Василь Філіпчук – історія життя та служби українського солдата з Ратнівської громади

У день четвертої річниці повномасштабного вторгнення Росії в Україну, 24 лютого, серце 45-річного захисника Василя Філіпчука з села Лучичі Ратнівської громади зупинилося. Чоловік, який пережив важке поранення на фронті і до останнього був вірний обов’язку, помер від серцевої недостатності, залишивши родину і рідне село у глибокому смутку.

Про життєвий шлях цього доброго й простого чоловіка з великим серцем журналістка газети «Ратнівщина» Марія Лях поспілкувалася з його дружиною Наталією та сестрами - Тетяною і Галиною.

Дитинство і юнацькі роки

Василь був найстаршим у родині Анатолія Прокоповича та Світлани Володимирівни Філіпчуків. Народився 1 лютого 1981 року. У 1982 році з’явилася на світ сестра Галина. Вона нині мешкає зі своєю сім’єю у Видраниці. У 1984 році народився брат Володимир. Він на даний момент проживає у Польщі. А в 1988 році сім’я поповнилася донькою Тетяною. Зараз вона зі своєю сім’єю мешкає на батьківському обійсті. Батьки працювали на хімзаводі в Ратному. Пізніше мама стала працювати у Забродівському колгоспі.

Діти Філіпчуків росли не в розкошах, бо часи тоді були такі. Працювали багато, один одному допомагали, бо й годувалися разом. Всі були близькі емоційно, підтримували, роботи не ділили. А так як різниця у віці була маленькою, то всі вони між собою були найкращими друзями. Молодші завжди знали, що за їхніми спинами стоїть добрий, але й сміливий, і відповідальний водночас Вася. Оту дружбу родинну вони пронесли усі в своїх серцях. У дорослому житті вона переросла у допомогу один одному. Кому важче, того підтримують, кому треба, тому допомагають. Тож зараз і тужать за братом по-особливому, бо не стало частинки їхніх сердець.

Серце зупинилося у річницю вторгнення: історія життя та служби захисника з Волині Василя Філіпчука

Строкoву службу проходив на Харківщині

Сестра Галина розповіла, що після закінчення дев’яти класів у Забродівській школі Василь перевівся на вечірню форму навчання у Ратне. А в 1999 році, після закінчення школи, 1 червня його призвали в армію. Служив у Харківській області у місті Мерефа. У 2000 році демобілізувався і пішов працювати на хімзавод. Пропрацював там десь півтора року, звільнився і років 5-6 їздив на заробітки. У 2006 році разом з братом Володимиром влаштувався на підприємство «Гідроапаратура» в Харкові, але на довго там затриматися не зміг, бо у 2007 році помер батько. Він ще трохи попрацював і повернувся назад у Лучичі, щоб допомагати мамі.

Василь був затятим рибалкою і вправним мисливцем. Мав неконфліктний характер, і , мабуть, через це люди горнулися до нього. Його любили і поважали сусіди, односельчани. Досі гарно про нього відгукуються.

З дружиною познайомився на роботі

У 2015 році Василь Філіпчук влаштувався охоронцем на кондитерську фабрику «Нектар» у Ковелі. Там зустрів свою долю – Наталію. Вона родом із Буциня, працювала і досі працює на фабриці майстром. 12 липня 2016 року вони одружилися. У Наталії на той момент уже була восьмирічна донечка Тетяна від першого шлюбу, але Василь не злякався відповідальності.

Навпаки з самого початку ставився до доньки дружини, як до своєї рідної. І коли у 2016 році у них народився син Олександр, любові до дітей у серці Василя стало вдвічі більше. Наталія каже, що він ніколи не ділив дітей на її і його. Він однаково виховував, однакого увагу приділяв кожному з них, бо хотів, щоб його сім’я була щасливою. Вони жили в орендованому житлі. Діти ходили до школи. Батьки – на роботах.

Трохи згодом чоловік змінив місце роботи – пішов працювати експедитором на підприємство «Юкон». А останні роки перед мобілізацією в ЗСУ він працював кочегаром в одному з ресторанів Ковеля.

Від загибелi врятувало дерево

Військовий досвід Василя Філіпчука розпочався у 2024 році. Наталія пригадує, що першу повістку йому вручили 1 січня. Проте на ВЛК виявили, що є потреба в оперативному втручанні. Тож була операція, тоді відновний період. І 30 березня 2024 року його мобілізували. Спочатку проходив навчання на Рівненському полігоні, а далі на розподіленні потрапив у 68-у окрему єгерську десантно-штурмову бригаду. Вона тоді виконувала бойові завдання у «гарячих» точках Пoкровського напрямку.

Василь обіймав посаду рoзвідника-радіотелефоніста. Дружина пригадує, що бували такі бойові виходи, коли він по 10 днів не виходив на зв’язок. Вони місця собі не знаходили. І буквально через півтора місяця від початку його служби в зоні бойових дій захисник отримав важке поранення в районі населеного пункту Новоселівка Перша Очеретинської громади Покровського району.

- У нього були переломи правої лопатки, руки і ключиці, а ще великого пальця правої руки з ушкодженням зв’язок і сухожиль. Також були осколки у правій нозі, - пригадує ті події Наталія. - Йому повністю пошкодило праву сторону тіла. Він дивом вижив. Казав, що врятувало життя дерево. Якби не воно, він би загинув. Вася довго лікувався, працездатність руки вдалося відновити лише частково. Він навіть не міг тримати ручку в руках, відповідно і писати не міг. Але інвалідності йому не дали, зі служби не звільнили. Тому після тривалої реабілітації він повернувся назад на службу. Але оскільки він був обмежено придатним, його переводили з частини в частину. Буквально за два тижні до смерті Василя перевели у військову частину А 4930 (це 91-ша окрема зенітна ракетна бригада Сухопутних військ Збрoйних Сил України, яка виконує завдання із захисту територіальної цілісності на Донецькому напрямку, - авт.). Але він не втрачав позитиву до життя і коли вже опинився у 91-й бригаді, казав, що його там всьому навчать.

Поранення постійно давалося взнаки

Удома захисник бував, коли відправляли на реабілітацію і під час чергових відпусток. У червні 2025 року приїхав у відпустку якраз на день народження сина. Тоді проходив у Луцьку ВЛК, подавав документи для присвоєння йому інвалідності, однак комісія визнала непрацездатність на рівні 20 відсотків і підтвердила обмежену придатність.

Нагадували про себе і наслідки поранення в ногу – він постійно кульгав, бо нога боліла. Справа в тому, що частину осколків із неї вийняли, але кілька за лишилося. Вони його турбували. Окрім проблем із наслідками поранення, у нього був жахливий псоріаз. Постійно лікувався, але на фоні постійних стресів відбувалися загострення стану. У листопаді 2025 року два тижні був на реабілітації у місті Ворзелі. Через два тижні після реабілітації Василю дали чергову відпустку. З 10 по 22 грудня він був удома, в Ковелі.

Сестри востаннє говорили з братом 1 лютого, коли він відзначав ювілей. Привітали, він розпитав, як у них, рідних, справи. А потім не було можливості говорити. Він постійно наголошував, щоб питали про нього у Наташі, бо з нею підтримує зв’язок щодня. З Володею після того ще кілька разів говорив, але ніщо не віщувало біди.

Помер від серцевої недостатності

Останнім у житті Василя став день 24 лютого. Сестра Тетяна каже, що надвечір до неї зателефонували із сільської ради, щоб взяти контакти дружини брата, бо ця інформація потрібна у військкомат. Ясно, що вони занепокоїлися, адже брат не виходив на зв’язок.

Наталія відтворює події того дня:

- Ми говорили з Васею о 13:22 год. Він був веселий, казав, що в нього все добре. Я була на роботі. Він пообіцяв, що ввечері передзвонить. Але не подзвонив. На зв’язок не виходив. А 25 лютого ввечері військкомат повідомив, що мого чоловіка вже немає. Він помер від гострої серцевої недостатності, атеросклеротичної серцево-судинної хвороби. Про те, що в нього проблеми з серцем, у жодному документі не було й згадки, а документів у нас було багато. За цих два роки він пройшов багато лікарняних кабінетів. Ніколи не жалівся на проблеми з серцем. А посмертно виявили серцево-судинну хворобу.

Краще віддати, ніж собі залишити…

На родинній раді вирішили, що поховають Василя на його малій батьківщині, у Лучичах, де поховані батьки. Тож його тіло привезли 28 лютого на батьківське обійстя, до сестри Тетяни. Наступного дня, 1 березня, відбувся похорон захисника. Попрощатися із Василем Філіпчуком зійшлися не лише жителі Лулчичів, а й навколишніх сіл – усі, хто знав цього доброго, щирого, позитивного чоловіка.

Він вмів спілкуватися з усіма – і з дітьми, і з дорослими. Жив за принципом: краще комусь віддати, ніж собі залишити, аби людям було добре. Робив усе, що міг, щоб дев’ятирічний син та 18-річна донька-студентка нічого не потребували. Підтримував теплі стосунки із сестрами і їхніми сім’ями, з братом, з великою родиною. Тож залишив по собі тільки позитивні спогади. Той позитив, віримо, у синові з роками проросте. І хоч він не загинув на війні, хоч вижив після важкого поранення, та такою була, видно, доля. Так судилося, щоб добре серце воїна, який слухняно виконував накази командування, зупинилося. Воно билося за Україну і зупинилося у пориві та любові до рідної землі, яка він захищав до останнього.