Востаннє виходив на зв'язок 30 січня: ексгравець «Волині» сказав рідним, що заступає на пост і зник безвісти

Про це пише Чемпіон.

На цьому ключовому для нашої країни напрямку підрозділ Романа вів важкі бої й, за деякими даними, частково потрапив в оточення. У березні ексфутболіста було включено до категорії захисників, які зникли безвісти за особливих обставин. Родина Максимюка пройшла стандартну в таких випадках процедуру – дружина Віра написала заяву про зникнення людини, а донька Даша здала аналізи ДНК.

З того часу вже пройшло майже 5 місяців, але доля Романа залишається невідомою. Друзі та близькі сподіваються, що Максимюк живий та потрапив у полон.

Відстояти незалежність та повернутися в футбол

З перших днів повномасштабного вторгнення Роман брав участь в благодійних ветеранських футбольних турнірах, під час яких проводилися збори на авто для наших військових підрозділів. Восени 2022 року долучився до сил оборони. Служив у мобільній вогневій групі, завданням якої було знищення ворожих повітряних цілей. Спочатку вогнева група Максимюка захищала від російського терору мешканців Луцька, який став для Романа рідним. Потім ексгравця збірної України перевели на Харківський напрямок.

Перебуваючи там, в інтерв’ю Максимюк зізнався, що наразі пріоритетним завданням для нього є відстояти нашу незалежність, а після війни мріяв повернутися до головної справи свого життя – футболу, адже вже мав тренерський бекграунд.

Своє перше інтерв’ю з Максимюком автор цих рядків зробив навесні 2001 року, коли Роман перейшов з київського «Динамо» до «Дніпра». 27-річний півзахисник в кінці відвертої розмови тоді несподівано зізнався, що вік вже дає про себе знати. Але після цього провів ще 10 сезонів на професійному рівні. Упевнений, що багато фанів Дніпра і досі пам’ятають його гол на Максимірі в листопаді 2003 року в матчі Кубку УЄФА, коли команда Євгена Кучеревського перемогла в Загребі місцеве «Динамо» – 2:0.

У 1998-99 роках Роман Максимюк грав за пітерський «Зеніт», з яким в 1999 році виграв Кубок Росії. Далі виступав за київське «Динамо», «Дніпро», «Волинь» та «Чорноморець», зіграв 5 матчів за збірну України.

Після закінчення ігрової кар’єри жив у Луцьку.

Читайте також:

• «Краще загинути на війні, ніж згоріти від сорому, ховаючись від ТЦК»: волинянин удвох з сином пішов боронити країну
• «Герої не мають залишатися безіменними в морзі пів року»: рідні полеглого воїна з Луцька просять про допомогу
• Попри бронь, добровольцем пішов до війська: історія командира взводу танкового батальйону 100 ОМБР