Майже рік прослужив кулеметником і танкістом, а помер на війні від інфаркту міокарда: спомин про Героя з Волині

А вже 13 вересня його навколішках зустрічали жителі Ратнівщини. По життю Валерій Станіславович був добрим, услужливим чоловіком, але зі своєрідним характером. Може, доля така, а може, взнаки далося важке дитинство, - пише районна громадсько-політична газета «Ратнівщина».

Народився Валерій Жук у селі Лозоватка Нікопольського району Дніпропетровської області. Звідти родом був його тато. А мама – Єва – зі Щедрогора. Потім вони приїхали жити в Щедрогір. Згодом трохи жили в Білорусі. Коли Валерію було 8 років, померла мама. Її поховали у Щедрогорі і відтоді він разом з батьком стали жити з бабусею – маминою мамою Юхимією. Невдовзі тато вдруге одружився і став жити в Окачевому. Забрав із собою й Валерія. Але хлопчикові хотілося назад до бабусі. Він часто прибігав до неї. Залишався на кілька днів. А коли виповнилося 10 років, повертатися в Окачеве категорично не захотів. Так до повноліття проживав із бабусею.

Свою долю Валерій Жук поєднав із дівчиною з Самарів-Оріхових Галиною. Вони побралися у 1993 році, коли йому ще й 19 років не було, а їй теж лише 18. Галина розповідає, що пішла в невістки до баби Юхимки. З нею під одним дахом молоде подружжя прожило 12 років. Потім купили стареньку хатину в селі, у ній жили, а поряд зводили нове помешкання. І все удвох, своїми силами. Чоловік, доки існував Щедрогірський радгосп, а потім СВК, працював різноробочим на фермі. Утримували велике господарство. Як і всі в Щедрогорі, сіяли багато моркви, садили на продаж картоплю, щоб виручені кошти вкласти в будівництво. Помаленьку обживалися. Щось «підлатували» старе, щось валили і будували нове.

- Валера вмів усе. В нього були «золоті» руки, - констатує Галина Олександрівна. – Він міг міні-башту від гаєчки до гаєчки скласти. Сам збудував сіносклада, свинарника, погреба (тільки накрити не встиг, пішов на війну).

12 лютого виповнився 31 рік, як Валерій і Галина одружилися. За ці роки їхня сім’я збагатіла на шістьох діток. Троє старших Інна, Олександр і Анатолій уже мають свої сім’ї. Подарували дідусеві і бабусі семеро внуків. Шість із них – хлопчики, які будуть продовжувачами роду Жуків. Ще троє дітей – Наталія, Роман і Ростислав – у батьківському домі. Наталії 19 років. Роман цьогоріч закінчив Щедрогірський ліцей. А семикласнику Ростиславу 12 років. У селі про дітей подружжя Жуків відгукуються дуже позитивно. Усі вони – виховані і порядні, а ще – дуже артистичні. Кожен свого часу відзначився у школі як активний учасник масових заходів.

Родина Жуків – євангельські християни-баптисти. Галина Олександрівна розповідає, що першим у цю віру навернувся Валерій і її за собою повів. Потім і діти пішли за батьками. Але у Валерія був дуже норовливий характер.

- Він теж хрещення прийняв. Але потім не захотів бути членом церкви. Якби не він, ми б усі не прийшли до Бога. Його перший крок був благословенням на нашу сім’ю.

Після занепаду місцевого СВК Валерій Жук їздив на заробітки до Польщі. Там шість років тому у нього трапився інсульт, але його вчасно прооперували і після реабілітації він повністю відновився. Дружина каже, що жодних дефектів у мові, у рухах чи у кінцівках він не відчував. Галина працює комірником у Щедрогірському ліцеї. Коли почалася пандемія коронавірусу, а потім і війна, на заробітки за кордон почала їздити вже вона, а також донька Наталія.

5 листопада 2023 року Валерій Жук оформився на військову службу. Рішення йти на війну було, можливо, трохи гарячковим, дружина каже, що він його прийняв зопалу, бо мав вибуховий характер. Але 1 листопада він з рюкзаком уже поїхав у Ратне в військкомат. На Львівщині пройшов навчання на кулеметника, звідки його відправили на передові позиції у Донецькій області. Там воював до квітня 2024 року, коли отримав поранення у праву ногу. Осколки потрапили в м’язи литки нижче коліна. Після перенесеної операції місяць перебував на реабілітації вдома. Але казав, що відчуття м’язів ноги до кінця так і не відновилися. Далі повернувся на службу. Його 55 батальйон сотої бригади саме проходив ВЛК на Львівщині. Паралельно його перекваліфікували на танкіста. Після повернення на передову уже воював у танку. Дружина каже, що їх часто перекидали з позиції на позицію. Але постійно в зоні бойових дій. Бувало, що по два тижні не виходив на зв’язок. Тому часто телефонувала до його командира, щоб отримати хоч якусь звісточку.

Після поранення, реабілітації та перекваліфікації Валерій Жук послужив лише три місяці. 11 вересня рідним повідомили, що він помер від інфаркту міокарда.

- Він був добрим до людей, - характеризує чоловіка Галина. - Помагав усе, що люди просили, бо був добродушний. Ніколи нікого чужого не обізвав. Вдома міг спересердя щось сказати на мене чи на дітей, був різким, а в селі – звичайним сільським чоловіком, мав повагу до людей. Йому було важко через складний характер. У нього не було прикладу хорошої сім’ї. Йому не вистачало материнської, батьківської любові і турботи. Баба в нас дуже хороша була, але все-одно ніхто дитині не замінить мами. У нього не було з кого брати приклад. Він жив так, як навчився сам.

Валерію Жуку навіки залишиться 50. І хоч окрім дружини і дітей із рідних у нього майже нікого не залишилося, його в селі пам’ятатимуть. А щира батьківська наука з роками проросте у дітях і у внуках, у чиїх тече його кров.

Читайте також:

• «В той день подзвонив майже до всіх, з ким спілкувався»: Герой з Волині загинув у бою з вісьмома побратимами
• «Може, то ми з тобою останній раз бачимося»: волинянка про останню зустріч з братом-Героєм
• Серед тіл, які повернула Україна, виявили ДНК Героя з Волині: через 8 місяців невідомості на рідну землю повернувся воїн Дмитро Арендарук