«Тепер тато на небі став Ангеликом»: спогади про 29-річного воїна Олександра Пасіка з Волині

Громадянин-відвага, чоловік-трудяга, побратим-кмітливість… Він був у числі тих українських військовослужбовців, які понад 10 літ тому першими стали відбивати окупаційну навалу росіян на сході країни, у Слов’янську. А ще він був справді людиною-сюрпризом: у нього навіть діти народжувалися двічі на рік. Після двадцяти двох місяців невідомості з поля бою нарешті повернувся на рідну землю наш захисник, уродженець Великої Глуші та житель Погулянки Пасік Олександр Степанович. На жаль, «на щиті». Навіки 29-літній.

Рішучий та «фантастичний» – з дитинства

29 березня 1994-го у родині Пасіків була велика радість – народився синочок Сашко. Відтоді для старшої на два роки донечки Юлі з’явилася потішна компанія. Їхні батьки, Ніна та Степан Пасіки, тим часом трудилися в поті чола, аби звести й облаштувати власний дім. Тато був водієм, мама – медиком. Зрештою, наймолодший з їхніх дітей, Василько, прийшов у цей світ й зробив перші кроки вже у своїй хаті.

«Сашко був дуже фантастичний. Його уява генерувала чудові твори, мав хист до письма. А вірші запам’ятовував з одного-двох прочитаних разів. Трудяга. Ще хлопчиком міг зробити мені сюрприз, самостійно посадивши картоплю, поки я прийду з роботи. Все його дозвілля було з друзями на футбольному полі», – каже мама Ніна Петрівна.

Її старші двоє дітей завжди трималися купки й допомагали глядіти третього значно молодшого «раштанта». Однак авантюризму Юлії та Олександра, яким вони аж сяяли з малих літ, можна було позаздрити.

«Якось вдвох зустріли на вулиці вчительку та шкільного психолога Ніну Адамівну. Вона запитала нас, чи не знаємо, хто б хотів з наших ровесників поїхати у табір «Будівельник», що під Луцьком. Ми, звісно, довго не думали. Одразу дали ствердну відповідь, що тими щасливими відпочивальниками будемо саме ми. Батькам же вирішили звістку одразу не сповіщати, аби не завернули на півдорозі. Бо Сашко закінчив тільки перший клас, а я третій. Пішли додому й оперативно спакували сумки, взяли навіть чорнобильські посвідчення. Далі, як грамотні туристи, подалися в амбулаторію проходити медогляд. Під час перевірки прийшла наша мама (вона ж медик).

Важко сказати, у кого з нас був більший шок: у нас – в яких план почав тріщати по швах, чи у мами – в якої малолітні діти «порішали» всі питання без неї й стоять з торбами на виїзд. Попри все, ми таки свого добилися. Й уже ввечері того дня потрапили у «Будівельник», – з теплом пригадує найсолодші миті з братом сестра Юлія. У її спогадах вони досі з ним із тим піднесеним настроєм і пробивною вдачею все ще їдуть кудись відпочивати».

Боронив Україну ще від першої російської навали

Закінчивши школу, Олександр вивчився також у Камені-Каширському на водія та електрогазозварювальника. І якось одразу з науки подався служити в армію. Це був 2013 рік. З листопада почався Майдан, з лютого 2014-го – криваві події революції змінилися жахом вторгнення росіян та захоплення наших територій. У ті буремні дні солдат Пасік пробув два місяці у Слов’янську, де давав відсіч окупантові. І Слов’янськ таки не віддали ворогові! І по нині місто вільне.

У зоні АТО молодому поліщукові доводилося виконувати різні завдання: і зачищати поля від боєприпасів, і збирати останки тіл, і тримати напоготові зброю… А ще, щоб вижити, треба було вчитися жити тижнями у темряві без світла – без найменшого вогника. Зі сходу нашого поліського строковика перекинули у Нову Каховку. Там він заступав на охорону моста. І якось, попри свої порівняно невеликі параметри тілобудови, навіть зміг проявити кмітливість і відвагу та затримати вдвічі більшого від себе диверсанта.

Упродовж одного року народилися і донька, і син

Завершивши строкову службу, Олександр Пасік роздумував над тим, аби підписати контракт та йти в зону бойових дій. Мама впросила не робити цього. Мовляв, і так довго був далеко, а їй треба помічник. До того ж, зачекалася на нього й кохана дівчина Леся. Колись вона, дівчина із сусіднього села, прийшла закінчувати 10-11 класи у Велику Глушу.

Відтоді вони здружилися. А згодом повага й довіра один до одного з товариських стосунків переросли в щось більше. І таки доля звела їх, зрештою, на одному весільному рушничку щастя. Оселилися вони в Погулянці. 23 квітня 2020-го у них народилася первістка Єва, а 22 квітня 2021-го – синочок Володя. Так впродовж року молоде подружжя засвітило на небосхилі життя одразу дві нові зірочки-кровиночки. Справді фантастичний Сашко…

«Ключ» та «везунчик» бойового підрозділу

Повномасштабна війна застала Олександра у Польщі на заробітках. Сестра Юлія ж давно вже жила у Варшаві. У перші дні великого вторгнення дружина з дітками та брат Василько вирушили з прикордонної Камінь-Каширщини до рідних у сусідню країну. Але недовго Леся там погостювала. Сашкові ніяк не давало спокою те, що він не у війську в такий важкий для українців час. Тож уже в липні 2022-го молоді Пасіки вернулися в край-колиску. Бо у майбутньому його син має пишатися ним і знати, що тато у велику війну захищав країну!

…З лютого 2023-го Олександра Пасіка мобілізували в ряди новоствореної 82-ої окремої десантно-штурмової бригади, де він виконував обов’язки гранатометника-вогнеметника. Її одразу направили на Запорізький напрямок, зокрема для відбиття Роботиного. Як найменший і найпроворніший з-поміж бійців у своєму відділенні, Пасік отримав псевдо «Ключ». А ще його у близьких колах нарекли «везунчиком», бо не раз дивом уникав смерті від ворожого вогню. А якось лише сам із групи уцілів на позиціях і попри пильний приціл окупанта зміг таки вернутися із завдання. Він же «фантастичний»!

Та живий розум, кмітливість і швидкість не завжди рятували «везунчика». У вересні, коли проривали другу лінію оборони орків у напрямку Вербового, отримав осколкові поранення обличчя та руки. Щоб витягнути чужорідні останки зі щелепи, довелося провести складну операцію. При цьому збривати бороду Сашко не дозволив лікарям. Всього два дні після госпіталю побув вдома й одразу поїхав на фронт. Адже його товариші вкрай потребували імпровізаційно мислячого напарника, щоб йти у вирішальний бій.

Так 7 жовтня 2023-го «Ключ» вирушив на останнє своє бойове завдання у Пологівському районі. Не встигнувши вернутися з нього, одразу заступив на друге чергування замість пораненого побратима. Як розповіли згодом рідним Пасіка воїни Буковинської бригади, останнє, що від нього почули по рації зв’язківці: «Я трьохсотий, тяжкий!». Ще із дрона зафіксували, як з поля бою хлопці виносили його із турнікетом на нозі. Та, очевидно, евакуаційна група так і не дійшла. Їх доля невідома досі – або ж всі загинули, або ж частково потрапили в полон…

***Сумне 8 серпня 2025-го… У родині Пасіків велике горе – не стало їхнього синочка Сашка… Спочатку скорботний кортеж заїхав у село Погулянка, де із дружиною та двома маленькими дітками проживав захисник. Потім – у Велику Глушу, на батьківське подвір’я та в храм.

Добрі спомини про Сашу виступали сльозами на очах односельчан. І навіть його маленькі дітки, що так мало бачили тата, несли в собі ніжну пам’ять про нього, як вони з ним гралися. «Тато високо мене тримав і посадив на грубку», – повторював значиму для нього подію чотирирічний Володя. «Тепер він на небі став Ангеликом», – втішала свою тендітну уяву п’ятилітня Єва…

А матуся Ніна все промотувала в голові той щасливий день, коли її син прийшов з війни у коротку відпустку та з квітами зробив для неї останній свій сюрприз в амбулаторії. Його серйозне «Добрий день! Можна?» не одразу дало зрозуміти, що то не пацієнт. Скільки було емоцій, коли підвела голову й упізнала свою дитину! Як би вона хотіла ще раз пережити той осінній день, ще раз так зустріти сина й зігрітися його стриманою усмішкою.

Але її Сашко приїхав, на жаль, у домовині. Нічого вже неньці не сказав. Тільки сонячний промінчик виблискував у портреті полеглого воїна, наче оживляючи бліком на вустах ту, омріяну мамою, стриману усмішку сина…

Іванна ГАЙДУЧИК, село Велика Глуша

Читайте також:

• Мріяв збудувати власний дім: Герою з Волині навіки 31
• Мав приїхати у відпустку, а повернувся «на щиті»: захисник з Волині підірвався на ворожій міні
• Мріяв повести доньку у перший клас, але не судилося: історія загиблого Героя Андрія Дудіка з Волині