Добре серце захисника завжди билося за Україну: історія Героя з Волині Олександра Будніка

ВИРІС У БАГАТОДІТНІЙ СІМ’Ї

Олександр – із великої родини «Грицикових» із Датиня. Він був наймолодшою дитиною у сім’ї Івана і Марії Будніків. Коли народився 6 лютого 1978 року, у батьків уже підростали старші Галина, Анатолій, Іван, Петро, Володимир та Тамара. Окрім того, разом із ними проживала двоюрідна сестра тата Прокседа (Євпраксія). Але всі вони завжди гарно ладнали між собою, жили в мирі і злагоді. Болючою темою для них була хвороба доньки Тамари. Коли вона була немовлям, мама Марія зламала руку та потрапила в лікарню. Перенесла операцію і їй прописали серйозні медикаменти.

Досі ніхто не знає, чому тоді не врахували фактор грудного вигодовування дитини, але перш ніж мама його припинила, в організм дівчинки з молоком уже потрапили небезпечні для її життя ліки. Невдовзі у неї виявили складні вади серця. Мама возилася з донькою по лікарнях Луцька і Києва, та лікування не давало бажаного ефекту.

Зрештою лікарі сказали, що якщо вона переживе вік 16 років, то далі житиме, але дива не сталося. Дівчина померла, так і не доживши до повноліття. Дружина Олександра Ольга Василівна каже, що пам’ятає, як Тамара померла. Хоч вона не з Датиня, а з сусіднього Ставища на Камінь-Каширщині, та коли дівчина відійшла в інший світ, це було горе на всю округу. Тоді ще юна Оля чекала на зупинці маршрутку до Ковеля, як люди говорили, що в «Грициків» та хвора дівчина померла.

Коли Саша закінчив школу, варіанту про поступання в якийсь навчальний заклад навіть не розглядав. Батьки уже були старші. Пережили таке потрясіння. Потребували, щоб хтось жив поруч та опікувався ними. На строковій службі в армії отримав звання молодшого сержанта, спеціальність розвідника. Зі слів дружини ще тоді йому пропонували продовжити військову службу, бо був дисциплінованим і відповідальним, але відмовився і повернувся у село, щоб допомагати батькам, бо вони про це дуже просили.

ДОГЛЯДАЛИ БАТЬКІВ І ТІТКУ

В один із вечорів на танцях у місцевому клубі хлопець зустрів свою майбутню долю. Батько Ольги був родом із Датиня, тож для неї це село було не чуже. Познайомилися. Стали спілкуватися, а в жовтні 2000 року одружилися. Оля прийшла в невістки до Будніків. У 2002 році народилася донька Людмила. Через три роки, у 2005-у – син Юрій.

Він дуже любив діток, часто ходив з ними ловити рибу на річку Турію, збирати гриби. Олександр кілька років допомагав батькові молоти на сільському млині, потім декілька разів виїжджав на сезонні заробітки, але не часто, бо вдома було троє літніх людей – батьки і тітка Прокседа. Саша і Ольга два роки доглядали його матір Марію, коли вона злягла. А згодом хвороба прикувала до ліжка і батька. З часом Олександр оформився по догляду за тіткою Прокседою. Вона була довгожителькою.

БІЛЬШЕ РОКУ – В АТО

Коли у 2014 році росія вторглася в Україну, він був удома. На початку 2015 року потрібно було відмітитися у військкоматі. Поїхав у Ратне. Там його переконали, що він зараз потрібний армії, і Олександр пішов проходити медичну комісію. Дружина Ольга разів з десять телефонувала, щоб їхав додому, але він не послухав. Наступного дня, 19 лютого 2015 року, він уже прямував на навчання на Рівненський полігон. Потрапив до складу 53-ї окремої механізованої бригади. До 13 квітня 2016 року ніс службу у «гарячих точках» Сходу України. Бригада, місце базування якої було на Луганщині, у 2015 році обороняла смугу м. Aвдіївка – Верхньотoрецьке – Новгорoдське (Нью-Йорк) на Донеччині.

За рік і кілька місяців служби Олександр завоював неабияку повагу у командування і побратимів. Протягом лютого 2016 року він отримав майже одразу кілька нагород різного рівня. 17 лютого 2016 року – відзнаку Президента України «За участь в антитерористичній операції», 24 лютого – відзнаку «Захиснику України», 29 лютого - почесну відзнаку 53-ї ОМБр «Перемога за нами» та 4 березня – бригадну медаль «Учасник АТО». 13 квітня 2016 року Олександр Буднік демобілізувався і повернувся до мирного життя. Знову оформився по догляду за тіткою Прокседою і разом з дружиною доглянули її до смерті, а померла вона аж у віці 92 років.

Діти Будніків виросли. Донька Людмила поступила до Луцького педагогічного коледжу, але згодом вийшла заміж, народила двох доньок Соломію та Емілію. З сім’єю проживає в Ковелі. На жаль, війна вторглася і в родину її чоловіка – три роки тому на фронті загинув його тато.

А тепер і другого дідуся у внучок забрала війна. Юрій після закінчення Датинського ліцею став студентом ВНУ, навчається на факультеті фізичної культури, спорту та здоров’я на тренера. Захищає честь села і університету у різних видах змагань і бере участь у Першій Лізі Чемпіонату України.

З ПЕРШОГО ДНЯ – З ВІКТОРОМ СЕРЕДЮКОМ

Другий раз війна зачепила Олександра ще за день до повнoмасштабного вторгнення. Ольга Василівна пригадує, як чоловік ще задовго до 24 лютого прогнозував, що буде війна. Вона спочатку ставилася до його слів скептично. А вже за кілька днів до початку якось прийшла з роботи (працює у Датинському ліцеї і дошкільному підрозділі), подивилася з ним новини і всерйоз сприйняла те, про що він постійно говорив. 23 лютого 2022 року до Олександра зателефонували з військкомату і повідомили, що на ранок він має з’явитися до них у Ратне.

- Подзвонили до нього і до сусіда – Олега Мосійчука (він на Запоріжжі вoює), щоб вони приїжджали, - пригадує ті події Ольга Василівна. - 24 лютого о сьомій ранку вони вже були під військкоматом. Але тоді було дуже багато людей і їх відпустили додому. Він повернувся. 15 березня подзвонили знову з військкомату, що треба приїхати. 16 березня з Велимча їхав автобус. Там був і Микола Гапонюк, і Саша Коляда. У Ратному приєдналися хлопці з інших сіл, у тому числі й річицькі. Серед них був і Вітя Середюк. Так разом з початку війни і до загибелі Віті вони й прослужили.

Ольга Василівна каже, що в Олександра був позивний «Док», бо з самого початку його в навчальному центрі ще в AТО готували на санінструктора, хоча жодної медичної освіти не мав. Під час повномаштабного вторгнення у Дніпрі він вибрав розвідгрупу, але чомусь побратими саме до нього зверталися, коли треба були якісь таблетки. Дружина пригадує, як він потім присилав додому військову форму з повирваними шматками тканини. Вона перепитувала, що це, а він пояснював, що відривав шматки тканини, щоб перев’язати хлопцям рани.

Невдовзі з Рівненського полігону наших волинян відправили на навчання у Черкаси, потім – на розподілення у Дніпро. Він, Олександр Коляда з Велимча, Віктор Середюк і Валерій Бляшук із Мельник-Річицьких потрапили у 115-у окрему механізовану бpигаду. Сєвєродонецьк, Лисичaнськ – були першими їхніми вогневими позиціями. Далі – Донецьк.

Він розповідав, як з даху 9-поверхівки вели спостереження за Донецьким аеропортом у максимальній близькості до об’єкту. Через деякий час підрозділ відправили на ротацію на Сумщину. Там, на блокпосту Олександр отримав перелом правої ноги. Згодом виявилося, що її погано склали, і йому довелося півроку лікуватися у лікарні та гоcпіталі. Там йому провели операцію, встановили металевий гвинт та пластину, і після видалення гвинта він знову повернувся у стрій.

Далі була Донеччина, Луганщина, Лиман, Серeбрянський ліс, Пoкровськ, Мирногрaд, Сoледар, Харкiвщина, Святогiрськ. Майже одразу після повернення з лікування Олександр отримав мінно-вибухове осколкове поранення в праву ногу. Але після нетривалого лікування у госпіталі знову став служити. Біля населеного пункту Синькiвка Куп’янського району мав обмороження пальців обох стоп ніг.

Отримав дві почесних нагороди. 2 лютого 2024 року – почесний нагрудний знак Головнокомандувача ЗСУ «Золотий хрест», а 10 лютого – відзнаку Міністра оборони України «Хрeст доблесті».

Навесні 2024 року бригада брала участь в обороні населеного пункту Очeретине. Тоді Віктора Середюка відправили на навчання на Франківщину, а Олександр виходив на завдання. На одному з них отримав важку контузію і знову опинився в лікарні. Віктора ж після навчань 13 квітня відправили на позицію, з якої він не повернувся. 16 квітня він загинув і понад 600 днів вважався зниклим безвісти. Так втратив свого найкращого друга. А невдовзі довелося власноруч відкопувати ще одного товариша з Цуманя.

Вийшло так, що під час відпустки потрапив на похорон у Цумань, а на цьогорічні Різдвяні свята його відпустка збіглася в часі із поверненням додому тіла Віктора Середюка. З квітами від сім’ї і корзиною від військової частини провів він свого найкращого друга в останню дорогу.

«ДЯДЬКУ, ДОНЕСІТЬ МЕНЕ, БУДЬ ЛАСКА! ТІЛЬКИ ДОНЕСІТЬ!»

Олександра у підрозділі по-товариськи любили. Він був надзвичайно добрим і готовим допомогти. Ольга каже, що він багатьох хлопців їздив відкопувати. Тим, що довго були на передових позиціях, носив одяг переодягнутися, воду, їжу. А якось виносив з поля бою пораненого бійця. Часу на роздуми не було. Навіть не бачив, хто в нього на плечах. Побратими поклали, а його завдання було донести. Той молодий хлопчина всю дорогу ледь чутно просив його: «Дядьку, донесіть мене, будь ласка! Тільки донесіть!» І він таки доніс. Але коли медики зняли хлопчину з плечей Олександра, він побачив, що той хлопець – без ніг. Йому їх відірвало. Медики боролися за його життя, але врятувати його не вдалося. Помер… Потім Олександр довго бідкався, що не бачив, що тій дитині відірвало ноги. Він так хотів його врятувати!

Довгий час підрозділ, в якому служив Олександр Буднік, стояв на Донеччині, неподалік від Святогірської лаври. А зовсім недавно їх перевели на Ізюмщину на Харківщині.

ВІДЧУВАВ, ЩО В ЯКИЙСЬ ІЗ РАЗІВ ДОДОМУ НЕ ПОВЕРНЕТЬСЯ

На Пасху він, як завжди, телефонував до рідних. Навіть більше – обдзвонив усіх рідних і друзів, спілкувався з ними, ніби прощався.

- У понеділок, 13 квітня увечері я подзвонила, - відтворює події Ольга. - Підняв трубку побратим. Сказав, що Саші зараз немає. І вже пів одинадцятої ми зідзвонилися. Він був втомлений, нічого не казав, що робив весь день, був дуже схвильованим. Але ми поговорили навіть довше, як зазвичай. Наступного ранку я спішила в садочок на роботу і звернула увагу, що він не написав ранкове: «Доброго ранку! Як справи?», - але значення цьому не надала.

Весь день у мене то колеги, то родичі питали, коли я з Сашею говорила. Йшла додому з роботи, набрала. Він трубку не взяв. Зателефонувала до побратима, запитала, де він. Відповів, що десь є, щоб не хвилювалася. Але вже тоді його серце зупинилося, відвезли у лікарню. І невдовзі мені подзвонили й повідомили, що Саша помер від гострого інфаркту, що висловлюють співчуття і обіцяють якнайшвидше доставити тіло додому.

Ольга Василівна каже, що в чоловіка було слабке серце. Навіть коли проходив медичну комісію перед АТО, в Луцьку лікар сказав, що в нього серце слабке, але не списали. І в час повномасштабного ніхто на цей нюанс не зважав. Він ніколи не жалівся на те, що йому щось болить, чи щось не так. Коли приїжджав додому у відпустку, завжди повторював: «Я вже більш додому не приїду»! Але все було добре. Знову приїжджав, і щоразу дружина вмовляла, що не треба налаштовуватися на погане і чекала його в чергову відпустку. Був дуже уважний. Квіти на день народження, на день закоханих дарував, у відпустки теж завжди з квітами, з подарунками.

- Він ніби спішив жити, - ділиться Ольга Василівна. - Завжди казав: «Я тільки прошу одного в Бога, щоб мене привезли додому, щоб я не валявся»! - Він був дуже добрим. Його доброти вистачило б на весь світ. У нього стільки планів було! Дзвонив, казав, що те треба зробити і те. Так і життя проходило. І хату хотів доробити, і забора зробити… На Тамарі пам’ятник покришився. Переживав, щоб його замінити. Я замовила. Гарного такого нового пам’ятника встановили. Він тішився, що встиг.

Востаннє в рідний Датинь Олександр Буднік повернувся 18 квітня. Був щемливий, гарно організований супровід. До нього долучилися, щоб підтримати родину, колишні побратими, сім’я загиблого Віктора Середюка, побратим Валерій Бляшук з родиною, дружина командира, односельчани, родичі і просто небайдужі люди. Наступного дня, 19 квітня, у провідну неділю, захисника відспівали священники Ратнівського благочиння. Поховали його на місцевому кладовищі.

СПІШИВ ЖИТИ І ЦІНУВАВ БЛИЗЬКИХ

Восени 2025 року виповнилося 25 років з моменту одруження Будніків. Та приїхати додому на «срібне весілля» в Олександра не вийшло. Він понад усе цінував сім’ю, любив дітей, внучок, завжди з повагою говорив про своїх батьків та батьків дружини, а особливо про маму, постійно повторював: «У мене найкраща теща», - але старався підлаштовувати відпустки так, щоб віддати останню шану своїм загиблим друзям. Він цінував кожного побратима, з якими ділилися останнім. Вони підтримували один одного, не раз рятували один одному життя. І хтозна, чому сталося саме так, що його серце зупинилося.

Може, надто багато чужого горя і біди пропустив через себе ще з часів АТО, бо був добрим і небайдужим. А, можливо, такий вік відвела йому доля. Та час, який йому судилося присвятити обороні й захисту рідної землі, Олександр Буднік прожив гідно. І дуже жаль, що так і не дочекався омріяної, вистражданої перемоги, за яку так палко боровся.

Марія ЛЯХ

Читайте також: 

• Герой Валерій Грицюк повернувся на рідну Волинь «на щиті» через два з половиною роки невідомості
• Дружині наснився сон, що віщував біду: історія загиблого прикордонника з Волині Сергія Кіпні
• «Зубр», який завжди виходив з оточення: спогади про загиблого Героя Миколу Зубача з Волині