З оточення вітав рідних з Пасхою і ... зник безвісти: Герой з Волині Олександр Касянчук повернувся «на щиті» додому через рік після загибелі

Спогадами про Героя поділилося видання «Ратнівщина». 

ПОХОДИВ ІЗ ПРОСТОЇ СІЛЬСЬКОЇ СІМ’Ї

Олександр був найстаршим у сім’ї Володимира і Валентини Касянчуків із села Язавні. Згодом народилися сестра Тетяна, брат Іван і брат Артем. Невдовзі лікарі поставили страшний діагноз – м’язова дистрофія Дюшена – Артемові. Тож мама мусила більше часу приділяти наймолодшому синові. Старші діти розуміли це і намагалися, де могли, підтримати батьків. Працювали по господарству, на городах. Рано почали самотужки заробляти на свої потреби.

Після закінчення Язавненської школи І-ІІ ступеня Олександр продовжив навчання у Самарівській школі. Далі навчався у Луцькому професійно-технічному училищі на комп’ютерника. Згодом влаштувався на завод «Kromberg & Schubert». Трохи попрацював і пішов на строкову службу в армію. Був у ремонтно-відновлювальному батальйоні.

Після демобілізації повернувся назад на завод. Там познайомився зі своєю майбутньою дружиною Наталією, яка родом із села Седлище на Любешівщині. Вони разом працювали контролерами деталей та приладів. Перевіряли готову проводку на електропровідність. Це був грудень 2020 року. А вже у жовтні 2021 року зіграли весілля. У 2022 році у подружжя Касянчуків народився синочок Максим. А у 2024-у – донечка Анна. Вони мешкали в орендованому житлі в Луцьку. Наталія виховувала дітей. Олександр продовжував працювати.

СЛУЖИВ У ТАНКОВІЙ БРИГАДІ НА НАЙВАЖЧИХ НАПРЯМКАХ ДOНЕЧЧИНИ

13 серпня 2024 року його мобілізували на автобусній зупинці, коли повертався з роботи. Майже одразу Олександра відправили на навчання у Вeликобританію. Після повернення в Україну ще майже два місяці проходив навчання на сержанта на Рівненському полігоні. На розподіленні потрапив у 5-у танкову бригаду. Ще два тижні побув у Володимирі і в грудні 2024 року у складі бригади вибув на Донеччину.

Напрямок, на якому опинився Олександр, був дуже важким. Ворог активно вів наступально-штурмові дії. Бойові завдання тривали тижнями, а то й місяцями. На перше завдання Олександр з побратимами пішов 30 грудня 2024 року. Але коли повернувся, заспокоював рідних, що все нормально. Навіть коли йому було зовсім погано, нічого не розповідав ні дружині, ні мамі. Завжди і про все говорив з позитивом. Поганий настрій у нього був вкрай рідко.

Востаннє Наталія спілкувалася з чоловіком 14 лютого 2025 року. Тоді він вийшов на третє і останнє у своєму житті завдання біля населеного пункту Андріївна Волнoваського району. Довгий час із ним не було зв’язку. Командир пояснював, що ситуація там дуже складна. Але він живий і є надія, що скоро повернеться. Згодом рідні дізналися, що Саша з хлопцями в оточенні.

З ОТОЧЕННЯ ВІТАВ РІДНИХ ІЗ ПАСХОЮ І… ЗНИК БЕЗВІСТИ

13 квітня він передав звідти вісточку для рідних. Вони дуже зраділи, коли командир скинув їм голосове повідомлення від Саші, записане зі зв’язку по рації. Він звертався до Наталі: «Скоро я прийду! Скажи мамі, що в мене все добре. Хай не переживає». 20 квітня, на Великдень, отримали друге повідомлення від нього. У ньому привітав дружину, дітей, батьків і всіх рідних із Пасхою. З надією казав, що скоро прийде і накупує подарунків для дітей. З нетерпінням рідні чекали моменту, коли Саша об’явиться. Натомість 13 травня принесли сповіщення про те, що він зниклий безвісти.

Світ для Касянчуків перевернувся з ніг на голову. Вони не знали, що робити, де його шукати, як знайти хоч якусь звістку і пересвідчитися, що він живий. Наталія перевертала соцмережі у пошуках бодай якоїсь інформації. Приєднувалася в чати, де спілкуються рідні зниклих безвісти. Шукала побратимів, які хоча б щось знають.

РІК ПОШУКІВ І НЕВІДОМОСТІ. ПІДТВЕРДЖЕННЯ ЗАГИБЕЛІ

У липні 2025 року хлопці, з якими Саша був на завданні, вийшли з оточення. Це було легендарне повернення, адже їх не було понад 5 місяців. Звістка про їхній щасливий вихід облетіла інтернет. Навіть сам Президент комусь із них вручив нагороду державного значення. Не повернувся тільки Саша… Наталя дзвонила, писала, спілкувалася. Зіставляла факти, щоб зачепитися хоча б за щось. Побратими сказали, що бачили його востаннє 28 квітня. Але до моменту їхнього виходу на тіло не натрапляли. Тому не можуть стверджувати, що він загинув.

Це вселило надію, що він в полоні. Пізніше вона дізналася, що 17 березня він отримав два осколкових поранення в плече. Якийсь період рука в нього була нерухома, не піднімалася, але евакуювати його було неможливо. За час перебування в оточенні рани трохи загоїлися. І це знову наштовхнуло рідних на думку, що він міг вижити.

Та 1 травня цього року до Наталії зателефонував слідчий з Івано-Франківська і повідомив, що надійшли результати експертизи ДНК, і тіло Олександра ідентифікували. Воно надійшло у франківський морг 27 листопада 2025 року після чергового обміну тілами загиблих.

Від дня, який вважають офіційною датою загибелі, - 13 травня, до моменту, коли останки тіла Олександра Касянчука привезли у Язавні, минув рік. 9 травня ввечері люди вийшли з прапорами у Ратному і всіх селах на шляху до Язавнів, щоб віддати останню шану захисникові.

З невимовним болем прийняла дружина з рук військових годинника і натільного хрестика свого Саші. Без батька залишилися чотирирічний Максимко і півторарічна Аня. Коли Олександра мобілізували, Наталія була на 8-у місяці вагітності, а Максимкові було тільки два рочки. Коли востаннє він був удома, донечці було лише 4 місяці. Тоді його на кілька днів відпустили додому. А коли він зник безвісти, Анні було лише сім місяців. Діти знатимуть про тата лише з фото і відео.

ЙОГО ЛЮБИЛИ Й ПОВАЖАЛИ ВСІ

10 травня воїна Олександра відспівали у храмі святого рівноапостольного князя Володимира села Язавні священники Гірниківського благочиння та поховали на кладовищі у Самарах. Його могила – поряд із могилою загиблого односельчанина Артема Баранчука. Він загинув через кілька днів після Олександра – 18 травня 2025 року на Сумщині, але його тіло майже одразу привезли на рідну землю. Тепер і Саша навіки буде поряд з Артемом.

На похорон до дорогого побратима приїхало двоє його вірних друзів. З одним із них Олександр був на навчаннях, а з другим – «Сахaрою» - з полігону і майже до останнього:

- Наш спільний із Сашком шлях почався з Рівненського полігону. Нас разом відправили на навчання в Британію. Було багато людей, які вчилися за принципом: «Не вмію, не знаю, не буду». Сашко ж ставився до навчання з максимальною серйозністю. Ми вчилися багатьом практичним речам, і він показував завжди одні з найкращих результатів. Він був старанним і наполегливим. Потім ми разом повернулися в Рівне. Пройшли одні з небагатьох ще одні навчання на сержантів, успішно їх закінчили і разом потрапили у 5 ОВМБр.

На одному з бойових виходів (напрямок був тяжким і небезпечним) Сашко проявив неабияку мужність. Ми відбили кілька штурмів. Уночі на нас полізли вороги. Він був уважним і спостережливим. Нас на позиції було четверо, а кількість їхніх бійців усе збільшувалася. Він один не побоявся піти на штурм, хоча сили були нерівними. Знав, як це небезпечно і чим може закінчитися наша бездіяльність.

Ми пішли на штурм удвох. Я отримав поранення, Сашко допоміг мені, надав медичну допомогу і прикрив, поки я не міг вести вогонь з автомата. Ми зачистили будівлю. Повернулися до нашої точки. Він перевірив мою рану. Там ми провели ще кілька днів і вийшли з позиції без втрат. Саша був справжнім другом і хоробрим воїном. У тяжкі хвилини в нього не було паніки. Він вмів приймати рішення, знаходив вихід з будь-якої ситуації, розумів, що робить. Завжди був готовий стати на допомогу. Якщо від нього щось залежало, виконував свою роботу відмінно. Відповідальний і хоробрий, він завжди знав, як підтримати і дати пораду. Ми дуже його любили…

Коли Сашко не повернувся із завдання, я був на лікуванні через поранення. Я не вірив, що він загинув чи в полоні. Ми були впевнені, що в нього просто щось із рацією сталося. Вірили, що він із дня на день вийде, що маскується, обережно пересувається, але, на жаль, дива не сталося. Звістка про його загибель стала для нас усіх болючим ударом. Він дуже любив своїх рідних. Я завжди пам’ятатиму його щасливу посмішку, коли ми допросилися в командира (ще у Рівному на полігоні), щоб Сашка відпустили на пологи до дружини. Він був надзвичайним. Простим і справжнім… Він завжди житиме в наших серцях…

Сумували за завжди усміхненим Сашком язавненці. Навколішках зустріли його біля кладовища самарівці. Приїхали віддати останню шану родичі Наталії і друзі сім’ї з Любешівщини.

Загибель на війні Олександра докорінно змінила життя родини Касянчуків. Наталія з дітьми з Луцька переїхала до батьків у Седлище на Любешівщину. Івана, який служив на Сході у складі прикордонної комендатури швидкого реагування, перевели на службу у Самари, а згодом він звільнився.

Осиротіли батьки, для яких він був позитивом, опорою і підтримкою. Він був відповідальним скрізь, куди б не закинула його доля, - на роботі, у сім’ї, на війні. Одному тільки Богові відомо, що йому довелося пережити за тих кілька місяців, які він був в оточенні. І сьогодні, коли історія його земного життя уже закінчилася, Олександр заслуговує посмертно державних нагород, щоб, такі схожі посмішкою і оченятами на тата діти, у майбутньому пишалися, що їхній батько – Герой, завдяки якому вони житимуть і працюватимуть у вільній Україні.

Марія ЛЯХ

Читайте також: 

• Добре серце захисника завжди билося за Україну: історія Героя з Волині Олександра Будніка
• Дружині наснився сон, що віщував біду: історія загиблого прикордонника з Волині Сергія Кіпні
• Після поранення міг більше не йти на війну, але там залишились його хлопці, яким був і за тата, і за маму: спогади про Героя з Волині Олександра Малєва