«Все чекаю, що от-от приїде додому»: спогади про 25-річну Героїню з волинської бригади Катерину Ступницьку

«Все чекаю, що от-от приїде додому»: спогади про 25-річну Героїню з волинської бригади Катерину Ступницьку

Медикиня Катерина Ступницька з 14 окремої механізованої бригади імені князя Романа Великого загинула торік 8 березня. Звання Героя України їй надали посмертно. За час повномасштабної війни нагороду присвоїли 208 чоловікам і лише двом жінкам — Інні Дерусовій і Каті. 

«Катя загинула… Але вона ціла». 9 березня 2022 року Тетяна Ступницька оторопіло дивилася на телефон — подзвонила командирка медичного пункту, в якому служила її донька Катя. Сказала, що вчора бомба з літака влучила у хату, де базувався медпункт. Будинок склався, наче картковий. Дівчину, що саме вийшла у двір, вибухова хвиля відкинула метрів на 30. Миттєва смерть, - пише Громадське.

«Як це моя дитина ціла, якщо її вбили? Тільки пізніше збагнула, що від тіла могло нічого не лишитися. У яму від вибуху вліз би комбайн. Ми їздили дивитися. Від хати зосталися драбина і шматочок даху, який вона підпирала», — розповідає жінка через рік.

Різала жаб і качок та лупцювала хлопців

47-річна поштарка Тетяна Ступницька із села Залізниця на Рівненщині — мама трьох дітей. Катя найстарша, 1996 року народження, Костя на два роки молодший, а Владові лише 20.

Доньку мати називає Катрусею. Згадує, що та навчилася читати біля сусідських дівчат. У школу пішла вже грамотна і згодом читала вдвічі швидше за однокласників. Вони її брали з собою до магазину купувати цукерки, бо вміла підраховувати решту. В шість років уже доїла корову, як досвідчена господарка, в 11 уперше напекла пирогів, а на змаганнях із шахів обіграла свого вчителя. Від останнього факту голос Тетяни захоплено злітає догори. 

«Нічого не боялася, все їй було цікаво: уміла розбирати курку чи качку ще маленькою. А якось із дітьми розрізали жабу, подивилися, що всередині, і влаштували їй похорон. Заступалася за дівчат, могла дати відсіч і словом, і кулаком. Причому лупцювала хлопців. Бойова. Дуже переживала, щоб усе було справедливо, й обурювалася, коли щось не так. Пам'ятаю, здавали у школі якусь роботу, і тому, хто надрукував на комп'ютері, ставили на бал вищу оцінку. Катруся писала від руки. Одне допитувалася: «Ну чому? Ну чому так? Я ж старалася», — згадує мати.

На сумочках малювала червоні хрестики, ляльок забинтовувала, любила білі халати. Це привело юну Ступницьку в Дубенський медичний коледж. Після закінчення 19-річну Катю призначили завідувачкою ФАПу в селі Даничів, неподалік рідної Залізниці. Санітарка Любов Долгушева, на віку якої змінилося десять фельдшерок, назвала новеньку «Моя Катерина». Так і в телефоні записала.

«Видно було, що їй цікаво лікувати. Старалася, зайвий раз у книжку глянути не лінувалася. Жаліла людей. Якось дядько прийшов із дальнього хутора в мороз, то відігрівала його чаєм. Аж тут перевірка із санстанції: що за непорядок? То вона відшила їх швидко. А як вирішила піти на службу у військо, то ми вдвох поплакали, пообнімалися. Я й зараз плачу за нею. Золота дитина. Вчора була у Корці (районний центр — ред.), де її фото на стелі. Підійшла, поцілувала, — чути в телефон, як жінку душать сльози. — Дуже пишаюся нею. Вона поклала своє життя, щоб вороги не прийшли сюди».

У 20 років Катя попрямувала до військкомату: «Хочу бути військовим медиком». З 2016-го служила санітарною інструкторкою медичного пункту 3-го механізованого батальйону в 14-й окремій механізованій бригаді у Володимирі на Волині. Неодноразово їздила в зону ООС.

Від контракту із ЗСУ мама відмовляла її як могла: «Дитя, не йди. Це армія, все по годинах, ти будеш підконтрольна, сама собі не належатимеш».

Тоді Тетяна не усвідомлювала, яка війна триває на сході. Їхній регіон вона не зачіпала, то й добре. Але пізніше, з розповідей подруг доньки (бо ж Катя таким не ділилася) зрозуміла, куди та потрапила і що там відбувається. Вже не могла спокійно жити. Рахувала дні до кінця трирічного контракту.

«Якось вона з дівчатами була в зоні бойових дій, і на передовій їх обстрілювали. Кулі свистіли біля голови. Один солдат штовхнув їх в окоп і так урятував. А поранення у бійців там траплялися такі, що вона у крові сковзалася. Я благала більше не підписувати контракт. Але вона не послухала: у вересні 2021-го продовжила ще на рік. Лише заспокоювала мене: «Мамо, я ж медик, зі мною нічого не станеться», — згадує Тетяна.

Дівчина приїздила у відпустку, але постійно прагнула повернутися. Не знала, що робити у цивільному житті. Стверджувала: «Це моє. Моє покликання — бути на війні: витягувати, рятувати людей у прямому сенсі слова». Посестри-медикині запевняють, що на рахунку Каті десятки врятованих життів.

Мама згадує випадок, коли донька вперше їхала на схід. Машини рухалися колоною, Катруся зі своєю командиркою Оксаною Горпініч були в одній з останніх машин. По рації передали, що комусь попереду стало зле. Дівчата схопили сумки, вистрибнули з кабіни й побігли до голови колони, обганяючи машини. Командир батальйону полегшено видихнув: «Фух, нарешті в мене з'явилися справжні медики».

Минулої зими Ступницька проходила вишкіл на Рівненському полігоні. 23 лютого попросила приїхати батьків забрати речі, а наступного дня зателефонувала, говорила швидко.

«Почалася війна, заправте машину, зберіть речі, документи. Підготуйтеся. Мене кудись везуть».

І до великої війни, і після Катя не розповідала деталей, не називала місце, де перебуває. 

Від 24 лютого до 7 березня телефонувала щодня на кілька хвилин. Казала одне й те ж: «У мене все добре».

«Вона знала, що я переживатиму і зотлію, якщо її не почую. Весь час допитувалася, як удома. Я не могла зрозуміти чому. Вона ж приїздила недавно, все бачила. Зрозуміла пізніше: вона насправді боялася, щоб у нас не робилося такого пекла, як там біля неї. Не хотіла, щоб ми страждали», — пригадує мама. 

8 березня Катя не зателефонувала. 

Мілена Саноцька служила в одному підрозділі з Катериною. Катя була медикинею, а її подруга Мілена — навідницею БМП.

«Вона весела була, така «запальничка». Очі горять. Зухвала. Не мовчала, відстоювала свою думку. В нас одна жінка служить, яка постійно придумує, щоб нічого не робити. Катя єдина їй усе виказувала, відверто говорила, що задовбала всіх», — розповідає Мілена. 

Дівчина каже, що подруга хотіла машину, якраз 24 лютого мала здавати на права. Що Катя шалено подобалася чоловікам, ті завалювали її квітами й шоколадками. Що дуже любила свою родину, була ніжна з батьками й братами. Що могла віддати останні гроші друзям. Що мріяла про свою сім'ю. 

«На оборону Макарова під Києвом її взяли єдину — з дівчат і медиків. Вона зовсім не боялася їхати, бо така людина: бойова, безстрашна, відповідальна. Треба — то треба. Від початку вторгнення зателефонувала нам кілька разів: «Дівчата, не переживайте, в мене все добре, скоро приїду». Хоча я чула, що голос тремтить, і знала, що медикаментів у неї мало. Ми вже знали, що там усе зовсім не добре. Але такий її характер — на все реагувати позитивно, з посмішкою — проявився і тут».

Військові розташувалися в селі з веселою назвою Наливайківка за 7 км від Макарова. У крайній хаті облаштували медпункт. Тут працювала й жила Катя, в іншій половині поселився командир роти. Макарів частково окупували росіяни. До Наливайківки проривалися чотири рази. Наші військові їх не пустили — але страшною ціною. 

«Все чекаю, що от-от приїде додому»: спогади про 25-річну Героїню з волинської бригади Катерину Ступницьку

Танкіст Василь Швець із цієї ж бригади зараз воює на «нулі». Зв'язатися із командиром роти, в якій служила Катя, не вийшло — він теж на фронті.

«З Катею разом гріли руки біля вогнища, ховалися в льосі, говорили про те, що треба гнати цю нечисть із нашої землі. Катя брала в мене телефон мамі подзвонити, бо ловив лише Vodafone. Чув, як заспокоювала її. Вона сильно боялася, щоб кацапи не дійшли до її Рівненщини.

До 8 березня все було більш-менш терпимо, а тоді ми пішли в бій. Він був дуже тяжкий, майже вся 9-та рота там полягла, плюс танковий взвод. Я єдиний, хто на своєму обгорілому, але живому танку зміг виїхати.

Поранені були майже всі: важчих забрали, легші залишилися на позиціях. Катя на собі цілий день виносила "двохсотих" і "трьохсотих". Таке маленьке дівчатко таких дядьків витягувала і під такими обстрілами — я б не повірив, якби сам не бачив. Зокрема витягла і командира взводу. Поранених евакуювали на машинах до лікарень. Вона реально безстрашна була, такий сильний дух у неї», — пригадує військовий.

За словами Василя, Катерина Ступницька винесла з бою і врятувала життя щонайменше 20 бійцям. Пізніше допомагала в медпункті тим, хто зазнав легших поранень.

Того дня село вкотре накрили артилерією. Розтрощили веранду хати, в якій жила дівчина. 

«Пізно ввечері я побачив Катю в медпункті, вона мені ще дві пластинки заспокійливого дала. Вип'ю дві таблетки перед боєм — і спокійніше почуваюся. Ми з екіпажем мешкали у літній кухні, практично в одному дворі з медпунктом. І переїхали своїм підбитим танком трохи далі якраз 8-го увечері. Я Каті казав: «Знайдімо тобі підвал нормальний із залізобетонним перекриттям. Треба звідси переселятися, бо дуже небезпечно. Допоможемо речі перенести». «Добре-добре, тільки пізніше», бо треба перепакувати сумку з ліками», — розповідає Василь.

Приблизно о 21:30 над селом загули літаки. На Наливайківку скинули кілька бомб. Одна з них упала на хату з медичним пунктом. Катя якраз вийшла у двір — імовірно, щоб зателефонувати. Командир роти був усередині. Його витягли з-під завалів — важкопораненого, але живого. У будинку через дорогу на українських військових, які там ночували, попадали меблі, але всі люди вціліли. 

Медикиню шукали всю ніч. Наступного ранку під деревом віддалік до чогось принюхувався собака. Кинулися — Катя лежала саме там. 

«Все чекаю, що от-от приїде додому»: спогади про 25-річну Героїню з волинської бригади Катерину Ступницьку

 Поховали у весільній сукні

«Я й подумати не могла, що з Катею станеться щось погане, — згадує Мілена Саноцька. — Ми з дівчатами знали про обстріли, але були певні, що вона десь у підвалі. Катя така обережна завжди була. І коли сказали, що не можуть її знайти, то подумали: десь засипало чи завалило прохід, але зараз хлопці її розкопають».

Після звістки про смерть подруги Мілена сповзла по стінці. В неї сталася істерика. Вони були дуже близькими за духом, одна одну називали сестрами. Рідними людьми. Через рік рана не загоїлася. Мілена каже, що її неначе розірвали навпіл. 

А тоді, 9 березня 2022-го, Оксана Горпініч як старша медикиня і близька людина Каті (називала її третьою донькою, бо має двох своїх), наважилася сказати батькам дівчини те, що боялися інші.

Спитала у мами: «Ховати в сукні чи у формі? Я все куплю». І купила: весільну сукню, біленьку шубку, фату, труну. Не дозволила дівчатам скинутися. Вирішила, що це буде її останній подарунок для Каті. Вона і привезла доньку батькам.

Поговорити з нею, розпитати про Катю, на жаль, не вийде: Оксана загинула 4 травня на Харківщині. У будівлю селищної ради, до якої звозила поранених, прилетів артилерійський снаряд, а пізніше влучили дві ракети. Хтось із місцевих здав позицію. 

«Оксану засипало, минав час, а її не знаходили. І ось через 5 днів я відчула, що хтось ходить хатою. І з'явилося відчуття, що її відкопають. Так і сталося. Я знаю, що то Катруся прийшла мені повідомити», — розповідає Тетяна Ступницька. 

П'ять місяців після смерті доньки жінка щоночі прокидалася від кошмару: вона шукає Катю, а її нема. Рік минув, а вона не вірить у її смерть. Досі чекає дзвінка: «Мамо, не переживай, все добре».

«Розумом усвідомлюю, що немає, не побачу, а серце ніби каже: вона служить, от-от приїде додому. Не приймає серце. У мене забрали людину, з якою можна було поговорити про все на світі. Не в кожної матері такі стосунки з донькою. Не всі такі рідні душі, не всі мають такий зв'язок. Маю відчуття, що не стало більшої частини мене, всередині порожньо, — схлипує. — Єдиний стимул жити — її слова: «Не треба лити сльози, не треба переживати». Вона дуже не любила, коли я плакала. Бабуся її, моя мама, живе сама. Телефоную їй щодня, і за голосом чую: плакала. Але не скаржиться, відразу каже: «В мене все добре».  

Питаю, може, то в них родинне — відповідати на будь-яке запитання «Все добре»?

Мама Каті погоджується: так, вони всі турбуються одне про одного. Жінка уже не плаче, але й не усміхається.

* * *

Ім’ям Катерини Ступницької названа школа, у якій вона вчилася. На її честь назвали вулиці в Корці, Рівному, Києві. 

А «Золоту Зірку» — орден, яким посмертно нагородили Героїню України, бойову медикиню, сержантку Катерину Ступницьку указом президента України від 19 березня 2022 року — батькам так і не вручили.

Читайте також:

Можливо зацікавить

Війна в Україні

Скорботна звістка з фронту: на війні загинув Герой з Волині Віталій Собчук

поховання військового
фото

Двоє синів ніколи більше не побачать тата: на Волині прощались із Героєм Олександром Максимчуком

Втрати України

Навіки молодий: обірвалося життя Героя з Волині Юрія Лісниченка

війна в Україні

Трагічно загинув на Луганщині: на Волині прощатимуться з Героєм Іваном Лахаєм

втрати

Лікарі боролись до останнього: обірвалось життя багатодітного батька з Волині Олександра Морара

«На щиті» до рідного дому повертається загиблий Герой Іван Лахай: волинян просять гідно зустріти

«На щиті» до рідного дому повертається загиблий Герой Іван Лахай: волинян просять гідно зустріти

Бої за Лиман втрати
фото

«Кохана просила, благала, плакала, але він не послухав»: на Волині попрощались із добровольцем Тарасом Подлознюком

На Волинь «на щиті» назавжди повертаються полеглі на війні Герої

На Волинь «на щиті» назавжди повертаються полеглі на війні Герої

Свій останній бій прийняв 25 травня: на війні загинув Герой з Волині Ігор Чак

Свій останній бій прийняв 25 травня: на війні загинув Герой з Волині Ігор Чак