Дружина лишилася сама з трьома дітьми: історія Героя з Волині

Про нього розповів Олександр Кобилан у соціальній мережі «Facebook».

У січні 2023 року він востаннє вийшов на зв’язок, а вже наступного дня після танкового обстрілу його не стало. Чоловіка не врятувало навіть те, що перебував в окопі.

«Ми дружили з дитинства. Наші матері працювали разом в консервному цеху Цуманського лісгоспу. Наші дороги на якийсь час розійшлися: я навчалася, Сергій служив у війську. А згодом знову зустрілися, і - назавжди. У 2006 р народилася наша первістка - Аліна. Мене не виписували ще впродовж тижня, а дитину переводили в загальну палату, - ділилась спогадами Тетяна. Тут я вперше побачила несподіваний, але рішучий вчинок мого чоловіка: він забрав дитину додому і сам доглядав за нею, допоки мене не виписали з пологового. «Я Її одягнув, ніби лялечку. Донечка спить, не будіть, - це він до матерів звертався, коли ті приходили, щоб побачити внуча».

Через три роки, 24 листопада 2009 р, на світ з'явився Михайлик. Дитина народилась передчасно, 7-місячним. Тато телефонував щодня, підтримував дружину, а очі випромінювали неприховану радість: син росте, батьку підмога і втіха. А в 2012 р Бог послав Аню.

«Листушкою називали. Все лащилась. Найменша, їй - вся увага, - пригадує Тетяна Степанівна. Коли Сергія мобілізували, все допитувалось дівча:

- А коли тато вернеться?

- Ще трішки, ще трішки, - запевняли малечу рідні.

Аня любила порозмовляти з татом телефоном. Все розпитувала, як у нього справи. Він відповідав, а щось невидиме і тяжке підпирало в горлі, навіювало біль і тугу за рідними. Про це все він признався дружині після діалогу з меншою донькою.

«Сказав, що перетелефонує, а сам... Можливо і плакав. Він відповів невдовзі, що в нього все добре, а в голосі відчула тугу і неспокій... Ніколи не говорив про те, що йому важко. Все жартував: «Я тут на курорті. Треба нам вижити, щоб дітей на ноги поставити...» Він був добрим. Часом спалахував, мов сірник, але швидко відходив. Вмить обійме і всі незгоди згасають. Зараз цього не вистачає, - з тугою у серці пригадує Тетяна.

Основне захоплення Сергія - збір грибів.

Якось телефонує мені і каже: «Давай я тобі скину світлину з грибами. Ось їхали на завдання, а я водієві гукнув, щоб зупинився біля горбочка. Така, подібна до нашої, місцина. Тут мають бути гриби». Пройшовся, а вони на нього чекали, виглядали», - ділиться дружина Героя.

Тетяна пригадала, коли провідували маму в с. Берестяне. Допомагали по господарству, а, коли верталися додому, Сергій спішив до місцини, де на нього чекали лісові красені.

З Михайликом ходили у вільну хвилину порибалити, а мене з дівчатами гукав на берег Путилівки, щоб варили уху. Однак перевагу віддавав тихому полюванню.

«Це був його відпочинок. А мене з дітьми випроваджував до моря, щоб засмагли, набрались сил. Він був домашнім. Щоб кудись поїхати, - ні! Хіба в Польщу їздили на заробітки, коли разом, а коли сам. Понад 1.5 місяці не витримував на чужині, скучав за дітьми. Ця війна була для нього випробуванням», - провадить Тетяна.

Понад 10 місяців був далеко від дому. Він дуже сумував за дітьми, а вони за ним. Добре, що є відеозв'язок і можна поспілкуватись «вживу». А були випадки, коли доводилося йти за 2 кілометри, щоб відшукати місце, де «ловить» інтернет. Телефонував по три рази на добу.

«Якось дзвінок мене розбудив о першій ночі, - з сумом в голосі пригадує дружина Героя. «Мені так хочеться почути твій голос, просто поговорити, люба, - крізь відстань і час доносив свою любов Сергій, ніби відчував, що ця розмова може бути останньою». Він мене більше підтримував. Чоловік сподівався на ротацію і швидке повернення до рідного дому, щоб відпочити, рідних обійняти. Я говорила, що він - оптиміст, сподівається на те, що воно так буде. Він вірив, що прийде зміна і дуже чекав, але не дожив...

«Коли ховали чоловіка, то до могили не всі дійшли, у кожного на те свої причини. Я оглянула, а довкола - багато людей, - крізь сльози тихо мовила вдова. - Я не мала сил, щоб щось сказати, тільки чула, що говорять присутні: «Доброю людиною був. Завжди хотів допомогти, можливо себе обмежуючи... Усім допомагав і підтримував... Саме цього зараз найбільше нам не вистачає!»

Працівники Цуманського ліцею пригадують з теплотою в душі про роботу охоронця Сергія Веремія: «Все поприбирає, сніг відкидає. Дуже відповідальним був...»

«Сергій спресовував час і не міг відмовити людям. Приготувала бутерброд йому на поле, щоб перекусив, як буде вільна хвилина, а він привіз додому, навіть не скуштувавши. Одна жінка підійшла до мене і призналася: «Танечко, як мені хочеться підійти до тебе і обійняти міцно-міцно, щоб забрати твій біль...», - майже крізь шепіт вимовила Тетяна.

Жінка зазначила, що тримається, як може, а сил немає.

«Тримаюсь і живу заради дітей. Я посміхаюсь, але ніхто не відає, що за цією посмішкою стоїть. І вона, ця посмішка, не така, як колись, коли поруч був він, мій любий Сергій, і ми були щасливі... Зранку питає Міша :

- Мамо, Ви йдете до храму? Сьогодні у тата день народження. Ви не забули ?

Аня зазирає в очі, чи не плачу... Аліні - найважче. Вона доросла і усвідомлює, що тата немає, і що маємо жити без нього», - підсумувала дружина полеглого воїна.

Читайте також:

• «Спішив жити»: молодий волинянин загинув у другий день повномасштабного вторгнення
• Пройшов пекло війни, але загинув у ДТП: спогади про Героя Павла Чайку