Понад 20 років працює у правоохоронній діяльності: історія незламної волинянки
Віта Мартинюк з Любешівської громади уже понад 20 років працює у правоохоронній діяльності. Вона розпочала службу в Любешові, ставши інспекторкою з роботи з населенням та громадськими формуваннями. Пройшовши багато етапів кар'єрного росту, досягла посади заступниці начальника відділу. Однак її професійний шлях не був без випробувань: після тривалих судових розглядів Віта поновилася на роботі та продовжила службу в Камінь-Каширському районному відділі поліції, де наразі очолює сектор з дотримання прав людини. Вона також стала підтримкою для колег, які зіштовхуються з подібними труднощами.
Історію волинянки пишуть на сайті «Нове життя» - новини Любешівщини».
«Після закінчення школи, вступу в університет учителька мені сказала: «Я думала, що ти обереш будь-яку іншу професію, але не правоохоронні органи. Бо ти занадто правильна і таким, як ти, там дуже важко». Раніше я не задумувалася над цими її словами. Але згодом усе-таки зрозуміла, що моя правильність – це той стержень, який багатьом не подобається», – каже Віта Мартинюк, озираючись у минуле.
Можна лише уявити, скільки довелося пережити цій жінці, відстоюючи свої законні права. Судові тяганини різних інстанцій тривали понад три роки. Але зрештою справедливість була досягнута: Віту Мартинюк поновили на роботі. І так розпочалася її нова сторінка у трудовій біографії, пов’язана із Камінь-Каширським районним відділом поліції. Там наша землячка нині є очільницею сектору з дотримання прав людини.
«Коли в одному місці тебе не цінують, обов’язково знайдеться місце, де тебе будуть цінувати. Я дуже рада, що знайшла таке місце. Хоч до цього довелося багато через що пройти. Нині ж маю повне розуміння і підтримку керівника, який росте сам і тягне за собою весь особовий склад. Він змінюється сам і змінює всіх нас. Це дуже важливо і вкрай необхідно», – переконана Віта Михайлівна. А ще вона тепер є прикладом для інших колег, котрі опинилися у подібних ситуаціях. Тож до неї часто телефонують і просять поради та підказки, як вона сама подолала цей непростий шлях.
Можливо, саме тому вона, як зізнається, жодного разу не пошкодувала, що обрала саме цю професію. Бо ж, каже, в іншій сфері не змогла би себе стільки реалізувати, як тут.
«Я маю змогу допомогти людині. І це – головне. Так, вистачає негативу, адже роками будувався не дуже позитивний стереотип про діяльність правоохоронних органів, який нелегко швидко змінити. Але я тішуся тими моментами, коли можу допомогти людям у біді, і цим перекривається весь негатив. А коли згодом люди дякують за допомогу, то це лише додає сили й снаги. І то особливо відчутно зараз, у час повномасштабного вторгнення росії, коли йдеться про підтримку родин загиблих і безвісти зниклих», – каже Віта Мартинюк.
Допомагає іншим, пройшовши випробування сама
Коли любешівка починає говорити про ці вразливі категорії українців, її голос мимоволі тремтить. І в мужньої, напрочуд стійкої до випробувань жінки на очах з’являються сльози. Бо ж неабияк болить. Проклята війна внесла корективи у життя Віти Михайлівни. Вона на собі відчула біль тих, чиїх рідних забрала війна. Спочатку загинув її найкращий друг – Сергій Бурдак. А ще уже рік і місяць її коханий чоловік офіційно перебуває у статусі безвісти зниклого.
«Андрій більше двадцяти років віддав прикордонній службі. У своїх рішеннях він завжди був наполегливим і впертим. Після того, як він із колегами побував у відрядженні за кордоном і мав вчергове відправлятися «на нуль», я почала просити його бути виваженішим. Але він залишався стійким у своєму рішенні, що Україну треба захищати. Він постійно казав, що ця війна однозначно буде, що росію не можна вважати братом, бо вона на нас нападе», – розповідає Віта Михайлівна. Тож її коханий ні на мить не роздумував, він знав, що потрібно воювати і захищати своїх дітей, аби ворог не прийшов сюди. Хоча добре бачив усю небезпеку, яка чекала його на фронті. «Уже нині, аналізуючи його крайній виїзд у зону бойових дій, я усвідомлюю: він розумів, що може не повернутися. Він готував мене до цього», - притишеним голосом пригадує ті переломні миті у житті наша землячка.
А потім вона отримала жахливе сповіщення – «зниклий безвісти». Як зізнається, на два тижні «випала» із життя, не знала, що робити далі, за що братися і як загалом жити.
«А тоді до мене подзвонила колега зі столиці. Я постійно згадую її слова, які поставили мене на ноги: «Досить плакати. В тебе дуже багато роботи». Вона дала мені алгоритм подальших кроків, і я почала діяти», – розповідає Віта Мартинюк.
Вона, дійсно, пройшла нереально важкий шлях. І тепер ділиться усім цим алгоритмом з іншими нашими земляками й землячками, чиї рідні теж зникли безвісти.
«Коли я опинилася в такій ситуації, я не знала, з чого починати рух. Але тепер, коли у райвідділ звертаються рідні, я знаю, як їм допомогти. Ми з колежанками розробили механізм, надаємо людям усі необхідні контакти, зразки заяв, як шукати рідних, зниклих безвісти. Адже повернення їхніх родичів на 50% залежить саме від рідних, від того, як вони спрацюють», – розповідає Віта Михайлівна.
Вона зізнається, що щиро тішиться, коли ця робота дає результати, коли наші земляки віднаходять своїх рідних. Кожною такою історією працівниця поліції переймається, як власною. Бо ж особисто знає, що це таке…
Подорожі відволікають і лікують
Раніше Мартинюки всією сім’єю дуже любили подорожувати. Особливо – у Львів, місто дитячих мрій Віти Михайлівни. Та й нині з донькою Діною вони стараються час від часу бувати там. Хоча тепер, зізнається наша землячка, це значно важче. Адже донька – дев’ятикласниця, потрібно багато часу приділяти навчанню. І загалом знайти вільну хвилинку для особистого життя працівниці правоохоронних органів досить нелегко. Тим паче, що робота знаходиться у Камені-Каширському, а домівка – в Любешові. «І все ж, коли ти розставиш правильно пріоритети, шукаєш можливості, тоді можна мати час для всього», – переконана Віта Мартинюк, котра, попри все, ще й встигає з’їздити до батьків у Ветли, виконати всю домашню роботу: жіночу та чоловічу.
«Життя змусимо навчитися робити все. Донька подорослішала не на рік, я теж. Але водночас я постійно відчуваю підтримку чоловіка. А ще розумію: покладатися потрібно насамперед на себе, не чекаючи сторонньої допомоги», – каже наша землячка.
Так вона і чинить. Сповна віддається улюбленій роботі. Віднаходить можливість провести час із рідними та друзями. Хоча розуміє, що служба у правоохоронних органах певною мірою забрала у неї можливість наповну бути мамою і жінкою. Тому й підтримує вибір доньки не обирати таку ж професію у майбутньому. «Вона бачить, скільки мого особистого часу займає робота, скільки всього я пропускаю через себе», – ділиться Віта Михайлівна. Бо ж зізнається: до цього часу не навчилася не пропускати все крізь себе. Якщо бачить, що людині потрібна допомога, але її ніхто не чує, у жодному разі не залишиться осторонь цього. Упевнена: справедливість потрібно відстоювати.
«Я в цьому переконалася на власному прикладі. Так, це коштувало часу, нервів. Але це скажений життєвий досвід, якого ніде не візьмеш. Зрештою, якщо ти не здатен себе захистити, то чи зможеш це зробити для інших? Звісно, нині в Україні є дуже багато інституцій, які готові людині допомогти у відстоюванні її прав. Але насамперед від самої людини залежить, чи вона тільки буде плакатися, що все у її житті не так, чи сама зробить крок для зміни ситуації. Варто пам’ятати: коли починається шторм, не треба впадати в паніку, а потрібно починати рухатися. І він зрештою закінчиться. Але ти вже вийдеш із нього зовсім іншою людиною», – підсумовує свій життєвий досвід Віта Мартинюк.
Читайте також:
- «Маємо боротись до перемоги»: історія волинського поліцейського Андрія Сидорчука, в якого воюють син і три брати
- Не жіноча справа: як вчителька англійської з Луцька шукає та доправляє авто військовим
- Як екіпаж дронів «Гномик» і «Плюсик» з 14 бригади нищить ворога на передовій
Будь в курсі усіх новин
