Спогади про полеглого воїна

У другий день повномасштабного вторгнення віддав своє молоде життя за Україну 29-річний Герой з Волині Владислав Ткачук.

Про нього розповів Олександр Кобилан у соціальній мережі «Facebook».

3 березня 2022 року Цумань прощався з Ткачуком Владиславом Валентиновичем ( 30.05.1993 - 25.02.2022 ).

Влад обрав гуманну професію лікаря. Мріяв рятувати життя пацієнтів.

«Знав цього усміхненого юнака з дитинства. Він виріс з моїми синами. Запам'ятав його чемним і вихованим хлопцем. Тихий, спокійний, Його присутність, ніби сором' язливо випромінювала доброту. До кімнати заходив не по роках хлопчисько, який вирізнявся серед однолітків кремезною статурою. Такі, зазвичай, тримали в своїх руках клас і ровесники знали, хто в колективі лідер. Але це не про Влада. В голосі відчувалась дитяча ніжність, очі всміхались добротою. Він прагнув завжди допомогти усім, з ким був поруч», - ділиться Олександр.

Сама професія знайшла його.

Таким місце там, де потрібне слово втіхи, допомога і запевнення, що все буде добре. Так навчала мама, а біля батька здобував ази чоловічого ремесла. Його происутність завжди зігрівала батьківські серця. Без нього робота не клеїлась. А тому з таким нетерпінням виглядали його з Маяківського ліцею, щоб натішитись, налюбитися, напишатися.

Не зогледілись, як скінчив Київський Національний медичний університет імені О. О. Богомольця. І тут, несподівано для батьків, прийшло синове самостійне і остаточне рішення - стати професійним військовим медиком, щоб, як дядько Віктор, захищати Вітчизну від непроханих зайд.

Щеміло материнське серце, ніби відчувало щось недобре. Металась в неспокої материнська душа, а подруга - подушка може засвідчити про те, скільки сліз було пролито нічної пори. Вмовляла, просила, в молитвах благала Господа, щоб син змінив своє рішення.

Завжди замкнений в собі, тепер і батько прохав сина, щоб добре обдумав, не поспішав з обранням другої професії, адже за вікном війна і вже достатньо смерті дядька.

А Влад спішив жити, зазирав в батьківські очі вже не тим дитячим поглядом, де була відкрита посмішка, а виваженим чоловічим змужнілим, від якого тягнуло тяжким свинцевим протягом.

«Ні, не треба мені тої форми... Вона лякає мене і понині, - голосила мати, прощаючись востаннє зі своєю житиною, що велетом лежав у домовині... Влада не переконали батьківські вмовляння і сльози, змінити своє рішення відмовився.

Він закінчив медичну академію Збройних Сил України і прийняв присягу на вірність народу України.

«Коли Влад перебував в зоні операцій об'єднаних сил, я не переживав, не відчував тяги на серці, воно не віщувало біди. А ось поїздка синау край, де він востаннє ніс службу, була для мене виснажливою, забирала внутішню енергію і сили»,- сказав батько Героя.

Щось передчувала батькова душа недобре, страшне.

«А я, синочку любий, нічого не відчула, і серденько моє не ойкнуло, і сльоза не впала до долу, і сни не віщували страшного... Чому так сталося? Ти ж, синочку, нікому поганого не зробив.... Ти всіх рятував, допомагав, а себе не вберіг, - сльозами вмивалась мати, обіймаючи дитину, яку народила для життя, зростила і виховала в молитвах. Ти завжди був слухняним, не перечив, допомагав. Чому? Чому? Чому так сталось? Напевно, так Богу угодно ... Ти прости, мій любий сину, що я не стримуюсь і обіймаю тебе востаннє, скоро не буду більше».

«Пригадав, гортаючи Владову сторінку у соціальній мережі «Facebook». Він рідко відвідував, не мав час, бо спішив жити. «Україна. Народжені вільними», - останній його репост, ніби прощальний салют і заповіт для тих, хто живий і буде жити. Це Влад залишив сутність свого життя для нащадків...» - підсумував Олександр Кобилан.