«Жив — значить маю жити»: історія морського піхотинця Рувима Ройка після війни

503-й окремий батальйон морської піхоти — один із підрозділів, що став символом запеклих боїв на сході та півдні України. За стійкість, витривалість і бойовий характер морпіхів називають «Борсуками».

За плечима військовослужбовців підрозділу — оборона Маріуполя, бої за Авдіївку, Піски, Мар’їнку, Херсонський напрямок та десятки інших ділянок фронту, де бої тривали місяцями без перепочинку

27-річний Рувим Ройко з Луцького району пройшов Маріуполь, Авдіївку, Піски, Мар’їнку, Херсонщину та Кринки. За час служби він тричі зазнав поранень, а після останнього втратив ногу. Сьогодні ветеран опановує життя з протезом, розвиває власну справу та адаптується до цивільного життя.

Про найважчі бої, втрату побратимів, реальність війни та життя після фронту ветеран морської піхоти розповів журналістам ВСН.

Від Маріуполя до реабілітації: війна очима морського піхотинця з Волині

До повномасштабного вторгнення Рувим жив звичайним життям, але після 24 лютого 2022 року повернувся з-за кордону і приєднався до війська. Перші місяці стали для нього безперервною ротацією, де бійці могли по 45 днів не виходити з активних бойових дій.

Особливо важким був початок вторгнення, коли підрозділ дев’ять днів перебував в оточенні без води, їжі та зв’язку. У таких нелюдських умовах бійцям доводилося жувати мокрі серветки, аби втамувати спрагу, не знаючи навіть, чи встояв Київ.

Рувим служив у штурмових групах, тож нині наголошує, що війна зовсім не схожа на те, що більшість бачить на своїх екранах. За його словами, найбільше виснажує не стільки сам обстріл, скільки постійна присутність смерті поруч:

«У кіно не показують, як побратим дві години помирає в тебе на очах. Не показують, як ти дивишся людині в очі в останні хвилини її життя».

Попри цей жах, стійкість підрозділу трималася на взаємній довірі. Рувим згадує, що командир не відсиджувався в тилу, а працював пліч-о-пліч з особовим складом. Як каже ветеран:

«Наш ротний виходив на штурми разом із нами. Це була мотивація. Ти бачиш, що він ризикує так само, як і ти».

Після важкого поранення у грудні 2023 року, тривалих операцій та коми, Рувим розпочав складний шлях реабілітації. Він відмовився здаватися і замикатися в собі, поставивши за мету - повноцінне життя

Його впертість і жага до життя допомогли йому навіть на протезі піднятися на Говерлу. Проте реальність адаптації виявилася непростою: від фінансових витрат на обслуговування протеза до нерозуміння з боку деяких цивільних, які просять військових «не нагадувати їм про війну».

Попри це, Рувим обрав позицію творення нового майбутнього: «Я не воюю з суспільством. Я вижив — значить, маю жити далі».

Зараз він намагається не зациклюватися на спогадах про фронт, хоча розуміє, що жодні слова не здатні передати повної картини того, що довелося пережити. Як підсумовує сам воїн: