно карти. Командир, який добре розбирався в людях, розгледів у підлеглому цю особливість. Тож його призначили «поводирем». Він заводив на передові позиції відділення солдат і повертався назад. Часто йшов такими стежками, де було вкрай важко пройти, тим більше – доїхати. Заносив воду і найнеобхідніші речі. А дорогою назад збирав підбиті поломані дрони.

Не для того, щоб їх відремонтувати. Часто з цілого агрегата придатними до використання залишалися тільки батареї. Він їм знайшов застосування. Коли їхав на Схід, узяв з собою з дому паяльники, тестери, інші інструменти, які можуть згодитися. І таки знадобилися. Леонід Олексійович навчився припаювати до батарей використаних дронів проводку і таким чином виготовляв саморобні павербанки для зарядки телефонів. В умовах, коли не було змоги користуватися старлінками, бійці підтримували зв’язок із рідними і з побратимами у телефонному режимі завдяки винаходам Леоніда.

- Що міг, те робив, - констатує Людмила. - Квадроцикли ремонтував. Проводку в машинах робив. Побутову техніку ремонтував на тій базі, де вони жили. Ну, і дрони перепаював на павербанки. І це при тому, що його «робочий» артеріальний тиск був завжди на межі 170-180!

ВРЯТУВАВ ЖИТТЯ ПОБРАТИМОВІ

Одного разу на виконання бойового завдання пішов із побратимом, який багато років працював прикордонником. Дорога була далека і виснажлива. У якийсь момент той побратим сказав, що більше йти не може. Леонід забрав його рюкзака, щоб трохи зменшити навантаження. Але невдовзі колезі стало зовсім зле. До місця повернення залишалося 200-300 метрів. На вулиці сутеніло. Леонід Ксьондзик розумів, що побратим – ідеальна мішень для дрона з реагуванням на тепло людського тіла. Його вб’ють, як тільки він перестане рухатися. Покинув рюкзаки і за ноги присунув його на базу, щоб врятувати йому життя. Потім вернувся по рюкзаки.

- Крайній раз похід на позиції зайняв чотири дні, - пригадує Людмила. - Льоня вернувся і каже: «Мені так болять ноги, я стояти не можу. 26 кілометрів пройшов!» Я кажу йому: «Льонь, та не накручуйся, відпочинеш. Що для тебе тих 26 кілометрів?!» А сама переживала. Йому такі маршрути важко давалися. Він натирав собі живі рани, а вони через цукровий діабет не гоїлися, гноїлися. Він жалівся, що йому погано, що болить і вистрибує з грудей серце. Я сказала, щоб випив свої ліки. А він відповів, що кілька днів перед тим побратими його ліки попрали разом з одягом. Пішов у медичну частину. Там віджартувалися: «На війні хворих немає. Тут усім погано».

Командир побачив, що Льоні дійсно зле. Привіз йому якісь таблетки від серця. На той момент він уже дуже кашляв. У нього почалася задишка. Я розсердилася, кажу: «Та зупинися, поговори зі мною, а тоді далі підеш. Я тебе майже не чую через задишку!» А він сказав, що лежить, але дихати і говорити важко.

ЛІКУВАВ СЕРЦЕ, ПОМЕР ВІД ЗАПАЛЕННЯ ЛЕГЕНІВ

Стан Леоніда стрімко погіршувався. Він уже насилу міг підвестися з ліжка. Таблетки не допомагали. Командир викликав швидку допомогу з Дніпра. Опівдні 10 липня карета швидкої прибула в Дружківку. На той момент Леонід уже був у важкому стані. Його терміново забрали до лікарні. Дружині про це повідомив і сказав, що подзвонить, коли матиме можливість. Вона була на роботі, тож вирішила, що до кінця робочого дня його не турбуватиме. Після шостої вечора почала дзвонити до нього. Слухавки уже ніхто не брав. У безперервних телефонних дзвінках без відповіді пройшла ніч. Вранці на телефон Леоніда додзвонилася сестра Людмили. Слухавку зняла невідома жінка. Представилася, що вона працівник моргу і що Леонід помер у лікарні 10 липня о 21:40. Такого повороту подій ніхто не очікував. Уже в ході з’ясування обставин смерті стало відомо, що Леонід Ксьондзик помер від двосторонньої пневмонії.

Весь цей час Людмила підтримувала зв’язок із командиром чоловіка. Він розповів, що Леонід був його правою рукою. Ніколи ні в чому не відмовив, навпаки підставляв руки, де тільки міг бути корисним. А коли командир поцікавився його самопочуттям, сказав, що йому нічого не болить. Ніхто навіть подумати не міг, що все так може закінчитися.

Похорон Леоніда Ксьондзика відбувся 17 липня. Його остання дорога додому була дуже складною. У Сумах, куди теж везли загиблих прикордонників, автомобіль із тілами полеглих захисників ледь прорвався через обстріл. У Рівному – поламався. Тож тіло померлого воїна приїхало у Ратне аж надвечір 16 липня. Ніч рідні палко молилися над тілом Леоніда у храмі преподобного Амфілохія Почаївського селища Ратне, де воно ночувало. Вранці, після відслуженої літургії, відбувся чин відспівування померлого.

Його звершили священники Ратнівського благочиння на чолі з благочинним Ігорем Антонюком. На похорон новопреставленого воїна Леоніда приїхав капелан його військової частини. Він висловив щирі співчуття дружині, дітям, мамі померлого захисника і запевнив, що за його безсмертну душу моляться солдати і духовенство.

ДРУЖИНА ДЯКУЄ УСІМ, ХТО НЕ ЗАЛИШИВ ЇЇ НАОДИНЦІ З БІДОЮ

Людмила Ксьондзик із величезною вдячністю розповідає, як на її біду відгукнулися близькі і зовсім чужі люди. Вона щиро дякує сім’ї Сергія та Ірини Бондарів, у магазині яких працює (вони разом з сином Денисом увімкнулися у процес організації похорону тоді, коли її переповнювали емоції і раціонально думати та діяти вона не могла).

З особливою вдячністю звертається до Віктора та Ольги Кухарчуків. Вони організували доставку автомобіля Леоніда з зони бойових дій у Ратне. Справа в тому, що під час служби Леонід у кредит під виплату взяв машину, якою й поїхав на Схід. Доправити її до Ратного після смерті чоловіка для Людмили було проблемою. А ця сім’я знайшла священника-волонтера, який пригнав авто додому, а заправив його командир Леоніда.

Словом, ділом, думкою, молитвами і мудрими порадами підтримав родину померлого настоятель храму преподобного Амфілохія Почаївського протоієрей Анатолій Гурський. Слова вдячності адресують Ксьондзики Олені Бідзюрі, Раїсі Коб і всім причетним до авто, мото-супроводу і організації похорону Леоніда. Людмила висловлює щиру вдячність усім, хто був весь цей час поряд із ними, - родичам, друзям, сусідам, священникам, владі, військовим і всім людям, яким небайдуже до її горя.

Як і кожна людина, Леонід Ксьондзик був не без гріха. У нього були свої недоліки, але було багато й переваг. Людмила каже, що він ніколи нікого не осудив словом. Ніколи не образив ні їі, ні дітей, ні матір. Навпаки усі свої знання і вміння старався передати синам. Навчав їх майструвати, паяти, ремонтувати. Був добряком і безмежно їх любив. З повагою і вдячністю ставився до мами, хвилювався і переживав, щоб з нею все було добре.

До чужих людей ставився небайдуже. Часто за свою роботу навіть грошей не брав, а якщо встановлював ціну, то вона була розумною. Дуже любив собак. Навіть там, на Донеччині, приручив чотирилапого. За тиждень до смерті захисника він підірвався на міні. І хоч розумів, що це добре, що всі хлопці живі, що обійшлося собакою, та свого улюбленця було неабияк шкода.

Ось так непередбачувано складаються долі людські. Хай не через загибель у бою, а через смерть, але в зоні бойових дій перестало битися серце людини, яка своїми руками і своїм «технічним» розумом могла би ще багато років служити людям. Нині ж сім’я лишилася без годувальника. На них чекає довгий бюрократичний шлях оформлення всіх документів, щоб принаймні отримати соціальну допомогу по втраті годувальника. І тільки ті, хто цей складний шлях уже долає чи здолав, можуть зрозуміти емоції згорьованої сім’ї.

Тож нехай Бог укріпить терпінням дружину, маму і дітей померлого захисника, а його безсмертну душу оселить у райських обителях. Хай пам’ять про його «золоті» руки і добре серце універсального майстра живе у пам’яті та молитвах усіх, з ким перетиналася його життєва дорога.

Марія ЛЯХ

Читайте також: 

• Віддав життя, рятуючи побратимів: історія морпіха з Харківщини, похованого на Волині
• За ДНК-експертизою його ідентифікували як загиблого: Герой повернувся на рідну Волинь «на щиті» після 9 місяців невідомості
• Мріяв збудувати власний дім: Герою з Волині навіки 31