За три дні до загибелі відзначив день народження: Герою з Луцька навіки 39
12 лютого 2025 року у бою поліг лучанин Віталій Никитишин — командир відділення розвідки та коригування взводу безпілотних систем авіаційних комплексів 3 механізованого батальйону 100-ї окремої бригади. Захиснику з позивним «Тихий» було лише 39 років. За три дні до загибелі він відзначив свій день народження.
Життя воїна обірвалося внаслідок ворожого обстрілу поблизу Щербинівки на Торецькому напрямку, де разом із побратимами він виконував складні та небезпечні завдання, від яких залежали життя інших військових і успіх оборони.
Про життєвий шлях захисника, який пройшов пекло Луганського аеропорту у 2014 році й став «очима» піхоти під час повномасштабної війни, яку розпочала Росія проти України, журналістці Район.Луцьк розповіли його батьки та дружина.
«Якщо що — я не зможу по-іншому»
Віталій належав до людей, для яких поняття «справедливість» та «відповідальність» були внутрішнім компасом. Тому під час повномасштабного вторгнення Росії в Україну не вагаючись з перших днів став на захист Батьківщини.
«Насправді рішення долучитися до оборони у нього визріло ще раніше, як тільки почали обговорювати можливі загрози ворожого наступу. Віталій попередив: «Якщо що, то я, напевне, піду на війну.Не зможу по-іншому». І коли війна увірвалася у наше мирне життя, я розуміла, що так і буде», – пригадує дружина Юлія.
Вона розуміла, що змінити позицію коханого чоловіка не зможе – він знав, що буде корисним в обороні, адже вже мав певний досвід. У квітні 2014 року, коли українці лише почали усвідомлювати масштаби загрози від РФ, Віталій Никитишин уже був у строю. Тоді служба у легендарній 128 Мукачівській гірсько-штурмовій бригаді стала його першим бойовим хрещенням.
Він пройшов пекло Луганського аеропорту, Оріхове, Хрящувате. Працював сапером, возив розвідку, бачив перші бойові успіхи, небезпеки й навіть зради. Але про них Віталій майже нічого не розповідав.
Сьогодні батьки Віталія, мама Тетяна і тато Ярослав, розуміють, що син просто оберігав їх від правди: «У мене все добре», – це була його стандартна відповідь. Згодом за нею заховалися наслідки важкої контузії та біль за втраченими побратимами.
Від блокпостів – до аеророзвідки
«Повномасштабна війна, про яку начебто і попереджали, все одно розпочалася раптово. У перші дні Віталій ходив допомагав робити коктейлі молотова, облаштовувати блокпости, укріплювати місто. Та зрештою звернувся у територіальний центр комплектування і записався. Потім зібрав речі... І пішов…», – пригадує пані Юлія.
Вона відчувала, як Віталію було непросто залишати рідних і долучатися до оборони: він переживав, як вони будуть без нього, проте був переконаний, що чинить правильно.
«Майже рік Віталій ніс службу на півночі Волині під Білоруським кордоном. Був у складі контрдиверсійного підрозділу. В грудні 2022 року його перевели до підрозділу аеророзвідників. А 30 березня 2023 року їх бригаду перевели на схід, на Лиманський напрямок, де вже служив оператором безпілотних систем», – розповідає дружина.
Зустрічі, які бували із захисником поки він знаходився на Волині, після від'їзду перенеслись у відео режим, а обійми стали лиш уявними для рідних. Відстань не змогла зруйнувати їхнього зв’язку, але тривога за Віталія була постійною.
Юлія шукала можливостей поїхати до нього і їй таки вдавалося чи не щомісяця бувати біля лінії фронту. Везла чоловіку тепло і любов із рідного дому, від батьків і дітей, а звідти привозила обнадійливе: «Все буде добре».
Людина, яка жила для рідних
Віталій був дуже уважним і турботливим чоловіком, люблячим сином, братом, татом для доньки Настуні від першого шлюбу і для сина Юлії.
«Ти – найкраща людина, яку я знаю», – часто казала вона йому.
Вони працювали разом багато років, але доля звела їх близько лише тоді, коли обоє вже мали за плечима певний життєвий досвід. Віталій підкорив серце Юлії своєю делікатністю та безмежним терпінням.
«Ми все робили разом: прибирали, готували, відпочивали. Віталій завжди був уважним і бойові будні не змінили його. Він, хай би що, знаходив можливість вийти на зв'язок із передової: коротке повідомлення чи дзвінок, аби просто запитати, наприклад, чи тепло я одягнена і чи все гаразд удома, у доньки, у батьків», – зауважує Юлія, розчулено згадуючи, як він готував сюрпризи навіть на відстані сотень кілометрів.
Вона ж йому у відповідь також робила приємності, передаючи, наприклад, улюблені смаколики. Це були не просто обіди для нього — це був смак мирного життя.
«Він був дуже товариським. Мав багато друзів, і для кожного в нього знаходилося добре слово або час, щоб допомогти», – розповідає вона.
«Його життєва активність, енергійність і готовність прийти на допомогу були винятковими. Він не міг залишитися осторонь, якщо бачив, що комусь потрібна підтримка», — каже батько Ярослав.
У цьому переконалися і побратими на фронті. Але його доброта не була слабкістю – вона була його найбільшою силою, що зігрівала рідних у тилу і давала надію тим, хто стояв із ним пліч-о-пліч на війни.
Операція, милиці, і знову – на схід
А воював Віталій там, де життя та смерть стояли поруч на кожному кроці. Як розповідає дружина, до квітня 2024 року він був закріплений на Лиманському напрямку. Деякий час був прикомандирований до 81 бригади й брав участь у захисті Білогорівки. У травні 2024 року його зі 100 бригадою перекинули на Покровський напрямок на Очеретине. Мав бойові виїзди на Красногорівку.
«Розповідав що хлопці з піхоти чекали коли приїде саме він, оскільки привозив їм великі запаси води, їжу, смаколики», – зауважує Юлія.
У кінці травня 2024 року його бригаду відправили на ротацію і доукомплектування. Це була коротка пауза, яка дала можливість Віталію трохи відновити сили, підлікуватися.
«У той час у Віталія виникли проблеми із коліном. Фронтові навантаження, травмування далися в знаки. Ногу довелося прооперувати. Тож кілька тижнів він реабілітовувався і мав можливість побути з рідними», – розповідає батько.
А після лікування він знову пішов на фронт.
«Ми маємо зупинити ворога, щоб він не прийшов сюди», – твердо говорив дружині.
Він став «очима» своєї бригади. Як командир відділення аеророзвідки Віталій майстерно керував дронами. Він розвідував, коригував вогонь, бачив з висоти те, що неможливо побачити з окопу.
«Бачив жорстокість армії РФ, поля бою всіяні тілами… Віталій розповідав, що росіяни своїх не забирають. Казав, що є бригади, з яких важко забирати наших. І що він ходив у «сіру зону». Ризикував, але ходив. Бо інакше не міг», — згадує Юля.
«Мамо, тут молоді хлопці, я повинен їх навчити, щоб вони вміли волюти, щоб не загинули», — пригадує пані Тетяна слова Віталія, коли казала: «Може вже досить, не їдь».
Та він думав про побратимів. До своїх 20-річних підопічних ставився як до своїх дітей. Він був суворим, коли йшлося про дисципліну чи безпеку, але неймовірно турботливим у побуті.
Проводив бесіди про правильне харчування, вчив виживати. Відчуваючи відповідальність за молодих бійців, не міг їх залишити. Тож рідним знову довелося змиритися з рішенням Віталія. Але вони не переставали мріяти про майбутнє разом.
9 лютого 2025 року. Останній день народження
«Ми з Віталієм жили у цивільному шлюбі. Та він рішуче був налаштований зареєструвати його офіційно. Взимку 2024 року зробив мені пропозицію. На фронті. Думали, коли буде ротація, розпишемось. Але через операцію на коліні, потім реабілітацію все довелося відкласти. Віталій не хотів розписуватися «на милицях», хотів, щоб усе було красиво і по-справжньому», – розповідає Юлія.
І коли останній раз вони бачилися на день народження Віталія, знову планували весілля після Великодня. Але Юлія відчувала, що Віталій був іншим – більш мовчазним, ніби щось тривожило.
«Я поїхала додому, а він пішов на позиції. І, як не дивно, зв'язок, який ми так дбайливо підтримували щодня, обірвався. Погані передчуття, що з’явилися ще під час останньої зустрічі, почали справджуватися найстрашнішим чином», – плаче, пригадуючи Юлія.
«Віталій не виходив на зв’язок два дні, а ми все думали, що це через важкі бої. У нього просто завжди все було продумано, розраховано, тож і припустити не могли, що його вже немає... Я писала повідомлення, а він уже не міг відповісти. Як завжди вірили, що минеться і вийде на зв'язок, але...», – мовить згорьована матір.
«Коли до мене прийшов військовослужбовець ТЦК та СП, я одразу все зрозумів…», – додає з болем в голосі батько.
Згодом їм розповіли, що Віталій загинув під час виконання бойового завдання.
Сьогодні вони оплакують свого захисника. Але разом з тим і пишаються ним – сином, батьком, чоловіком – людиною, яка не сховалася, не відступила, а стала на захист своєї країни.
За роки служби Віталій неодноразово отримував грамоти, подяки, нагороди та медалі за сумлінну службу й ініціативу у захисті держави.
Серед його відзнак – медаль «За оборону рідної держави», нагрудний знак «Доблесть» від командира оперативно-тактичного угрупування «Лиман», медаль «Незламним героям російсько-української війни» від всеукраїнського об’єднання «Країна». Посмертно захисника нагородили орденом «За мужність» ІІІ ступеня.
Жити за двох
Юлія вчиться жити заново. Вона каже, що фрази на кшталт «треба бути сильною» не допомагають, допомагає лише одне — усвідомлення, що тепер вона має жити за двох.
«Я продовжую наше життя. Коли щось планую, завжди думаю: а як би Віталік це зробив? Як би він на це подивився?» – каже вона.
Для батьків, пані Тетяни та пана Ярослава, смерть сина стала незагойною раною. У їх домі залишилися речі, до яких торкалися його руки. Повідомлення в телефоні, які вже ніколи не доповняться новими. Світлини, на яких він усміхається, ніби й не було війни.
А ще кіт Торік. Його Віталік виніс із-під обстрілів. Боєць порятував не одну тваринку на фронті, але цей муркотун особливо прив’язався до нього, тож вирішив передати його батькам. Як оберіг.
«Мамо, цей котик — частинка мене. Поки він біля тебе, поряд і я», – сказав він по відеозв’язкуза три тижні до загибелі.
А за п'ять місяців після, до Юлії приблукало маленьке щеня, схоже на «патрона». Вона впевнена — це «привіт» від коханого, який продовжує піклуватися про неї навіть з небес.
Читайте також:
- Загинув унаслідок удару ворожої авіаційної бомби: волинянину просять присвоїти державну нагороду
- Під час останньої розмови попередив: «Там, де я буду, зв’язку може не бути довго». Історія безвісти зниклого воїна з Волині
- У 18 став воїном, загинув напередодні 23-річчя, не встигнувши освідчитись коханій. Спогади про захисника з Волині
Будь в курсі усіх новин
