«Та, що повертає радість життя»: історія медички, яка 33 роки очолює терапевтичне відділення волинської лікарні

Про це пише Нова доба. 

Дорога до омріяної мети була тернистою. Перша спроба стала невдалою. Друга – також. Тоді, щоб поступити у вуз, тим більше медичний, треба було мати два роки виробничого стажу. При допомозі батьків молоде дівча здолало і цей бар’єр, доглядаючи колгоспних теляток. І лише за третім разом, закінчивши підготовчі курси, з головою поринула в світ наук у Тернополі.

Щастю не було меж, активно включилась в громадське життя. Юність вирувала. Уже на першому курсі накинув оком сумський красень на вродливу поліську мавку. А як заграла на баяні, бо закінчила музичну школу, та заспівала – Володимир і зовсім втратив спокій. Ладний з ходу одружуватись, бо був уже після армії. Порив закоханих стримували батьки до третього курсу.

Не забарилась і радість батьківства. Та плід їхньої любові виявився не таким обтяжливим, як уявляли. Пощастило молодятам. Мама Люда розрахувалась з роботи і весь тягар по догляду та вихованню маленького Сашуні взяла на себе. Так без зайвих проблем студенти закінчили навчання. Інтернатуру вже проходили у Ковелі, а скерування отримали в Маневичі.

У 1991 році селище сколихнула новина: з’явились нові лікарі. Місцеві заглядались на цю красиву пару. Не вірили, що довго затримаються. А вони не тільки затримались, а й стали старожилами. Що їх стримало? Доброзичливість людей та увага з боку керівництва лікарні. Покійний Михайло Зільберт умів турбуватись про свої кадри. Лесю Михайлівну скерував у терапевтичне відділення до своєї дружини Поліни Михайлівни. 12 років спільної праці багато чому навчили. Вона була не тільки наставницею, а й порадницею, старшою подругою.

Якщо в професійному плані все складалось добре, то в побутовому – справжні випробування. Чого варті тільки бурхливі 1980-ті роки. Кругом дефіцит, бартер, відсутність нормального житла. Три рази змушені були змінювати квартири, а поява у 1983 році синочка Русланчика додала ще більших турбот. Але любов, терпіння допомогли  здолати труднощі.

Не зогляділась, як промайнув час. Вже 33 роки очолює терапевтичне відділення. В ньому створений відповідний затишок, панує ділова, спокійна обстановка, медичний персонал працює дружно, злагоджено.

– Є взаєморозуміння з колегою Оксаною Вінс, – каже Леся Михайлівна. – Разом вчимося, підтримуємо, виручаємо одна одну. Спільно шукаємо шляхи подолання недуг. Недавно обладнали спеціальну поліпшену палату для наших захисників. Для них організоване посилене харчування та максимум теплоти й уваги. Ускладнює роботу бюрократична тяганина, бо більшість робочого часу змушені проводити за комп’ютером, адже документацію ведемо і в електронному, й в паперовому варіантах, що зменшує час на контакт із хворими.

Недавно я проходила курс лікування. То ж мала можливість поспілкуватись із пацієнтами і працівниками відділення. Всі в один голос заявили, що завідувачка – лікарка високої кваліфікації й чудова адміністраторка.

– Я не уявляю нашого відділення без Лесі Михайлівни, – каже медсестра Оксана Лісовецька, яка 30 років працює з нею. – Вона, як мудра мати: якщо зробить зауваження, то по справі, без злоби і підвищення голосу, водночас підкаже, похвалить і підтримає кожну з нас і в горі, і в радості.

Не скупилась на похвалу і колишня медсестра із Северинівки Тетяна Войчук.

– Я в лікарні пропрацювала у різних відділеннях, – говорить вона, – можу порівняти різні підходи лікарів не з чуток, а з реальності. Хворі Лесю Михайлівну не тільки люблять, а й обожнюють, як моя родичка Люба.

Не приховує захоплення своєю лікаркою і Галина Чайка з Маневич.

– Якби не Леся Михайлівна, – наголошує вона, – мене давно не було б на білому світі. Повік буду вдячна їй. Завжди уважна, вислухає, заспокоїть. Вона дійсно та, що повертає радість життя.

– Коли проходила черговий медогляд у Львові, – розповідає Світлана Янчевська з Маневич, – відомий кардіохірург сказав: «Яке ефективне, грамотне лікування призначив ваш лікар». З того часу я повірила їй. А ще Леся Михайлівна навчила мене шанувати своє здоров’я. Двічі на рік проходити курс лікування, життя – це подарунок долі і ним треба насолоджуватись щодня.

– Люди думають, – каже Леся Михайлівна, – що в лікаря не така й складна робота. Послухав, виписав ліки і все. Насправді це не так. Треба все зважити, проаналізувати, щоб не зашкодити. Приходжу додому вкрай розбита, добре, що мій Володимир Володимирович розуміє мене, як ніхто інший, підтримує, заспокоює. Я вдячна долі, що маю такого чоловіка.

Пишається вона і своїми двома синами-соколами, які самостійно обрали свій шлях у життя. Старший син Олександр – прокурор у Луцьку. Щаслива б була мама, аби не війна, яка змушує її жити із тривогою і болем за молодшого сина Руслана, який спочатку перебував у АТО, а із початком повномасштабної війни знову добровільно пішов захищати Батьківщину. Радують бабусю четверо онуків.

Наталія СТЕПАНЮК

Читайте також: 

• 46 років на варті життя: історія лікаря-універсала з Волині Василя Жданя
• «Третій раз вже йдемо — дитина перестала боятися»: що кажуть пацієнти стоматполіклініки у Луцьку
• Лікар влаштовував зустрічі дівчат із клієнтами: як на Волині покарали гінеколога за сутенерство