Син не дочекався вітання тата з днем народження: Герой з Волині загинув унаслідок осколкового поранення

Без надійної підтримки залишилась дружина, двоє дітей, пише видання «Нова доба».

На постійне проживання в Годомичі Валерій з мамою приїхали із Луцька, його ненька була уродженкою цього села. Десятий та одинадцятий клас хлопець закінчував у місцевій школі, в Колківському закладі профтехосвіти отримав водійське посвідчення, а ще – велику залюбленість у техніку. У 2007 році із Луцька привіз у рідне село дружину, подружжя раділо появі донечки, а потім синочка.

Працювали, будували плани на майбутнє, та їх раптово перекреслила війна. За станом здоров’я Валерій не був на армійській службі, та це не стало перепоною стати на захист країни коли розпочалось повномасштабне вторгнення.

«Цьогоріч на початку березня чоловік повідомив: «Я їду у військкомат», не міг він бути осторонь, – зі слізьми пригадує дружина Софія Василівна. – На Житомирщині проходив навчання, а звідти вирушив до Запорізької області. Був водієм – відповідальним, професійним. Він завжди повністю віддавався справі, за яку брався. Знала, що небезпечно там, бо ж чула постійно вибухи, проте Валерій заспокоював: «Все добре, у тебе серце хворе, тиск, не хвилюйся».

За днів десять до загибелі він отримав новий вантажний автомобіль, для цього їздив у Львів, на декілька годин встигнув завітати додому. Чи думала тоді Софія, що ті обійми будуть останніми? У серпні приходив у відпустку, тож щасливі діти – п’ятнадцятирічна Іванка та дванадцятирічний Владислав – разом із мамою радісно вітали свого татуся із днем народження.

«Останній раз голос коханого я чула 28 вересня. Валерій повідомив, що йде на бойове завдання. Весь час повторював: «Я вас дуже люблю», він постійно це говорив у телефонних дзвінках, – від сліз бринить голос дружини. – А ще сказав: «Раптом що, мої особисті речі, портмоне, телефон я залишаю в медички, Ірини Гарівни. Якщо щось станеться, вона передасть. Напишеш до неї, якщо не вийду через два дні на зв’язок». Пані Ірина служить разом із чоловіком – командиром Валерія».

30 вересня синові Владиславу виповнювалося 13 років, за день до цього Софія Василівна на пошті отримала від Валерія подарунок йому – мобільний телефон. Син плакав: «Подарунок є, але чому тато не вітає мене?». Його вітання він, на жаль, так і не почув…

«Звісточки від чоловіка не було, я зверталась до пані Ірини, спочатку вона відписала: «Зв’язку немає», потім обережне: «У нас є загиблі, поранені, будемо забирати всіх», – згадує ті страшні чорні дні моя співрозмовниця. – Третього жовтня мене офіційно сповістили, що Валерій вважається безвісти зниклим, а вже через день повідомили, що він загинув внаслідок осколкового поранення.

Я дуже дякую хлопцям, що ризикуючи життям, винесли під вогнем мого загиблого чоловіка. Вони змогли й особисто провести його в останню дорогу. Дякую за підтримку медичці Ірині Гарівні, всім односельчанам. Особлива вдячність Михайлу Клімчуку, його сім’ї. А ще – Колківському волонтерському центру, коли Валерій вирушав на фронт, йому там зібрали все необхідне, допомагали й нашій родині».

Олена БИЧКОВА

Читайте також:

• Востаннє розмовляв з мамою у день її народження: Герой з Волині загинув унаслідок вибухової травми
• Мав приїхати у відпустку й стати хрещеним батьком, але повернувся у труні: волинянину просять присвоїти державну нагороду
• Мріяв про донечку та не судилося: захисник з Волині загинув за місяць після одруження