Життя чоловіка було схоже на безкінечний фільм жахів: історія добровольця з Волині на псевдо «Праведник»

Віктор Лутков із позивним «Праведник» народився 12-го липня 1959-го року і зовсім не пам’ятає, звідки він родом, хто були його батьки, і як він потрапив на Волинь. П’ятирічним хлопчиком його підібрали на вокзалі й передали в Ківерцівський дитячий будинок. Звідти згодом перевели у дитбудинок с. Римачі, потім – у Рожище, далі – у школу-інтернат в Іваничах, після закінчення якої хлопець освоював спеціальність електрослюсаря в ПТУ №74 міста Первомайська Донецької області.

По закінченню училища він два роки працював на шахтах Донбасу, а тоді повернувся в Іваничі і влаштувався електриком на цукровий завод, звідки його забрали на строкову службу. В армії юнак отримав спеціальність мотострілка на БМП-1 і дослужився до командира відділення. 

«Демобілізувавшись у званні сержанта, я поїхав за комсомольською путівкою в Киргизію, де кілька місяців працював електромонтером в одному з аулів. Згодом повернувся на шахту ім. Менжинського в Первомайськ. Робота була важка, платили за неї мало, а у мене ще й почалися проблеми зі здоров’ям (язва шлунка). Тому влітку мене зазвичай направляли вожатим у піонерські табори. Коли ж на шахті відбулася «оптимізація» ставок працівників, у результаті чого їхні заробітки зменшилися майже вдвічі, я розрахувався і знову переїхав в Іваничі, де влаштувався на цукровий завод», - розповідав про своє безталання чоловік.

Знову безхатько

Далі Віктор закінчив Луцьке кооперативне училище і одружився. Один за одним у молодої пари народилися двоє синів. Та сімейне життя не склалося. Одного дня, повернувшись з роботи, Віктор застав дружину з іншим. Розлучившись, він переїхав у Хмельницький, де через якийсь час одружився вдруге. Його нова обраниця закінчувала інститут, і після розподілення її направили на роботу в Кам’янку-Дніпровську, що на Запоріжжі. Разом з нею поїхав і Віктор.

Усе, можливо, було б у їхній родині гаразд, якби через три роки не почався розпад Союзу. Підприємства зупинялися, установи закривалися, тисячі людей залишилися без роботи. Потрапило під скорочення і подружжя Луткових. Порадившись вони вирішило повернутися у Хмельницький. Та знайти роботу в місті, де майже відсутнє промислове виробництво, теж було проблемно. Тому Віктору не залишалося нічого іншого, як шукати щастя на заробітках. Таке життя й призвело його до того, що вже у досить солідному віці він залишився сам без роботи, прописки і даху над головою.

Після цього декілька років Віктор Лутков «кочував» узбережжям Світязя, заробляючи на життя, «чим Бог пошле». А тим часом на Донбасі почало розгорятися полум’я неоголошеної війни. Тож, не довго роздумуючи, 4-го вересня 2015 року чоловік записався добровольцем на схід. Таке рішення пояснив тим, що попри все, він – громадянин України, тому негоже йому відсиджуватися в теплі, коли ворог розорює міста і села та вбиває дітей. До того ж Вікторові дуже захотілося якось змінити свою долю. Спочатку його направили у військову частину в Яворів, що неподалік Львова, де три тижні перенавчали на оператора-навідника на БМП-2. Потім у складі 15-го Одеського батальйону їхню моторизовану роту з 10-ти напіврозбитих машин відкомандирували на передову під Маріуполь.

«Праведником» прозвали за критику командування

Окопалися бійці на передньому краї в чистому полі неподалік від села Сартана і десь за 40 кілометрів від російського кордону. Справа від них за кілька кілометрів стояла морська піхота, зліва – танкісти, а позаду – артилерія. Стояли вони там три місяці, і лише згодом їх стали відпускати по відділеннях у 10-денну відпустку. Та оскільки половина з них назад не повернулася, то потім уже нікого не відпускали.

Перед позиціями роти була невелика річка, за нею в селі Гнуте на відстані півтора кілометра –бойовики та російські найманці, які постійно й методично обстрілювали українських вояків із гармат і «Градів». Під час так званої «тиші», стріляли трохи менше. Лише два-три рази на день підходили до річки, давали кілька залпів і відходили, в атаки не ходили. Тож, як пояснював Віктор, воювати йому тоді доводилося більше зі своїм начальством, аніж з ворогом. За це його і прозвали «Праведником», що критикував командирів, намагаючись відстоювати справедливість і добиватися, щоб солдатів почули. 

«Я не міг змиритися з тим, що нами керували такі командири, які зовсім не розумілися на військовій справі: одних призначили відразу після вузів та училищ, інші – просто пияки та бездарності. Вони абсолютно не знали елементарної військової тактики: не мали найменшого поняття, як правильно маскуватися, як рити окопи, де розміщати техніку. Позиції наші були зовсім не підготовлені до бою.

Ніяких заслонів перед нами не було, розвідка не велася. Не було ні протитанкових, ні протипіхотних мін, хоча мінні поля і колючку перед позиціями мали б поставити в першу чергу. Лише згодом нам привезли трохи «колючки», і ми вирили кілька окопів. Не кажу вже про тепловізори та прилади нічного бачення. Якось прочитали в Інтернеті, ніби на передову закупили тисячу тепловізорів, а вони виявилися прострочені. То видайте їх солдатам, але ж ні, значно вигідніше продати за чималу суму волонтерам», - обурювався чоловік. 

«Десяток спеців із ГРУ враз би покінчили з усією нашою ротою»

За його словами, у бійців тоді навіть ракетниць не було. Ті кілька штук, які видали спочатку, поставили дуже низько, і їх познімали зайці. Ворожа розвідка та диверсанти, які окремими групами пробиралися в місто, шастали повз українську оборону практично щоночі, а хлопці – як ті сліпі кошенята.

«Приходь і бери нас голими руками. При бажанні вороги запросто могли б прислати десяток спеців із ГРУ, які добре володіли ножами, і ніхто з усієї роти не встиг би й пискнути. Не було для них нічого простішого, як обійти нас і напасти з-за спини. Вартові, яких виставляли по одному біля кожного відділення вночі, навіть у хорошу погоду бачити щось могли хіба що метрів за 15.

А сильні вітри в цій місцевості дули постійно. Враження таке, ніби десь поряд гуде генератор. Так що ми не тільки нічого не бачили, а й не чули. Шелесне щось, дамо навмання кілька черг з автоматів, і на тому все. А в кого стріляли – у бойовиків чи в зайців, Бог знає. Дисципліна відсутня, бійці від такого життя постійно пиячили. Вирватися звідти неможливо, а вирвешся, тут же приклеять ярлик «Зрадник», - сумно згадував свої перші місяці на передку воїн.

Якось у підрозділ приїхав перевіряючий - генерал-лейтенант, і Віктор йому все це виклав. Генерал покивав головою, походив, подивився та й поїхав, пообіцявши про все доповісти вищому командуванню. Минуло чимало часу, але нічого так і не змінилося.

Солдатський ремінь за 17 тисяч і обмундирування «для китайців»

Потім Віктор та його побратими дізналися, що Міністерство оборони відзвітувало про те, що забезпечило кожного солдата в зоні АТО амуніцією і обмундируванням на суму 17 тисяч гривень. 

«Ми всі тоді дуже здивувалися. Якщо ремінь, який був тоді на мені дійсно коштував стільки, то генерали казали правду, бо, крім ременя, нічого з того, у що я був одягнений і взутий, від командування не отримав. Усе доставляли волонтери. Складалося враження, ніби те обмундирування, яке нам зрідка присилали, замовляли для китайців. Найбільший розмір – 50-й, берців – 43-й.

Наприклад, форма та берці коштували по 400 гривень, а командування укладало договори з якимись «лівими» фірмами і закуповувало це по 10 тисяч. Замість 30-ти комплектів придбають 3, а відзвітуються, що армія повністю забезпечена. Різниця ж ішла на будівництво власних дач і дорогі іномарки», - з гіркотою розповідав «Праведник». 

Те ж саме, за його словами, відбувалося з коштами, які люди перераховували на армію. Консерви спочатку теж були хороші – м’ясні, а потім армійцям стали присилати рідке місиво, яким гидував навіть безпритульний собака. Тож якби не волонтери, що провозили бійцям з Маріуполя борщі, каші та все інше, люди ще й голодували б. 

Серед 10-ти машин БМП, які були у підрозділі, справної - жодної. Інструментів, щоб їх ремонтувати, теж ніхто не видавав. Від бригади ремонтників бійці тільки й чули: «Нічим зарадити не можемо, бо немає ні потрібних запчастин, ні матеріалів». Одну з них вони якось з самого початку затягли в посадку. Стріляти з неї ще можна було в одному напрямку, але хіба що по своїх… 

«З того боку – один свій взвод, далі – другий. За деревами їх не видно Тож більше побили би своїх, аніж чужих Одного разу до нас приїхали бійці з «Азова», які, побачивши цю машину, зауважили, що якби її передали їм, вони б відремонтували за день. Та хіба це командирів цікавило? І в той же час, будучи на навчанні у Яворові, я бачив сучасні бойові машини та іншу потужну військову техніку, чого так не вистачало на передовій. А на них навчали новобранців.

То хіба не ліпше було б залишити їм несправні машини, а на фронт відправити нові? Хіба одному воїну вони врятували б життя? Висновок напрошувався один: видно, державним мужам і генералам вигідно ,щоб війна тривала якнайдовше, щоб можна було списувати на неї мільйони і щоб гинуло чим більше людей, яким не потрібно потім давати обіцяні пільги та нагороди», - в черговий раз обурювався чоловік.

Він також зауважив що бійцям навіть зарплати не видали, не заплатили навіть за перенавчання у Яворові. Вони телефонували до фінансистів, а ті казали, що ще немає документів зі Львова. А там пояснювали, що все давно переслали. Знову звернулися до фінансистів, а ті казали, що щось там у тих паперах не так, і вони відіслали їх назад.

Повернення на Волинь і нова ротація

Словом, нелегкою була військова служба для Віктора Луткова в першу ротацію. Війна залишила у його душі гіркий осад, а нестерпні побутові негаразди, коли після звільнення з армії прибув у село Світязь, ще більше ускладнили ситуацію. Сюди додалися й болячки, які загострилися на нулю, через які чоловік довгі місяці був змушений лікуватися в госпіталях та смерть побратимів. Не прибавляла оптимізму і бюрократична тяганина з присвоєнням йому статусу учасника бойових дій та виділенням земельної ділянки, на якій хотів звести хоча б якийсь дім, адже мешкав він…у вагончику. 

Життя на мирній території виявилося настільки складним, що трохи підлікувавшись і втомившись воювати з черствістю і байдужістю місцевих чиновників, «Праведник», 28-го вересня 2016-го року поїхав у Володимир до штабу 14-ї бригади, де підписав новий контракт на службу в армії. І вже невдовзі відбув на нуль. Тут він почувався у своїй стихії, мав багато друзів і однодумців, які його розуміли і підтримували.

Півроку 57-річний воїн 14-ї ОМБР стояв на охороні електростанції в місті Щастя, що на Луганщині. Кілька разів він приїздив у коротку відпустку. В один із таких приїздів знову побував у Нововолинську, де зустрівся із волонтерами з групи Андрія Рязанова, які виготовляли «кошики» для мін, за допомогою яких солдати зривали розтяжки. Цього разу настрій «Праведника» кардинально відрізнявся від того, який був у нього в день нашого першого знайомства. За його словами, тепер захисникам уже видали по два зимові і літні комплекти обмундирування, літні та зимові берці. Значно поліпшилося і харчування бійців, вчасно виплачувалася зарплата (6 тис. грн, на нулю-14). 

«Жорстоко і боляче чути подібні слова…»

Можливо б, усе у Віктора Михайловича й налагодилося б, якби не нове лихо: під час одного з чергових медоглядів лікарі видали невтішний діагноз. Потрібна була операція, яку медики погодилися провести безкоштовно, але на медикаменти потрібно було 12,5 тисяч грн. Звісно, таких грошей у 59- річного воїна не було. Та світ не без добрих людей. На поміч атовцю прийшли журналістка Мирослава Ціп’як та волонтери із Шацької групи «Небайдужі», розмістивши у Фейсбуці пост про збір коштів на операцію для «Праведника, але, зібрати потрібну суму їм не вдалося. Не відгукнулися на прохання і колишні товариші по зброї.

«Операцію мені таки зробили. Гроші на неї позичили небайдужі люди зі Львова. Але так, як у нашій армії зарплату не виплачують по декілька місяців, то, щоб повернути борги, доведеться іти в банк і брати позику. Якщо вже не допомогли побратими, тоді немає надії, що допоможе хтось зі сторони», - написав під постом про допомогу сам Віктор у листопаді 2018-го року. 

Як склалася доля цього чоловіка далі, невідомо. За інформацією пані Мирослави, він нібито побував у Франції, а потім знову повернувся в Шацький район. Останнє фото з ним датоване вереснем 2021-го року. Телефони – поза зоною. На дзвінок у ГО «Ветерани АТО м. Шацька», відповів чоловік, який досить байдужим голосом заявив, що нічого про те, де зараз перебуває їхній колишній побратим Віктор Лутков і чи живий він узагалі, нічого сказати не може, оскільки досить давно його не бачив і не чув.

Словом, слід «Праведника», який попри всі свої проблеми, взяв собі за девіз: Україна – наша мати, її треба захищати», загубився у часі і просторі…

Воно й не дивно. Все частіше й частіше, замість того, аби віддати належну шану живим і данину пам’яті загиблим Героям українсько-російської війни, від людей, на голови яких ще не падали бомби і ракети, ми чуємо: «А ми їх туди не посилали…». Так було тоді і так триває і до нині. 

«Я вважаю, що держава – це земля, на якій ми всі живемо, а не карта, на якій це намальовано. Це – живі люди, а не фото в альбомі. І цю землю, і цих людей ми йшли боронити. Тисячі вірних присязі Героїв залишились, там назавжди, аби тут не падали снаряди й не свистіли кулі. І чути тепер від тих, за кого вони віддали своє життя, що нас туди ніхто не посилав, дуже жорстоко та боляче…», - написав Віктор Лутков п’ять років тому в одному зі своїх постів.

Валентина Савчук

Читайте також:

• Спогади дружини полеглого Героя з Володимира: «Серце відчуло біду за три дні до загибелі чоловіка»
• «Сказав дружині, що їде у відрядження»: історія далекобійника з Волині, який проміняв фуру на БТР