Приїхав додому у відпустку і помер: спогади про Героя з Волині Володимира Радчука

Про це пише Нова доба. 

– Наш первісток і наша перша радість син Володя з’явився на світ в Оконську, де ми з чоловіком Василем проживали та працювали на льонозаводі. Згодом отримали квартиру в Маневичах і переїхали сюди на проживання, – розповідає згорьована матір Воїна Галина Василівна.

– Син був дуже слухняною дитиною, допомагав мені по господарству, бо згодом в нашій родині народилося ще четверо діток, молодші з яких двоє дівчаток-близнючок. Я сина навіть із собою в лікарню брала, коли вони хворіли, бо сама їм не могла дати ради. І корови допомагав випасати, а в п’ятому класі вже вмів орати, бо городи садили в Оконську біля батьків чоловіка.

Після закінчення дев’яти класів Володимир Радчук пішов навчатися до Маневицького профліцею на лісівника. По його завершенню мав відбути строкову службу, але чомусь його не взяли. Згодом він став їздити із меншим братом Олегом на будівельні заробітки до сусідньої росії, не думаючи певно про те, що через роки буде змушений захищати свою країну від її зазіхання на все українське.

У 34 роки Володимир знайшов свою другу половинку Оксану, уродженку Будок, проживали в орендованому будинку у Гуті-Лісівській, де дружина була фельдшеркою ФАПу. Згодом у них народився синочок Роман, котрому нині чотири роки. З часом їхні сімейні стосунки погіршали й подружня пара розлучилась. Щоправда, Володимир продовжував мешкати у Гуті-Лісівській. 

 

– Коли в січні Володя приїхав із села до Маневич, аби мене провідати, бо я захворіла, йому й вручили повістку, а невдовзі мобілізували, – продовжує Галина Василівна. – Оскільки я маю другу групу інвалідності, то збирала документи, аби сина залишили вдома біля мене. Але це не допомогло. Невдовзі він вже проходив навчання на Рівненському полігоні, тільки один раз приїхав побачитися з нами.

Із полігону чоловіка відібрали на навчання у Польщу, а коли через місяць, у травні цього року, повернувся, то майже відразу потрапив на «нульові» позиції біля Покровська, де було досить «гаряче». Загалом пробув там близько двох із половиною місяців. Коли отримав поранення в живіт та ліву ногу, лікувався в госпіталях Дніпра, Кривого Рогу, а потім поїхав на реабілітацію додому. 

– Саме тоді, в кінці серпня, я перебувала в обласній лікарні м. Луцьк після операції. По дорозі син заїхав із букетом квітів провідати мене. Йому ще в хірургії зробили перев’язку рани на нозі.

Вдома в Маневичах Володимир був удвох із батьком. Часто до них навідувалися допомогти по господарству сестри-близнючки Люда і Таня й старша Світлана.

– Коли син перебував на війні, телефонував здебільшого тоді, коли приходив із позицій, а це могло бути з інтервалом у 4-5 днів навіть і серед ночі, – каже Галина Радчук. – Лежу якось пізно ввечері і молюся перед сном. Бачу дзвонить, зраділа. Каже: «Все нормально, я живий. Миємося і лягаємо спати». Потім я всім дітям дзвоню і кажу, що із їхнім братом все добре, бо ми домовилися повідомляти про це відразу, скільки б не було часу. Так і жили – від дзвінка до дзвінка. Бувало казав, що йдуть обороняти якесь село, а чи вернуться – не знають. А якщо щось, то у них для себе у кожного була граната, бо в полон вони б не здались. Там уцілів, а помер вдома.

Серце Героя, який мужньо боронив українську землю, зупинилось вдома 15 листопада через хворобу, спричинену емоційними переживаннями та стресом.

Небайдужі жителі Маневич спільно із родиною, друзями, побратимами у супроводі військових та духового оркестру провели померлого Захисника від рідного дому до Храму на честь ікони Божої Матері «Живоносне Джерело», а потім на кладовище, де і знайшов свій вічний спочинок наш Герой.

Сергій ГУСЕНКО

Читайте також: 

• Нездійсненні мрії Небесного Фотографа: спогади про полеглого Героя з Волині Максима Бурду
• Прощаючись після відпустки з рідними, серцем відчував, що додому живим уже не повернеться: спогади про волинського Героя Володимира Душука
• «6-річний син каже, що як виросте, обов’язково помститься за тата»: спогади про сапера з Волині Миколу Селещука