Сім загиблих і один зниклий безвісти: історії захисників з Волині, пов’язаних з Іловайськом

Про життя та історії цих захисників розповідає «Буг».

29 серпня Україна вшановує пам’ять захисників і захисниць, які загинули за незалежність, суверенітет і територіальну цілісність держави. Ця дата нагадує про трагічні події Іловайської операції серпня 2014 року.

Маршрут, який за домовленістю мав стати шляхом порятунку, російські війська перетворили на дорогу смерті. 29 серпня колони українських воїнів обстріляли під час руху так званим «зеленим коридором». Сотні бійців полягли, дістали поранення, потрапили в полон або зникли безвісти. Це сталося серед полів достиглих соняхів. Відтоді сонях є символом пам’яті про українських воїнів, життя яких забрала війна.

Для Нововолинська Іловайськ — це імена Андрія Дрьоміна, Володимира Пушкарука, Сергія Бугайчука, Олексія Шепелюка, Ігоря Пугача, Івана Гані, Романа Бірюкова та Сергія Жука (безвісти зниклий). .

Семеро воїнів загинули на різних етапах Іловайської операції. Одні полягли під час спроб звільнити місто, інші — у боях напередодні оточення або під час виходу українських колон. Сергій Жук зник безвісти 29 серпня 2014 року. Його родина продовжує шукати відповіді й чекати на повернення рідної людини.

В житті кожного з них був Нововолинськ. Тут вони зростали, навчалися, працювали, знаходили друзів, створювали сім’ї та виховували дітей. Для когось місто було рідним від народження, для когось стало домом згодом. До війни мали звичайні щоденні турботи, улюблені справи й плани. Працювали на шахтах, заводах та інших підприємствах, займалися спортом, проводили час із близькими. Рідні пам’ятають їхні голоси й усмішки, характери та звички, добрі вчинки й слова, сказані у важливі моменти.

Згадуємо вісьмох захисників, чиї долі поєднали Нововолинськ та Іловайськ. Розповідаємо історію кожного, щоб їхні імена залишалися в пам’яті громади.

Сергій Бугайчук ( 28.09.1988 – 25.08.2014)

Сергій Анатолійович Бугайчук народився 28 вересня 1988 року в Нововолинську. Закінчив міську школу №6, а у Нововолинському вищому професійному училищі здобув професії підземного електрослюсаря та машиніста підземних установок. Працював електрослюсарем на дільниці №1 шахти «Бужанська». У вільний час захоплювався спортом і мотоциклами. Його батько також був шахтарем і присвятив роботі під землею 23 роки.

Після початку війни Сергія мобілізували до лав Збройних сил України. Він служив солдатом мінометної батареї третього механізованого батальйону 51-ї окремої механізованої бригади, був номером обслуги мінометного розрахунку.

У ніч проти 25 серпня 2014 року підрозділ Сергія опинився в оточенні поблизу Кутейникового на Донеччині. Військові перебували під постійним артилерійським обстрілом. Життя 25-річного нововолинця обірвало осколкове поранення.

Того дня волонтери Нововолинського центру допомоги військовим саме відправили Сергієві чергову передачу. Вона вже не встигла потрапити до свого адресата. Удома на нього чекали батьки — Анатолій Оксентійович і Галина Оверківна — та молодший брат.

Сергія Бугайчука поховали 1 вересня 2014 року в селі Мизове, звідки походила його родина. Весільний коровай, перев’язаний чорною стрічкою, став гірким символом життя і родини, яких у нього вже не буде.

За особисту мужність і професіоналізм, виявлені під час захисту України, Сергія посмертно нагородили орденом «За мужність» III ступеня. Йому також присвоїли звання почесного громадянина Волині та Нововолинська. На фасаді Нововолинського вищого професійного училища встановили меморіальну дошку на честь полеглого випускника, а його портрет розмістили на «Стіні пам’яті полеглих за Україну» в Києві.

Роман Бірюков (12.04.1991 – 29.08.2014)  

Роман Ростиславович Бірюков народився 12 квітня 1991 року в Нововолинську. Освіту здобував у міських школах №4 та №6, а згодом — у професійно-технічному училищі №11. Працював на «Нововолинському ливарному заводі». Близькі та друзі згадують його світлим, веселим і сміливим хлопцем. У нього залишилися батьки та брат-близнюк.

9 квітня 2014 року Романа мобілізували до лав Збройних сил України. Він служив солдатом першого механізованого батальйону 51-ї окремої механізованої бригади. Як старший радіотелефоніст забезпечував зв’язок між військовими підрозділами.

Життя молодого нововолинця обірвалося 29 серпня 2014 року — в один із найтрагічніших днів російсько-української війни. Під час виходу з Іловайського оточення поблизу села Андріївка на Донеччині автомобіль бригади підірвався на міні. Разом із Романом загинули ще двоє військовослужбовців.

Йому було лише 23 роки. Попереду мало бути ціле життя — робота, власна родина, зустрічі з рідними. Натомість Іловайська трагедія назавжди забрала сина і брата. Захисника поховали на Низкиницькому кладовищі.

За особисту мужність і вірність військовій присязі Романа Бірюкова посмертно нагородили орденом «За мужність» III ступеня. Також йому присвоїли звання почесного громадянина Волині та Нововолинська.

На будівлі ПТУ №11 встановили меморіальну дошку на честь полеглого випускника. Його портрет розміщений на меморіальній стелі в Нововолинську та на «Стіні пам’яті полеглих за Україну» в Києві. На світлинах він назавжди залишився 23-річним юнаком, який став на захист України й не повернувся з-під Іловайська.

Олексій Шепелюк (19.05.1977 – 25.08.2014)

Олексій Борисович Шепелюк народився 19 травня 1977 року. Дитинство та юність провів у Ніжині на Чернігівщині, де закінчив школу №3. Ще змалку вирізнявся загостреним почуттям справедливості, захищав молодших братів і старшу сестру. Після школи вступив до Харківського військового університету, обравши професію військового.

З 1998 року Олексій служив у 51-й окремій механізованій бригаді, яка базувалася у Володимирі. Мав звання майора та командував зенітною ракетною батареєю зенітного ракетно-артилерійського дивізіону. Останні роки разом із дружиною Мариною та п’ятьма дітьми жив у Нововолинську. Для родини він був опорою, а для побратимів — досвідченим офіцером, який відповідав не лише за виконання завдань, а й за життя своїх підлеглих.

У серпні 2014 року підрозділ Олексія Шепелюка брав участь у боях під Іловайськом. Групу зенітників направили для підсилення українських військових на передовій. Після вторгнення регулярних російських підрозділів українські сили опинилися в оточенні, а частину бойової техніки було знищено.

У ніч проти 25 серпня поблизу Кутейникового військові намагалися прорватися з оточення. Під час бою Олексій Шепелюк загинув. Точні обставини його смерті й досі описують по-різному. Відомо, що після останнього виходу на зв’язок офіцера тривалий час вважали зниклим безвісти.

Удома на нього чекали батьки, дружина та п’ятеро дітей. Найменшій доньці тоді ще не виповнилося трьох років. Родина місяцями жила надією, що Олексій поранений, перебуває в полоні або одного дня повернеться. Волонтери допомагали сім’ї та намагалися встановити долю військового.

Насправді тіло майора поховали у Дніпрі як невідомого захисника України. Лише 13 липня 2015 року, майже через одинадцять місяців після Іловайської трагедії, його ідентифікували за результатами ДНК-експертизи. Олексія Шепелюка перепоховали на Савському кладовищі в Ніжині після прощання у Всіхсвятському соборі. Йому назавжди залишилося 37 років.

За особисту мужність і професіоналізм Олексія Шепелюка посмертно нагородили орденом «За мужність» III ступеня. Також він удостоєний відзнаки «За мужність та відвагу» й нагрудного знака «Іловайський Хрест». Йому присвоїли звання почесного громадянина Волині та Нововолинська.

Портрет майора розміщений на «Стіні пам’яті полеглих за Україну» в Києві. Меморіальні дошки встановили у Ніжині, Володимирі та на будинку в Нововолинську, де він мешкав із родиною. Історія Олексія Шепелюка — це історія офіцера, який до кінця залишився зі своїм підрозділом.

Іван Ганя (11.02.1965 – 29.08.2014)

Іван Іванович Ганя народився 11 лютого 1965 року в Нововолинську. Закінчив міську школу №4 та професійно-технічне училище у Володимирі. Мав військовий досвід: у 1992 році брав участь у миротворчій місії ООН на території колишньої Югославії, за службу отримав три відзнаки.

Коли у 2014 році розпочалася війна, Іван не залишився осторонь. На початку червня добровольцем приєднався до другого батальйону спеціального призначення Національної гвардії України «Донбас». Служив молодшим сержантом резерву, старшим кулеметником бронетранспортера та виконував розвідувальні завдання.

У батальйоні Іван мав позивний «Сєвєр», однак побратими частіше називали його «Дядя Ваня». Він був одним із найстарших у підрозділі, досвідченим і надійним товаришем. Служив у розвідувальній групі, якою командував інший нововолинець — Володимир Пушкарук. Навіть перебуваючи в Іловайську, Іван казав рідним, що знаходиться у Харкові, — не хотів, аби дружина та син хвилювалися.

29 серпня 2014 року підрозділ Івана Гані виходив з Іловайського оточення. У районі села Червоносільське він вів вогонь із кулемета, прикриваючи побратимів. Коли один з автомобілів батальйону вийшов із ладу, військовий намагався його полагодити й водночас відстрілювався від ворога. Життя Івана обірвала снайперська куля. Йому було 49 років.

Тіло полеглого разом із десятками інших загиблих захисників доправили до Дніпра. Через неможливість одразу встановити особу Івана поховали на Краснопільському кладовищі як невідомого воїна. Документів при ньому не знайшли, тому дружина Олена та син майже рік не мали остаточної відповіді й продовжували сподіватися на його повернення.

Особу захисника встановили за результатами ДНК-експертизи. 22 серпня 2015 року Івана Ганю перепоховали у Нововолинську з військовими почестями.

За мужність, самовідданість і професіоналізм Івана Ганю посмертно нагородили орденом «За мужність» III ступеня та нагрудним знаком «Іловайський Хрест». Його портрет розміщений на «Стіні пам’яті полеглих за Україну» в Києві та на меморіальній стелі в Нововолинську.

Для побратимів він назавжди залишився «Дядею Ванею» — старшим товаришем, який прикривав їх до останньої миті. Для дружини й сина — найдорожчою людиною, на повернення якої вони сподівалися майже рік.

Володимир Пушкарук (9.03.1972 – 23.08.2014)

Володимир Сергійович Пушкарук народився 9 березня 1972 року в селі Мовники. Згодом разом із родиною жив у Нововолинську. Виростав фізично сильним, захоплювався різними видами спорту та виконав норматив майстра спорту. Працював тренером у дитячо-юнацькій спортивній школі №3.

Люди, які знали Володимира, згадують його щирим, усміхненим і завжди готовим прийти на допомогу. Він долучався до зведення храму Святих Кирила і Мефодія в Нововолинську, підтримував громаду працею та коштами. Під час Революції Гідності перебував на Майдані у Києві — зокрема й у найнебезпечніші дні протистоянь.

Коли розпочалася війна, Володимир вирішив іти добровольцем. Рідним сказав, що їде до Києва на заробітки, не бажаючи завчасно тривожити дружину та дітей. 5 червня 2014 року вирушив на схід.

Володимир служив старшиною резерву у другому батальйоні спеціального призначення Національної гвардії України «Донбас». Був командиром відділення та очолював розвідувальну групу, яка виконувала спеціальні завдання. На передовій Володимира називали «Пушиком», його офіційним позивним був «Котик». За спогадами побратимів, командир мав серед бійців заслужений авторитет.

23 серпня 2014 року його підрозділ перебував в Іловайську. Під час чергового обстрілу військові рушили в укриття, однак Володимир помітив прив’язаного собаку й спробував його врятувати. Міна розірвалася зовсім поруч. Того дня з 22 бійців підрозділу вижили лише восьмеро. Володимиру Пушкаруку було 42 роки.

Удома на нього чекали дружина та три доньки — Юлія, Вероніка й наймолодша Ольга. Воїна поховали 1 вересня 2014 року в рідних Мовниках. Того самого дня маленька Ольга вперше сіла за шкільну парту — свій перший клас вона розпочала вже без батька.

За особисту мужність і героїзм, виявлені під час захисту України, Володимира Пушкарука посмертно нагородили орденом «За мужність» III ступеня та нагрудним знаком «Іловайський Хрест». Йому також присвоїли звання почесного громадянина Нововолинська.

На фасаді міської школи №3 встановили меморіальну дошку, а портрет захисника розмістили на «Стіні пам’яті полеглих за Україну» в Києві та меморіальній стелі в Нововолинську. Пам’ять про Володимира бережуть і в Мовниках — селі, де він народився та куди повернувся з Іловайська в останню путь.

Ігор Пугач (16.05.1978 – 25.08.2014)

Ігор Пугач народився 16 травня 1978 року в селі Осмиловичі. У сім’ї виховували чотирьох дітей: трьох доньок і наймолодшого сина. До школи він пішов у Старій Лішні. Вчителі запам’ятали хлопця сумлінним і старанним учнем.

У 1996–1998 роках Ігор проходив строкову військову службу в Бердичеві. Повернувшись, вступив до Тернопільського національного економічного університету, де опанував менеджмент зовнішньоекономічної діяльності. Після здобуття вищої освіти працював менеджером із виробничих питань, згодом займався іншою діяльністю. Жив у Нововолинську, створив сім’ю, разом із дружиною виховував двох дітей.

11 квітня 2014 року Ігоря Пугача мобілізували до лав Збройних сил України. Солдат 51-ї окремої механізованої бригади спочатку проходив підготовку в Рівному та на полігоні «Широкий Лан», а згодом виконував бойові завдання на сході країни. Його військовий шлях проліг через Донеччину й Луганщину, зокрема Лисичанськ, Сіверськодонецьк і Рубіжне.

Наприкінці липня Ігор отримав коротку відпустку. Два тижні він був удома — поруч із дружиною та дітьми. Уже 14 серпня захисник повернувся до своєї частини, після чого його направили в район села Дзеркальне поблизу Іловайська.

24 серпня позиції українських військових опинилися під обстрілом. Наступного ранку Ігор подзвонив додому і, як завжди, намагався заспокоїти рідних: сказав, що все гаразд. Після цього дзвінка зв’язок із ним обірвався. Під час бою біля Дзеркального військовослужбовець зник безвісти.

Попереду на сім’ю чекали довгі місяці пошуків і невідомості. Рідні зверталися до різних установ, шукали будь-які свідчення та до останнього трималися за надію, що Ігор живий і повернеться додому. Та згодом з’ясувалося: його поховали на Дніпропетровщині як невідомого захисника України.

У лютому 2015 року експертиза показала перший збіг ДНК. У березні повторне дослідження остаточно підтвердило особу загиблого. Очікування, яким жила родина понад пів року, змінилося болючою певністю.

20 березня 2015 року Ігор Пугач востаннє повернувся на Волинь. Уночі траурний кортеж зустрічали при в’їзді до Нововолинська, а панахиду звершили у храмі Старої Лішні. Поховали воїна в рідних Осмиловичах — там, де почалася його життєва дорога.

Ігорю назавжди залишилося 36 років. Без чоловіка й батька залишилися дружина та двоє дітей. За особисту мужність, професіоналізм і вірність військовій присязі захисника посмертно нагородили орденом «За мужність» III ступеня.

Андрій Дрьомін (3.01.1982 – 10.08.2014)

Андрій Дрьомін народився 3 січня 1982 року в селі Великий Глибочок на Тернопільщині. Він був єдиним сином у родині вчителів — Сергія Івановича та Ярослави Степанівни Дрьоміних. Певний час сім’я жила в Нововолинську, де Андрій навчався у школі №4. Згодом родина повернулася до Великого Глибочка — села, звідки була родом його мати.

Своє покликання Андрій знайшов у ковальстві. Працював у кузні, займався художньою обробкою металу та створював декоративні вироби. Друзі говорили про нього як про людину із «золотими руками». Спокійний і виважений у повсякденному житті, він водночас мав гостре відчуття справедливості та тверді переконання. Був добрим, щирим і завжди готовим допомогти.

Громадською діяльністю Андрій займався багато років. Ще 1999 року долучився до УНА-УНСО, брав участь в акції «Україна без Кучми». Від перших днів Революції Гідності перебував на Майдані, зокрема під час найтрагічніших протистоянь. Побратими згадували його як ідейну людину з великою внутрішньою силою, яка відстоювала свої переконання не лише словами, а й учинками. Казали, що Андрій прагнув змінити світ і зробити його справедливішим.

Коли російська агресія переросла у відкриті бойові дії на сході України, Андрій добровільно вирушив на фронт. За спогадами побратимів, до цього він не мав військового досвіду і свого часу був визнаний непридатним до служби. Однак це не зупинило його бажання захищати країну.

Андрій приєднався до батальйону патрульної служби міліції особливого призначення «Азов». У званні рядового міліції служив гранатометником другої чоти третьої сотні. У підрозділі отримав позивний «Світляк». Це ім’я, за словами друзів, точно передавало його характер — відкритий, емоційний і світлий.

10 серпня 2014 року підрозділ Андрія брав участь в операції на підступах до Іловайська, поблизу села Третяки. Українські бійці рухалися відкритою місцевістю, супроводжуючи бойову машину піхоти. Під час зіткнення БМП почала глухнути, а через несправність озброєння не могла повноцінно відповідати на ворожий вогонь.

Українські позиції обстрілювали з великокаліберного кулемета та снайперських гвинтівок. Андрій Дрьомін зазнав п’ятьох кульових поранень. Дві кулі зупинив шолом, однак інші виявилися смертельними. Андрію назавжди залишилося 32 роки.

Воїна поховали у Великому Глибочку — на кладовищі біля церкви Різдва Пресвятої Богородиці. Андрій не встиг створити власної сім’ї. Після його загибелі залишилися батьки — Сергій Іванович та Ярослава Степанівна.

За особисту мужність і героїзм, виявлені під час захисту державного суверенітету й територіальної цілісності України, Андрія Дрьоміна посмертно нагородили орденом «За мужність» III ступеня. Також він удостоєний медалі «За жертовність і любов до України», відзнаки МВС «Захиснику Маріуполя» та почесної нагороди «Іловайський Хрест». Йому присвоєно звання почесного громадянина Тернополя та Тернопільської області.

Ім’я Андрія Дрьоміна бережуть і в Нововолинську. На фасаді школи №4, де він навчався, встановили меморіальну дошку. Його світлина розміщена на міській Стелі Героям. Пам’ятні знаки також відкрили у Великому Глибочку та на будинку в Тернополі, де жив захисник.

Окремим нагадуванням про мирну справу Андрія став кований сонячний годинник, створений у Миргороді на честь воїна-коваля. Його життєва історія надихнула тернопільську письменницю Дзвінку Торохтушко на казку «Світлячок-охоронець»: Андрій став прототипом її головного героя — сміливого Світлячка, який захищає рідну землю.

Андрій Дрьомін загинув за дев’ятнадцять днів до трагічного виходу українських військ з Іловайського оточення. Він поліг під час перших спроб звільнити місто, тому його ім’я є невіддільною частиною історії боїв за Іловайськ — історії, у якій воїн із мирною професією коваля до останнього залишався вірним власним переконанням.

Сергій Жук

Сергій Жук народився 27 червня 1989 року в Нововолинську. У родині виховували двох синів, Сергій — молодший із братів. За словами матері Зої Жук, він ріс спокійним, відповідальним і працьовитим.

Після дев’ятого класу Нововолинської школи №2 Сергій вступив до електромеханічного технікуму, де здобув спеціальність, пов’язану з електротехнікою та монтажем споруд і обладнання. Згодом продовжив освіту в Луцькому національному технічному університеті. Після навчання протягом дев’яти місяців проходив строкову військову службу, а повернувшись до Нововолинська, влаштувався працювати за спеціальністю на підприємство «БРВ».

Батько Сергія загинув у шахті. Від нього сини успадкували майстерність і вміння працювати руками. Альтанка, мангал, клумби та чимало інших речей біля родинного будинку — робота Сергія. За словами матері, він міг упоратися практично з будь-якою справою.

Навесні 2014 року 24-річний нововолинець готувався до заручин із коханою дівчиною. Проте 8 квітня отримав повістку. Документ залишили у поштовій скриньці, тож Сергій міг не з’являтися до військкомату, однак наступного ранку сам поїхав туди. Матір попросив лише привезти необхідні речі в дорогу. Коли вона дісталася до військкомату, мобілізованих уже відправили до Володимира.

Сергій служив кулеметником у третьому батальйоні 51-ї окремої механізованої бригади. Підготовку проходив на Рівненському полігоні, згодом його направили під Волноваху. Після додаткових навчань на полігоні «Широкий Лан» військовослужбовець виконував завдання на Луганщині. Його бойовий шлях проліг через Новоайдар, Нову Астрахань, Щастя, Сіверськодонецьк і Луганськ. Пізніше підрозділ перекинули на Донеччину — під Іловайськ, де Сергій перебував на блокпосту №3196.

Коли побратимів відпускали додому, Сергій залишався на позиціях. Матері пояснював, що в них є діти, а він неодружений, тому хтось повинен тримати блокпост. Про обстріли та небезпеку майже не говорив — під час телефонних розмов намагався заспокоїти рідних.

Увечері 28 серпня 2014 року Сергій востаннє зателефонував матері. Вони розмовляли майже годину. Зоя Жук просила сина шукати можливість вирватися з оточення. Він відповів, що українські військові перебувають у потрійному кільці й відступати їм нікуди. Наступного дня зв’язок із ним обірвався.

За свідченнями бійців, які вижили, 29 серпня Сергій разом із чотирма військовослужбовцями виходив з Іловайського оточення на бойовій машині піхоти. Колона потрапила під обстріл. Троє бійців загинули, частина військових опинилася в полоні. Очевидців, які могли б достовірно розповісти, що сталося із Сергієм, немає.

Відтоді родина не припиняє пошуків. Мати неодноразово здавала зразки ДНК, відвідувала госпіталі, зверталася до військових, правоохоронців, СБУ, Червоного Хреста та державних установ. За ці роки вона перевірила інформацію про вісімнадцятьох людей з іменем Сергій Жук, однак жоден із них не виявився її сином.

З’являлися повідомлення, що військовослужбовець міг потрапити в полон. На одному з відеозаписів родина побачила чоловіка, схожого на Сергія, проте офіційно підтвердити його особу не вдалося.

Сергій Жук має статус зниклого безвісти за особливих обставин. Достовірної інформації про те, що сталося з ним під час виходу з Іловайського оточення, досі немає. Тому для родини ця історія не завершена: пошуки тривають, а разом із ними живе надія на повернення Сергія додому.

Іловайськ назавжди залишиться однією з найболючіших сторінок російсько-української війни. День пам’яті нагадує нам про ціну свободи та про обов’язок берегти історії тих, хто став на захист України. Поки ми пам’ятаємо і передаємо цю пам’ять наступним поколінням, подвиг українських воїнів житиме.

Читайте також:

• Повернувся на Майдан після поранення, а потім пішов на фронт: спогади про загиблого Рустама Хамраєва з Луцька
• Через 2 місяці перебування на передовій зник безвісти: Герой з Волині «на щиті» повернувся на рідну Волинь через рік після загибелі
• Спочатку родині повідомили, що Віталій зник безвісти. Однак згодом побратими розповіли, що він загинув: Герою з Волині навіки 39