Уже покійним сповістив у снах дружині, «що їде додому»: волинянин героїчно загинув, намагаючись врятувати цивільне населення від атаки

Анатолій Адамович був досвідченим військовослужбовцем, учасником бойових дій. З початку повномасштабного вторгнення, не вагаючись, знову одягнув військовий однострій, аби стати на захист Батьківщини й своєї сім’ї. Героїчно загинув на Запорізькому напрямку, намагаючись порятувати цивільне населення від ураження ворожою атакою з повітря. Історію Героя пише газета Полісся.

Анатолій виріс у селі на Камінь-Каширщині поруч зі старшим братом і сестрою. Юнаком з власної ініціативи пішов в армію. Після строкової служби одразу підписав контракт й вступив у лави 51-ої бригади. Так у Володимирі й познайомився з коханням свого життя – Іриною. У 2004 році пара побралася. Згодом залишив військову справу і подався на меблеву фабрику, став будівельником, виконував різні роботи на сезонних заробітках.

Коли почалася повномасштабна війна, одразу повернувся із-за кордону, де працював, додому. І хоч як дружина не ховала від нього документи, він таки вступив у місцеву роту охорони, був командиром взводу. Згодом його перекинули у 50-й окремий Луцький батальйон. Охороняв північний кордон України від вторгнень з білорусі, переважно на Житомирщині. А з лютого 2023-го, як тільки сформували нову бригаду, і по нині він був бійцем 118-ої ОМБр. У її складі він опинився на Запорізькому напрямку. Серед найгарячіших пройдених ділянок цього фронту – Роботине, П’ятихатки, Мала Токмачка, Нова Токмачка. При виконанні бойових завдань в районі Роботиного отримав осколкові поранення, зокрема в ділянку очей. Анатолія прооперували, вживили штучний кришталик. Та світ для травмованого ока став уже розмитим. Через контузії виникло й порушення слуху. Попри це повернувся на передову. Адже здійснював важливу мінувально-розміновувальну роботу. Виконував обов’язки командира саперного взводу, був старшим сержантом.

Нещодавно, він ніби відчуваючи, приїжджав у Володимир на час відпустки, щоб насолодитися часом, проведеним разом із родиною.

«Він був золотим чоловіком, мудрою розсудливою людиною, яку поважали всюди. Міцний духом, ніжний серцем. Не можливо було не відчути, з яким трепетом він ставився до своїх дітей, мене, батьків, як любив своє село. Кожна наша відпустка була у Ворокомле. Щоліта сини гостювали в бабусі з дідусем. Анатолій до будь-якої роботи ставився дуже відповідально, педантично. Мав низку військових нагород. Сам звів будинок, через війну не стиг завершити лише внутрішні роботи. Мав ще багато планів. Востаннє вдома задушевно говорили, як от-от будемо женити старшого сина (бо ж уже 21), якими б були наші онуки, як би ми їх гляділи. Міркували, якими б ми були в старості. Не судилося… Не минуло й двох тижнів від крайньої зустрічі, як його не стало…», – каже Ірина Краглик.

Напередодні трагічної звістки дружині Ірині наснився сон, у якому побачила чоловіка у потязі. «Куди ти їдеш, – запитала вона у нього. «Додому їдемо з Андрієм», – відповів він. Як виявилося, 7 лютого після вдалого виконання бойового завдання «Джан» повертався з побратимами поблизу Жовтої Кручі. Там воїни ЗСУ помітили цивільних, які потребували допомоги. Та ворог безжальний, він вбиває усіх. Йому потрібна Україна без українців. Внаслідок скиду керованої авіаційної бомби загинуло одразу двоє військових, один з яких Анатолій. Наш земляк не дожив місяця до свого 44-річчя. Додому «на щиті» їхав разом із полеглим нововолинцем… Андрієм.

«Він був справжнім командиром, мужнім воїном і Людиною з великої літери. Від нього багато залежало», – написав у повідомлені побратим Роман про полеглого, з яким служив в одній бригаді.

12 лютого… Зраненою птахою квилила біля труни загиблого на війні сина його матір Ярина Петрівна, уже другого свого нащадка хоронила молодим. Не стримувала сліз згорьована дружина Ірина, востаннє прощаючись зі своїм коханим чоловіком, що майже двадцять два роки вірно вів її сімейною стежкою, був головним порадником і опорою, другом та співрозмовником. Поруч стійко трималися, підтримуючи своїх рідних, тато Адам Васильович та двоє юних синів, яким ще так потрібне батьківське крило, аби злетіти до своїх омріяних вершин. Скорбота впала надто тяжкою пеленою на їхні плечі. Розділити її прийшли усі, хто знав їхню родину, приїхали й близькі люди з Ворокомле.

Свій вічний спочинок Анатолій Краглик знайшов у Володимирі, де провів половину свого життя, де пустив свою родову гілку та звів дім. Тут він був щасливим, тут він залишив по собі світлий спогад у пам’яті містян. А у сні молодшому 12-річному сину на прощання заповів: «Бережіть маму!». Його діти ним пишаються, його земляки ним гордяться, його співгромадяни йому дякують за подвиг…

Іванна ГАЙДУЧИК, село Ворокомле – місто Володимир.

Читайте також: 

• Разом з коханою хотіли подати заяву, щоб невдовзі одружитися: спогади про мужнього захисника з Волині
• Їм було 19 і 29 років. На фронті загинули захисниці «Лайза» та «Кара»
• «Придбав шість авто і Starlink для фронту»: на Волині попрощалися із загиблим Героєм Олександром Нагалюком