«Мамо, я не загину...»: спогади про Героя Сергія Савчука з Волині
Сергій Михайлович Савчук, сержант із позивним «Череп» (прізвисько, яке він сам собі обрав ще в школі й гордо проніс через дві війни як бойовий позивний), народився 27 вересня 1984 року в селі Радовичі Турійського району Волині. Коли у 2014 році почалася війна, він став у лави 51-ої окремої механізованої бригади, а згодом — у перший день повномасштабного вторгнення — знову пішов боронити рідну землю у складі 14-ої Князівської бригади.
Двічі був поранений, проте щоразу повертався до побратимів, бо вважав їх своєю другою родиною. У рідному селі його знали всі і кожен згадує його як людину світла.
Після навчання у школі та служби в армії працював у господарстві, допомагаючи вітчиму. Його життєвий шлях був тісно пов’язаний із боротьбою за свободу України. Сергій не стояв осторонь під час Майдану та Революції Гідності — завжди їхав туди, де вирішувалася доля країни. Він не прагнув слави чи високих посад, але мав велике серце і відчуття відповідальності за інших.
«Ми називали його Сєрожа Надін. Він любив усіх абсолютно і дозволяв себе любити. Був настільки добрим, порядним і простим, що ніхто й ніколи не міг на нього образитися. Він вмів бути щирим, любив пригоститися з нами, але ніколи не втрачав поваги до себе. Ця його світла простота і тримала нашу безмежну повагу до нього», — розповів голова села Володимир Данилюк.
Сергій мав особливу рису — щедрість і бажання дарувати радість іншим. Односельці згадують, що він ніколи не проходив повз чужу потребу чи прохання. Він умів створити свято з найменшої дрібниці, і саме ця його щирість робила його улюбленцем громади.
«Як були гроші — пригощав усіх навколо. Скільки разів було: заходить у магазин і купує морозиво всім дітям, що там були. Не важливо, чи знав їх, просто хотів зробити свято.
А як не мав грошей — то його пригощали, бо не любити його було неможливо. Він був таким, як є — простим, часом неслухняним, але своїм. Справжньою дитиною для кожного з нас», — пригадала односельчанка Марія.
А ще з ним пов’язано безліч цікавих історій, які й досі переповідають у Радовичах. Односельчани згадують, як він завжди був небайдужим, умів додати радості навіть у буденність.
«Я була у літні кухні. Чую хтось кричить з дороги. Виходжу, а то Сєрожа. Каже: ми йдемо одного хлопця сватати, треба букет, могорич і буханка хліба. Могорич є, квітку зараз нарвемо, а хліба нема. Є у вас буханка? Я кажу: “Ну чого ж нема!”. От він такий був — небайдужий, веселий, завжди з душею і всім допомагав», — розповіла вчителька Сергія Марія Степанівна.
Також люди згадують його пригоди на риболовлі: «Якось ми з Сєрожкою ловили рибу. Він роздягнувся, тихенько з вилками ліз у воду, бах — і вже коропа витягнув.
Вода холодна, весна, а він сміється. Потім ми сіли у альтанці, випили по чарці, і він каже: завтра знову приїду. Такий він був — простий, щирий, завжди готовий поділитися», —- пригадав пан Михайло, сусід Сергія по вулиці
Для матері та рідних Сергій був добрим, світлим і завжди оптимістичним. Він любив довгі розмови, міг годинами сидіти біля ставка чи під березами, які сам посадив, і розповідати про життя, про свої мрії та про те, як важливо залишатися людиною у будь-яких обставинах.
«Для кожної мами її дитина — найкраща. Наш Сєрожа був всяким, ми бачили його різним, але він завжди був справжнім. Він ніколи не підводив. Він не любив пишності, був дуже простим у всьому.
Він майже нічого не розповідав про війну. Тільки запевняв: "Мам, у мене командири хороші, все добре". Він нічого не вимагав від життя, задовольнявся тим, що мав. Але мав величезне серце — захищав менших, і ніколи не тримав зла», — розповіла мама Сергія пані Надія.
Сергій щиро вірив у перемогу. Він завжди повторював: «Все добре, ми переможемо, інакше бути не може». Ця впевненість підтримувала не лише його самого, а й тих, хто був поруч. Ніби передчуваючи щось, перед своїм останнім виходом у бій Сергій зробив те, що закарбувалося в пам’яті кожного — він зателефонував усім знайомим, до кого зміг додзвонитися, щоб просто поговорити.
А матері він постійно говорив: «Мамо, я не загину. Ми всі вже навчені, ми знаємо, що летить і як заховатися. Але якщо я загину, я впевнений, я там лежати не буду, хлопці мене обов’язково заберуть».
21 січня 2025 року Сергій прийняв свій останній бій у Куп’янському районі Харківщини. Його тіло вдалося забрати лише через кілька днів під постійними обстрілами. 30 січня він повернувся у рідні Радовичі «на щиті». Уся громада зустрічала Героя, а шлях до його дому був устелений ялинковими гілками та квітами.
Сергія не просто знали — його любили. Він був людиною, яка не вміла ображати. На війні він став надійним щитом для побратимів. Мовчазний про свої подвиги, він завжди ставив інших попереду себе. Його пам’ять живе не в гучних словах, а в добрих справах: у врятованих життях, у захищених слабших і навіть у тих березках, що Сергій посадив на рідній вулиці біля ставка
Сергій Савчук залишиться у пам’яті громади — добрим, веселим, щирим Сєрожкою, який завжди дарував світло і любов, і про якого ще довго розповідатимуть цікаві історії.
Читайте також:
- Дев’ять місяців його вважали зниклим безвісти: спогади про 31-річного Героя з Волині
- «Я залишуся на Волині, бо навіки тут мій Богдан»: спогади про 24-річного Героя
- Потрапив під мінометний обстріл, рятуючи пораненого побратима: Герою з Волині Василю Корінецькому - назавжди 30
Будь в курсі усіх новин
