Серце воїна не витримало перенапруги та перипетій війни: спогади про волинського Героя Ігоря Мочалова, який помер на позиції

Ігор Мочалов – уродженець росії. Народився він 13 лютого 1971 року, мав старшого  майже на чотири роки брата Андрія. Мама, Антоніна Іванівна, тоді трудилась у сфері побуту. Коли Ігорю минуло 10 місяців, жінка змушена була повертатись на роботу, оскільки її чоловік - Володимир Мочалов, був любителем міцних напоїв й ніяких грошей у родину не приносив. Після того, як меншому синові виповнилося 9 років, Антоніна розлучилась із чоловіком і разом з Ігорем переїхала до Нововолинська (тут мешкала її сестра та інші родичі), оселившись у дев’ятиповерховому гуртожитку заводу спеціального технологічного обладнання. Сталося це ще за часів Союзу, в 1980 році. Старший син залишився з батьком.

 І дня не міг прожити без усмішки та жартів

 «У дитинстві мій Ігор був дуже спокійний, веселий та компанійський хлопець, мав багато друзів, збирав колекції марок та монет. Мав кілька альбомів. Після переїзду на Волинь він почав навчатися у тодішній ЗОШ №1, де закінчив дев’ять класів. Потім став учнем ПТУ №11, отримавши професію кухаря четвертого розряду. Та попрацювати за фахом так і не встиг, бо у країні почалася перебудова й розпад СРСР. А через пів року після закінчення училища -  в 1989 році його забрали в армію», -  згадує мама Героя. 

«Ігор запам’ятався мені, як хороший, добрий, ввічливий турботливий, працьовитий, із постійною усмішкою на устах чоловік, який ніколи не відмовляв нікому в допомозі, нікого за все життя не образив й не міг прожити і дня, щоб не пожартувати», - доповнює спогади родичка дружини захисника Тетяна, яка тепер опікується його майже 80-річною матір’ю.

Служити юнакові випало в ракетних війська у досить таки великому промисловому місті Йошкар–Ола, яке знаходиться у центрі Волго-В’ятського регіону росії (в 1917 -1927 роках – столиця Республіки Марій «Цар-Ола») й розташоване на березі річки Мала Кокшага (ліва притока Волги).  В армій він отримав посвідчення водія. Тож, повернувшись через два роки з зі строкової служби в шахтарське місто, Ігор через якийсь час влаштувався на роботу водієм електрокара на місцевий цегельний завод й працював там, допоки підприємство не закрилось. 

 Насолодитися сімейним щастям не судилось…

 «Після армії, коли син святкував свій день народження, у нас зібралися його друзі. Вітаючи його, вони передали йому поштову листівку. Коли я відкрила її, побачила ім’я «Слава». Мені стало  цікаво -  хто це? Пояснення отримала від друга сина: «Тьоть Тоня, - це наречена Ігоря, яку звати Ярослава».  

Дівчина мешкала на 5-му мікрорайоні, й невдовзі син перебрався жити до неї. В 1994 році вони зареєстрували шлюб. Згодом у них народився первісток, якого назвали Антоном, а ще через два роки – другий син Денис. Та насолодитися сімейним щастям подружжю не судилось, бо в 2017 році Слава важко захворіла й померла. Антонові тоді було 22 роки, Денису – 20. Нині менший онук перебуває в Польщі, а старший проживає тут,  зі мною», - розповідає Антоніна Іванівна.

Це були роки, коли великі підприємства одне за одним  стали закриватись, тому нормальної роботи в місті майже не було. Зарплату працівникам боргували по кілька місяців. Тож, аби  забезпечити хоч якийсь матеріальний добробут для своєї  родини,  Ігор змінив декілька місць роботи.  Так тривало до повномасштабної війни. 

Прокинувшись 24 лютого 2022 року й послухавши новини, 51-річний Ігор Мочалов пішов до військкомату. Та брати його в армію там відмовились, сказали – чекати. 

Повістку й направлення на ВЛК чоловік отримав 21 липня 2022 року. Після проходження комісії він якийсь час перебував на полігоні у Володимирі, а потім його призначили командиром 2-го відділення 3-го взводу 2-ї роти 2-го стрілецького батальйону, який був, утворений 28 лютого та призначений для охорони й оборони об’єктів військової інфраструктури, адмінбудівель обласної та районних державних адміністрацій, служби на блокпостах та ведення бойових дій у випадку проникнення на територію області незаконних збройних формувань, й відправили на охорону кордону під Білоруссю.

А 6 травня 2022 року, батальйон у повному складі вибув на виконання поставлених бойових завдань в Донецьку область. Першим  його бойовим завданням була оборона міста Лиман, куди московити кинули всі можливі сили та засоби. 

Спочатку обороняв Лиман, а потім - Запоріжжя

За оперативною інформацію того періоду, Лиман та прилеглі території стали місцем проведення двох операцій українських військ: оборонної (наприкінці травня) та наступальної (друга половина вересня - початок жовтня).

 В кінці весни, зосередивши значні сили і вдавшись до масованого артилерійського обстрілу, орки зуміли оволодіти Лиманом. Однак, розвинути успіх їм не вдалося. Впродовж чотирьох місяців місто перебувало під ворожою окупацією. Визволення його стало можливим унаслідок успішного проведення першого етапу Слобожанської наступальної операції.

Бої за Лиман наприкінці вересня - на початку жовтня 2022  року стали однією зі складових другого її етапу. Сили оборони України змогли досягти успіху завдяки вмілому маневру. Створивши загрозу оточення, вони змусили ворожий гарнізон залишити місто. В результаті було повернуто важливий залізничний вузол, створюючи передумови для можливого продовження наступальних операцій у північній частині Донеччини. 30 вересня було завершено оточення російських військ в районі Лиману. Того ж дня воїни  81-ї ОАМБр звільнили Ямпіль та Дробишеве, а 1 жовтня - увійшли на околиці Лиману. Наступного дня місто було повністю зачищено.

 Після цього підрозділи 2-го окремого стрілецького батальйону, в якому воював  командир 2-го відділення 3-го взводу 2-ї роти молодший сержант Ігор Мочалов, був передислокований на Запорізький напрямок, в район сіл Лобкове та П’ятихатки, де концентрувалися сили українських військ дляконтрнаступу, який планувався командуванням ЗСУ ще влітку-восени 2022 року з метою – перерізати ворогу  «сухопутний коридор» до Криму. 

«Коли син телефонував додому, то нічого не розповідав, де він, і як воює. Казав лише, щощоб поспілкуватися зі мною й повідомити, що з ним усе добре, що він – живий-здоровий, йому доводиться бігати за п’ять кілометрів від позицій й розмовляти, стоячи на одній нозі. Просив, аби я не хвилювалася й не переживала, якщо з ним тиждень другий не буде зв’язку, бо це означатиме, що він пішов на завдання. Як повернеться, набере мене сам», -  пригадує пані Антоніна. 

Більше року без ротацій на «нулю»

Український наступ на Запоріжжі за участю 2-го стрілецького батальйону розпочався 4–6 червня 2023 року одночасно на Мелітопольському, Токмацькому та Бердянському напрямках. У перші місяці наступу, долаючи ворожі мінні поля та лінії захисту, наші війська зуміли здобути три плацдарми. Найбільший – у районі Великої Новосілки, де вони пройшли понад 10 км углиб і 25 км завширшки, звільнивши дев’ять сіл (Нескучне, Урожайне, Старомайорське, Благодатне, Макарівка, Сторожове, Рівнопіль, Новодарівка та Левадне).

На Токмацькому напрямку було звільнено 100 кв. км навколо села Роботине, а на Мелітопольському - бійці 128-ї ОГШБр та 2-го ОСБ  зуміли пробитися на 2,5 км вглиб і звільнили 3 села (Степове, Лобкове та П'ятихатки). Далі наступ загальмував і в підсумку не виконав початкових цілей – дійти до Азовського моря. Однак підготував добре підґрунтя для контрнаступу 2024 року. Зокрема, вдалося зберегти підготовлений кістяк нових бригад, а також понад 80% бронетехніки.

На початку 2024 року основні бої на Запорізькому напрямку, включаючи район П'ятихаток, були зосереджені на утриманні позицій та відбитті атак противника.  В районі сіл  Синьківка, Іванівка, Терни, Ключівка, Андріївка та П'ятихатки, де  від початку прибуття на Запорізький фронт, без  ротацій били ворога воїни 2-го Волинського батальйону, теж були зафіксовані численні бойові зіткнення та артилерійські обстріли.  

Згідно довідки командира військової частини А-7086, молодший сержант Ігор Мочалов у періоди: з 30 жовтня 2022 по 11 лютого 2023, з 22 лютого 2023 по 7 серпня 2023, з 18 серпня 2023 по 19 вересня 2023, з 22 вересня 2023 по 20 листопада 2023 та з 2 грудня 2023 по 9 лютого 2024 років, виконуючи завдання командування, постійно перебував на «нулю», боронячи Батьківщину в боях з російськими окупантами в районі села Степове, с.м.т. Степногірськ та села П’ятихатки Василівського району Запорізької області. 

 Смерть настигла Героя зненацька

«6 лютого Ігор, зателефонувавши мені, радісно повідомив про те, що існує ймовірність, що свій 53-й день народження - 13 лютого, він святкуватиме з нами. Мовляв, йому обіцяли відпустку. Але  зустрітися нам уже не судилось: 9-го лютого отримали повідомлення, що син раптово помер - у нього зупинилося серце… Ніяк не можу зрозуміти, чому це сталося, адже за життя, він узагалі ніколи нічим не хворів, а тим більше серцем…

Правда, в одній із передостанніх наших розмов якось поскаржився: «Ти знаєш, мам, я вже не витримую всього того, що тут відбувається, що щодня бачать мої очі...», -  намагається стримати гарячі сльози старенька мама захисника. 

«Коли ми з ним розмовляли, Ігор розповідав, що у боях на їхньому напрямку,  полягло тоді дуже багато його побратимів. Мовляв, на завдання ідуть п’ятеро–шестеро хлопців, а назад повертаються двоє-троє, часто – поранені. Його самого смерть теж настигла безпосередньо на позиції. Як розповідали побратими, того дня, повернувшись із завдання в хату, де вони зазвичай відпочивали після бою, він поскаржився, що йому стало недобре. Ліг перепочити... і більше вже не встав.

Відповідно до висновку судмедекспертизи, це була гостра коронарна смерть.  До речі, довідку про смерть, як і висновок експертів, нам довелось добувати самим, оскільки П’ятихатки тоді були вже окуповані ворогом», -  зауважує Таня. 

Похоронений Герой на Алеї Слави в районі другої шахти. За  мужність та відвагу у боях із ненависним агресором командир відділення 2-го стрілецького батальйону Ігор Мочалов нагороджений медаллю «За мужність». Йому також надано статус «Почесний громадянин міста Нововолинська».

Валентина САВЧУК

Читайте також: 

• Прощаючись після відпустки з рідними, серцем відчував, що додому живим уже не повернеться: спогади про волинського Героя Володимира Душука
• Історія поляка з Волині, який зник безвісти під час Другої світової війни… і знайшовся лише через 40 років
• «Шансів вижити у воїна не залишалось, тож викликав вогонь на себе»: спогади про волинського Героя, який провоював лише три дні