Віддав життя, рятуючи побратимів: історія морпіха з Харківщини, похованого на Волині

Ратнівська земля стала місцем останнього спочинку захисника – уродженця Харківщини, - розповідає видання «Ратнівщина». 

Кожного разу, коли хоронять полеглого воїна, ми розуміємо значення його життя для суверенітету держави. А цей захисник віддав своє життя за малу батьківщину, за рідну землю. Він – внутрішньо переміщена особа з міста Куп'янська на Харківщині. На його землі – війна. І до останнього подиху він її захищав, виконуючи свій військовий обов'язок.

Як же боляче усвідомлювати, що навіть в останню земну дорогу його провели не вулицями рідного міста, а в Ратному, на іншому кінці України! Хоч похорон припав на суботу, коли вулиці селища спорожніли, все ж люди проявили небайдужість і гідно зустріли Героя, бо не важливо, звідки родом людина чи де вона проживає, важливо, що вона має в серці і чим живе.

Про життєвий шлях загиблого нам розповіла його цивільна дружина Лариса Ятчук, ратнівчанка, з якою Максим Миколайович проживав останніх три роки, яка стала сенсом усього його життя.

Роки життя на Харківщині

Максим Плахотін народився 13 грудня 1981 року у місті Куп’янськ Харківської області. Мама Ірина Плахотіна була швачкою, гарно шила одяг. Про тата Миколу чоловік нічого не розповідав. Пригадував лише, що разом батьки жили недовго. Тягар відповідальності за виховання сина ліг на плечі матері, яку Максим безмежно любив. Повну загальну середню освіту здобув у гімназії №3 міста Куп’янськ. З дитинства виявляв захоплення роботою з деревиною. Тож після закінчення школи вирішив навчатися за деревообробним профілем. Рано почав працювати. Того вимагала важка реальність – мамі важко було на зарплату швачки утримувати сім’ю.

Невдовзі Максим Плахотін одружився. У шлюбі народилося двоє дівчаток – Анна (зараз 14 років) і Софія (12 років). У 2019 році Плахотіни розлучилися. Через рік, у 2020 році, відійшла у засвіти мама Максима Ірина. Ця втрата була для чоловіка дуже важкою, бо емоційно він був сильно прив’язаний до найдорожчої у світі людини.

Переїзд до Харкова і випадкова зустріч із коханою жінкою

Згодом, коли загребущі руки російських окупантів сягнули його рідного Куп’янська, він мусив залишити усе нажите і виїхати в Харків, подалі від бойових дій.

У липні 2022 року отримав запрошення від знайомого, який проживає в Ковелі, приїхати погостювати на Волинь. Кажуть, випадковостей у житті не буває. У Ковелі познайомився зі своєю другою дружиною Ларисою Ятчук. Вона тоді приїхала на іменини до сестри. Можливо, якби не ця зустріч, чоловік повернувся би в Харків. А так теплі стосунки почали швидко розвиватися і вже невдовзі молоді люди прийняли рішення жити разом. Спочатку мешкали у Ковелі, знімали квартиру. Потім вирішили переїхати жити в Ратне, до мами Лариси. 22 липня виповнилося 3 роки з дати знайомства цих закоханих людей. Максим влаштувався працювати на пилораму у селі Троянівка Маневицької громади Камінь-Каширського району. З понеділка до п’ятниці обробляв улюблену деревину, а на вихідні їхав у Ратне, до дружини і її сім’ї.

Мобілізація і служба в 37-й бригаді морської піхоти

10 лютого 2025 року при проїзді через блок-пост у Лучичах він отримав повістку. Чоловіка доправили у Камінь-Каширський, згодом у Луцьк. Лариса розповідає, що по життю Максим був активним і непосидючим. Не міг сидіти зі складеними руками. У частині його попросили допомогти на кухні. Це у нього гарно виходило. Там до відправки у навчальний центр і працював.

На початку квітня 2025 року Максима Плахотіна відправили на базову військову підготовку У Миколаївську область. 8 червня курси завершилися. Певний час служив на Миколаївщині. А далі мав їхати за кордон на тримісячне навчання. Та у військо вже потрібні були бійці і наприкінці червня його направили у 37 бригаду морської піхоти. Працювали неподалік від лінії фронту – у селищі Зелений Гай на Донеччині. В одній із телефонних розмов Максим повідомив коханій, що він уже штурмовик і буде виконувати штурмові завдання у першому батальйоні морпіхів. Вона просила, щоб дав номер телефону командира на випадок, якщо із ним не буде зв’язку. Він впевнено відповів, що їй обов’язково повідомлять першій, раптом щось трапиться, бо вона – його довірена особа.

Одруження відклали через відправку в зону бойових дій

Лариса розповідає, що з чоловіком мали далекоглядні плани. У найближчій перспективі хотіли одружитися. Жінка мала поїхати до нього у перших числах серпня, бо, як планувалося, далі він мав летіти на навчання за кордон. Але так як його перекинули у бойову частину і завдання вони виконували на передовій, Максим ініціював відкласти одруження до середини серпня. Приблизно тоді їхню бригаду мали відводити на ротацію. Відповідно йому б дали кілька днів відпустки.

Пішов на завдання і не повернувся

27 липня приблизно о восьмій вечора вони спілкувалися востаннє. Лариса чула по голосу, що чоловік був стривожений. Питала, що трапилося, але він переконував, що все нормально. Їх мають везти на завдання. А коли повернеться, розповість те, що можна говорити. Та на зв’язок він більше не вийшов. 28 липня у квартиру, де проживає Лариса з мамою і донькою, принесли сповіщення про те, що максим Плахотін зник безвісти. Жінки вдома не було. Вона поїхала в Польщу на заробітки. Почувши страшну звістку, одразу залишила роботу і стала шукати, чим якнайшвидше дістатися до Ратного. Уночі з 1 на серпня Лариса Ятчук повернулася в Україну. А вранці їй повідомили, що сьогодні тіло чоловіка доправлять до Ратного. 5 годин до прибуття. 4 години до прибуття. Чула у слухавці зворотний відлік. Нарешті настав момент, коли вона востаннє могла побачити його і попрощатися. Вони бачилися лише у березні цього року, коли Максима відпустили на день народження до доньки Лариси. Відтоді – лише телефонні розмови і переписка.

Хоч супровід полеглого Героя припав на вихідний суботній день, ратнівчани дружно вийшли на вулиці, щоб встелити квітами і з прапорами на колінах зустріти захисника. Прощання із загиблим відбулося біля будинку, у якому він проживав з Ларисою і її рідними. Чин похорону звершили священники храму Різдва Пресвятої Богородиці селища Ратне. Прощальною ходою провели Максима Плахотіна до місця його вічного спочинку на Алеї полеглих захисників. Побратими, які приїхали віддати йому останню честь, відгукувалися про нього, як про дуже позитивного, відповідального, веселого і доброго бійця.

Зберіг життя побратимам ціною свого…

Уже згодом дружина дізналася, як саме загинув її чоловік. Максима Миколайовича призначили старшим штурмової групи. Побратими його слухали і поважали. Учотирьох вони вийшли на позицію. Почався бій. Оцінили ситуацію. Сили були нерівними. Усвідомлюючи, що можуть загинути усі, Максим Плахотін віддав наказ бійцям повертатися, аби зберегти життя, а він прикриє їх. Хлопці послухали. Він узяв ворожий вогонь на себе. Того дня побратими вийшли з позицій живими. А Максим не повернувся. Лише через кілька днів його тіло вдалося забрати з поля бою. За виявлену мужність під час виконання бойового завдання командир звернувся до вищого військового командування із проханням про нагородження Максима Плахотіна орденом Богдана Хмельницького посмертно.

Мріяв показати дружині Куп’янськ

Дружина каже, що захисник не думав про загибель. Він хотів жити, працювати, дочекатися довгоочікуваного миру. Коли хтось заводив мову про ризики війни, казав: «У мене дуже довга лінія життя!» І справді, дружина зауважила, що на руці та «лінія життя» була довгою. А Максим і далі жартував про те, що це лінія довгого життя з коханою Ларисою. Жаль, що лише три роки – з 22 липня 2022 року, коли познайомилися, до 28 липня 2025 року, коли загинув, - випало на їхню спільну долю.

Війна забрала у Максима Плахотіна все. Рідний Куп’янськ нині схожий на руїну. А колись у ньому вирувало життя. І частинкою того живого організму був він, уже покійний захисник. Мріяв разом із дружиною після Перемоги поїхати у знайомі з дитинства місця, показати їй натоптані дитячими ногами стежки і дороги, вулиці і приміщення. Бо як би добре не було тут, але вдома завжди найкраще. Він змирився із тим, що повертатися зараз йому вже нікуди, але щиро вірив, що колись війна таки закінчиться і відродиться місто, в якому народився і зростав. А тепер немає вже й Максима… У холодні сирі обійми його взяла ратнівська земля.

Веселим, добрим і харизматичним він буде жити в пам’яті усіх, хто його знав. І хоч його тіло віднайшло вічний спокій в іншому кінці України, та в історію Харківщини його ім’я впишуть як захисника, який віддав за рідну землю найдорожче – своє життя!

Марія ЛЯХ

Читайте також:

• «Передбачав, що повернеться в кращому випадку – трьохсотим, у гіршому – двохсотим: спогади про Героя з Волині Віктора Романюка
• За ДНК-експертизою його ідентифікували як загиблого: Герой повернувся на рідну Волинь «на щиті» після 9 місяців невідомості
• Повернувся на фронт після поранень і віддав життя за Україну: історія волинського воїна «Едельвейса»