За ДНК-експертизою його ідентифікували як загиблого: Герой повернувся на рідну Волинь «на щиті» після 9 місяців невідомості

Вся родина Валерія Михайловича більше дев’яти місяців невідомості чекала від нього вісточки. 26 жовтня 2022 року – день, коли полеглий Воїн востаннє виходив на зв’язок. Він був командиром бойової машини у волинській 14-ій ОМБр ім. князя Романа Великого і відправлявся на штурм, попередивши, що певний час може не виходити на зв’язок. Відтоді Валерій Попов довгі дні, що переходили у вервечки огорнутих тривогою тижнів, а потім місяців, вважався зниклим безвісти. Спогади про Героя пише газета Нова доба.

Рідні сподівалися, що він може перебувати в полоні, адже були такі відомості від побратимів, але офіційного підтвердження цьому не знаходилося. За ДНК-експертизою його ідентифікували як загиблого серед тіл полеглих військовослужбовців.

− Він був призваний на службу в ЗСУ на початку повномасштабної війни. Багато часу провів на передовій. На Запоріжжі 27 червня минулого року був поранений у плече осколками. Підлікувався і знову повернувся на фронт. Загинув під час штурму с. Орлянка на Харківщині від численних поранень. Так вказано у сповіщенні, яке нам дали, − з болем говорить його дружина Марія Володимирівна, яка працює в ТзОВ «Шокобум». Її очі десятки разів прочитали цей скупий папірець, що навіки перекреслив усі сподівання на щасливе майбутнє із коханим чоловіком…

Валерій Попов народився у Колках, проте частину свого дитинства провів на півночі росії, куди на певний час виїжджала його сім’я. Повернувся у рідне містечко він вже коли йшов навчатися на водія у Колківське профучилище. Із того часу залишився на своїй батьківщині, де одружився, виховував двох синів, працював на місцевих пилорамах та на фірмі «POLKO» в Маневичах.

Втратила свого любого синочка Валерія його вже літня матір. У неї Михайлами були батько й чоловік, у нього Марії – і мама, і дружина… Ім’я Марія і у невістки його старшого брата Сергія, який мешкає із сім’єю в Маневичах. Якось так ці два імені вплелися у їхній родовід…

− Ми вісімнадцять років прожили разом, у лютому було б дев’ятнадцять… І ніколи не сварилися. Він завжди був добрим, чуйним, стриманим, мудрим, виваженим, врівноваженим. Дуже любив наших дітей, піклувався про них, − каже пані Марія. У її день народження, 25 грудня, чоловік приснився їй, сказавши: «Чекай мене, я в полоні…». І вона чекала…

Їхньому старшому синові Андрієві вже вісімнадцять. Він, як і його тато колись, навчається у тепер вже Колківському ЦПО на водія. Молодший Денис школяр, йому всього десять років. Хлопці, як можуть, у всьому підтримують маму, бо тепер вони – її найбільша опора, а їхній батько із пекла війни пішов Героєм до раю…

Зі скорботою у Колках велелюдно попрощалися із Воїном світла, який поліг у боротьбі із російською темрявою, на колінах зустрічаючи Героя і проводжаючи в останню дорогу. 

Нехай навіки залишиться пам’ять про незламну патріотичну вдачу Валерія Попова і найбільшу в житті мужність – піти в найстрашніші бої заради своєї держави… Щиро співчуваємо родині Героя, який до останнього подиху стояв за честь і незалежність України. Нехай буде вічна пам’ять йому і життя у Царстві Небесному.

Юлія Музика

Читайте також:

• «Тепер тато на небі став Ангеликом»: спогади про 29-річного воїна Олександра Пасіка з Волині
• Повернувся на фронт після поранень і віддав життя за Україну: історія волинського воїна «Едельвейса»
• Хотів вилікуватися і знову йти боронити Україну: Герою з Волині навіки 30