«Передбачав, що повернеться в кращому випадку – трьохсотим, у гіршому – двохсотим: спогади про Героя з Волині Віктора Романюка

Історію воїна перереповіло видання «Ратнівщина».

28 травня 2024 року йому мало би виповнитися 40, але не судилося. За місяць до ювілею він більше не вийшов на зв'язок. 467 днів невідомості. І нарешті дзвінок з невідомого номера 31 липня. У слухавці прозвучало, що результати експертизи ДНК збіглися. Тоді, 21 квітня, захисник загинув біля населеного пункту 0черетине Покровського району Донецької області.

Зростав у сім’ї працівників хімзаводу

Віктор Романюк народився 28 травня 1984 року у Забродах. Батьки Володимир Іванович і Любов Кирилівна були звичайними сільськими трударями. Обоє працювали на хімзаводі в Ратному. Мама – у консервному цеху, згодом в інших відділах, загалом має 39 з половиною років трудового стажу. Тато був електрозварювальником на тому ж хімзаводі. Лише кілька останніх років перед пенсією допрацьовував у Забродівському колгоспі. Двійко дітей Оксана і Віктор завжди були дружними і послушними дітьми. І зараз у дорослому житті довіряли один одному і підтримували, як могли.

Віктор у школі був «середняком», але завжди брав активну участь у житті школи, у господарських роботах. Його любили вчителі й учні за добру вдачу і легкість характеру. І нині гарно про нього відгукуються. З досягненням повноліття пішов на строкову службу. Служив у прикордонних військах на Львівщині, у Раві-Руській. У 2010 році одружився з дівчиною Марією з Ратного. Народили двох синів. Дмитрові зараз 15 років, Михайлові 13. Сімейне життя подружжя не склалося. Після розлучення Марія з дітьми оселилася в Ратному. Віктор повернувся у рідний батьківський дім. Жив з матір’ю Любов’ю Кирилівною. Тато помер майже вісім років тому. Проте сини завжди підтримували гарні стосунки з татом. І він старався при першій можливості приділити їм увагу.

В АТО служив у легендарній 80-ці

У 2014 році, коли росія вторглася на Донбас, Віктора Романюка мобілізували до лав ЗСУ. Службу ніс у 80-й окремій десантно-штурмовій бригаді (тоді вона була ще аеромобільною бригадою). Мав позивний «Румин». З найяскравіших спогадів, про що Віктор розповідав, була оборона селища Піски неподалік від Донецька з боку Донецького аеропорту. Під час АТО отримав осколкове поранення голови, але службу не покинув. Демобілізувався боєць у 2015 році.

Останнім часом стало дуже популярно казати, що тоді, під час АТО, «це не була війна», або «то це не рахується». І тільки ті, хто пройшов горнило перших жорстоких років боротьби з російським агресором, не можуть слухати цих фраз, кинутих на вітер. Уже тоді наші бійці гартувалися, як криця. І вони зрештою стали кістяком української армії на початку повномасштабного вторгнення.

Після демобілізації Віктор проживав у Забродах з матір’ю. За своє цивільне життя працював також на хімзаводі, їздив на заробітки, а останній час перед мобілізацією в ЗСУ виготовляв пам’ятники в Ратному (працевлаштувався у ратнівських підприємців).

«Краще я піду воювати!»

Коли розпочалася повномасштабка, Віктор Романюк не вагаючись пішов у військкомат. Проте тоді вистачало добровольців і його одразу не взяли. Коли ж 7 листопада 2023 року до нього додому приїхали працівники ТЦК з повісткою, рідні вмовляли не йти, бо усвідомлювали всі жахіття цієї війни. Тим більше, що він доглядав матір-пенсіонерку, яка має проблеми з опорно-руховим апаратом і ІІ групу інвалідності та потребує стороннього догляду.

Але Віктор був твердий у своїх переконаннях: «Краще я піду воювати. Я це вже знаю і вмію. А ви сидіть вдома!» Наступного дня пройшов ВЛК і вже 9 листопада він був у Рівному. Рідні не знають причини, але звідти відправили у Львів, потім назад у Ковель. Його зарахували до складу 100 бригади тероборони. Оскільки він уже мав бойовий досвід, одразу відправили під Лиман, у зону бойових дій. Проте через два тижні, щоб не порушувати процедуру, командир відкомандирував його разом з іншими на навчання, які проходили на Рівненщині. Там, на полігоні, познайомився із земляком Миколою з Гірник. Так до самої загибелі вони разом і служили, тільки в різних змінах. Слава Богу, Микола вижив. Він був на похороні побратима-земляка.

Рідні турбувалися, як повернути Віктора додому із зони бойових дій. Взяли у сільській раді документи, які засвідчували потребу в догляді матері, але він знову заявив: «Я поки буду служити»! Тим більше, саме в той час 100 бригаду реформували з тероборони в механізовану, то він наголошував, що зараз командуванню не до того. Їм є чим зайнятися, окрім як його проблеми вирішувати.

Через два дні після контузії повернувся назад у стрій

На бойовому рахунку Віктора Романюка служба в Серебрянських лісах, в районі Кремінної. Він був кулеметником, працював на протитанковому кулеметі у протитанковому взводі. Але, як відомо, на війні немає спеціальностей. Як і інші, взаємодіяв з різними видами озброєння. Розповідав, що найважче було не на позиціях, а дорогою до них. По 3-4 кілометри пішки, навантажені бронежилетами, запасами їжі, води, боєприпасами і навіть пальним. Над головами – дрони, під ногами – міни. І потім, після завдання таке ж непросте повернення назад. На службі отримав контузію. Але ні мамі, ні сестрі нічого не сказав. Про такі речі міг говорити лише з чоловіками. Після завдання медики підрозділу два дні відкапали його і знову повернувся в стрій.

Після відпустки служив на покровському напрямку

5 квітня Віктор Романюк приїхав додому у відпустку. Хотів зробити рідним сюрприз. Про приїзд повідомив лише сестрі Оксані. Вона тоді була у Латвії на заробітках. Йому дуже хотілося потрапити додому на своє сорокаріччя 28 травня. Але подзвонив Оксані, сказав, що може піти зараз. Вона й порадила: якщо відпускають зараз, то треба скористатися цією нагодою. Під час відпустки побратими повідомили, що їхню бригаду перекидають на Покровський напрямок після подій із дизертирством 115 бригади.

15 квітня Віктор Володимирович уже повернувся назад у свій підрозділ. Вони мали виконувати бойові завдання із утримання населеного пункту Очеретине Покровського району. Росіяни уже «хазяйнували» на околицях, але наші бійці отримали команду відбити крайні будинки в селі. Вони не були штурмовиками, але через брак людей мусили виконувати різні завдання.

Загинув на першому після відпустки бойовому завданні

Ситуація була складна. Ризик для життя бійців був дуже великий. Рідні хвилювалися, а він заспокоював: «Як буде, так і буде! Я не буду втікати! Моліться за нас!» 21 квітня він весь день дзвонив до рідних. Майже щогодини набирав до мами. Поспілкувався із сестрою, з швагром. Востаннє мама говорила з ним о 17 вечора. Їх із побратимами вже везли на позиції. Він розповів, що обмоталися скотчем (на знак розпізнання) і вже їдуть на околиці Очеретиного та знову просив молитися.

- Вони знали, що йдуть на вірну смерть, - каже Оксана Володимирівна. – Він розумів, що таке війна. І передбачав, що в кращому випадку повернеться трьохсотим. А в гіршому – двохсотим.

Завдання виконував Ковельський батальйон «сотки». Рота під керівництвом досвідченого ротного Віталія Тимофєєва, який пройшов АТО, а в мирний час був відомим тренером з кік-боксингу в Ковелі і готував європейських та світових чемпіонів з цього виду спорту, розбилася на групи по 3-4 бійці. У першій групі був сам ротний Тимофєєв, «Голубко» (боєць із Ковельщини) і ще хлопці. Ротного поранили. Але він продовжував бій. Віктор Романюк був у третій групі. Запеклий бій перетворився у м’ясорубку.

Росіяни підготували підступну засідку. Ті, кому вдалося вціліти, лише по рації передавали один одному, хто поранений, а хто загиблий. Голубко вижив, Віктор Романюк, Михайло «Гарбуз», Василь «Крент» (припускаємо, що це були позивні) загинули. Не повернувся з поля бою і ротний Тимофєєв. Загалом у тій операції їхня рота втратила вісім бійців. Віктора Романюка поховали шостим. «Крента» ідентифікували і поховали в січні, а тіло Віталія Тимофєєва й досі не повернули. Все тому, що Очеретине окупували і тіла загиблих не вдалося забрати з поля бою. Швидше за все, їх забрала російська сторона і в різний час їх обмінюють, проте процес ідентифікації триває дуже довго.

Знали, що загинув, але надіялися, що живий

Обставини загибелі рідні дізналися лише згодом. Час після 21 квітня тягнувся матері вічність. Вона по днях відтворює, що в неділю останній раз говорила. У понеділок увечері їй сказали, що, швидше за все, Віті більше немає. А у вівторок вранці з військкомату принесли сповіщення, що він зник безвісти. Шоковані новиною, почали шукати зачіпки, щоб дізнатися, що трапилося, із надією, що це неправда. За кілька днів прийшло гірке усвідомлення, що все таки Вітя загинув.

Місяці спливали один за одним, але нічого не змінювалося. А потім, коли почалися масові обміни військовополоненими, родичі загиблого стали відчувати щось дивне. Читали, дивилися сюжети про бійців, від яких із полону не було ні звісточки, а вони вижили і їх обміняли. І в глибині серця стала жевріти надія: а раптом і в них так буде. Може, він втратив свідомість? Може, сильно контузило? А може, вцілілі побратими не добре розгледіли? Вони ж намагалися самі врятуватися! Могло трапитися що завгодно. Обмін за обміном відбувалися, а омріяної звістки про Віктора так і не надходило.

Більше року Оксана Володимирівна намагалася смикати за різні ниточки:

- Я дзвонила в «Червоний хрест». І до уповноваженої президента. Вона приїжджала сюди, то ми підходили. Нам скрізь казали: «Чекайте або обміну тілами, або деокупації територій». Останнє «або» звучало ще жахливіше, ніж перше.

31 липня до Любові Кирилівни зателефонували. Жінка у слухавці представилася слідчою з Полтави і повідомила, що збіглися результати експертизи ДНК. Віктор Романюк загинув і його тіло з жовтня 2024 року знаходиться у моргові в Кременчуку. У мами в буквальному значенні земля пішла з-під ніг. Зараз вона насилу пересувається. Тож усіма питаннями організації похорону і оформленням документів після нього зайнялася донька Оксана.

При синові був його натільний хрестик

2 серпня надійшло офіційне сповіщення про загибель Віктора Романюка. 5 серпня його доправили до Ратнівського моргу. І тут відбувалася, напевно, найважча процедура. Матір, яка носила під серцем, яка виховувала і ні на одну хвилиночку не переставала думати про свою дитину, мала впізнати його через рік і три місяці після загибелі. І таки впізнала. Коли Віктор приходив у відпустку, побачила, що він без натільного хрестика. Загубив. Дістала й одягнула синові того хрестика, з яким його хрестили немовлям. Колишній такий простенький хрестичок на стрічечці. Вона його побачила. Сумнівів не було. І його кросівки… Так, це була її дитина…

Дощем оплакувало небо свого Героя

Останній день на землі, 6 серпня, плакали за Віктором Романюком люди і плакало небо. Чин відспівування воїна Віктора звершили священники Ратнівського благочиння. Зі словами щемливої проповіді до присутніх звернувся настоятель Іоанно-Богословського храму с. Заброди протоієрей Василь Дудар. Густий холодний дощ тихо падав на землю, а військові опускали домовину з тілом загиблого захисника у могилу. Тремтячими руками взяла матір прапор із рук військових. Її син до останнього був вірний Україні.

Приїхали на похорон тата сини. Раніше вони приїжджали у гості до бабусі. І навіть коли батька не було вдома, знали, що він живий, що дбає про їхнє щасливе майбутнє. Тепер же його не буде більше ніколи. Тільки у спогадах і молитвах він зринатиме у пам’яті рідних, односельчан, побратимів і знайомих, бо був надзвичайно добрий, готовий залишити будь-які свої справи і йти на допомогу іншим, не хотів відмовляти людям і, якщо брався за щось, то доводив покладені на нього справи до кінця.

Нехай Бог втішить зболені, згорьовані серця рідних, а воїна Віктора винагородить Царством Небесним за найбільшу жертву ціною в життя.

Марія ЛЯХ

Читайте також:

• За ДНК-експертизою його ідентифікували як загиблого: Герой повернувся на рідну Волинь «на щиті» після 9 місяців невідомості
• Хотів вилікуватися і знову йти боронити Україну: Герою з Волині навіки 30
• У травні пішов на фронт, а в липні - загинув: спогади про полеглого воїна з Волині Андрія Іщика