Дружині наснився сон, що віщував біду: історія загиблого прикордонника з Волині Сергія Кіпні

Спогадами про Героя поділилося видання Ратнівщина. 

У минулому чудовий пекар Самарівської пекарні, він змінив пекарський фартух на військовий однострій і став до лав захисників України у прикордонній службі. Осиротіли донька і син, без чоловічої підтримки залишилася дружина Ірина.

Сергій народився 27 червня 1986 року у Річиці у сім’ї Миколи та Тетяни Кіпенів. Молода дівчина Тетяна, зоотехнік за освітою, родом із хутора Пристав Самарівської сільради, прийшла на роботу у Річицький радгосп. Там зустріла свою долю – Миколу Кіпеня (нині вже покійний). Побралися. Народили і виховали п’ятьох дітей – Сергія, Петра, Віктора, Івана і Наталію. Діти росли у праці. Після закінчення Річицької школи Сергій здобув фах електрозварювальника. Повернувся у Річицю. Влаштувався у колгосп на роботу. Та згодом вирішив спробувати себе в іншій сфері. Переселився до бабусі у Пристав та влаштувався пекарем у Самарівську хлібопекарню. Дуже швидко опанував технологію виготовлення хліба, булочок і навіть пасок.

Одного разу, повертаючись із роботи, дорогою зустрів Ірину, свою майбутню дружину. Тією вулицею Самарів пролягає дорога до Сергієвого хутора.

Познайомилися. Почали спілкуватися. Кілька років зустрічалися, а у 2012 році одружилися. Спочатку жили з батьками Ірини. Народили донечку Соломію. Згодом захотіли жити окремо від батьків і переселилися у селі Теребовичі, у хату дідуся Ірини. Сергій продовжував працювати на пекарні. Дружина доглядала господарство. З часом у них народився син Тарас.

Ірина розповідає, що Сергій був хорошим чоловіком. Він турбувався про неї і дітей, старався робити все, щоб вони були щасливими. Любив свою роботу. Особливо його цінували на пекарні за випікання пасок. Він шукав рецепти, дивився технології випікання. І на підприємстві його цінували.

Він умів робити гарні заміси, хліб виходив запашним і смачним. Загалом, каже дружина, близько 16 років пропрацював пекарем. Поза роботою вистачало справ по господарству. Садили багато картоплі, малини, треба було заготовити сіна на корову. Усе старалися робити разом, в купочці. Не розкошували, але знали ціну шматка хліба.

Перед війною Сергій на кілька місяців поїхав на заробітки у Бельгію та в Польщу, але далі повернувся назад у село і продовжив роботу на хлібопекарні. Мобілізували чоловіка 24 лютого 2025 року, коли їхав автобусом на роботу. Далі було навчання в Оршанці, після чого розпочав службу у прикордонному підрозділі. Спочатку ніс службу на кордоні з Польщею. Згодом – у Крaматорську. Потім їх повернули на службу у Ковель. У вересні 2025 року отримав двотижневу відпустку. А наприкінці року підрозділ відправили на 6 місяців на Чeрнігівщину.

Ірина розповідає, що Сергій був пілoтом дрoнів. Він пройшов відповідні навчання і слухняно виконував накази командування. Піклувався, щоб удома їм було добре. Замовив для дружини електроцикла, щоб вона була більш мобільною і скрізь, де треба, могла заїхати сама. Вона стала переконувати, щоб не спішив, почекав, коли приїде, разом виберуть.

Але 21 квітня зателефонував і попросив, щоб вона вийшла на подвір’я, бо їй уже додому підвозять новий транспорт. З острахом того ж дня вона подзвонила чоловікові і сказала, що вдарилася ним, коли пробувала їхати перший раз, і трохи побила. Він відреагував спокійно: «Ти що? Знайшла за що переживати!»

23 квітня Сергій повідомив їй, що іде на позuцію, але буде на зв’язку. Писав. Телефонував. Спілкувалися. Сказав, що командир підписав рaпорт на відпустку із 12 травня. Разом раділи, планували, що вона виїде до нього у Ратне, зустріне, покупляють необхідні речі додому. Казав з надією: «Ще трошки політаю – і до хати!»

24 квітня Сергій вийшов на позицію. Ірина зібрала і відправила до школи дітей, погодувала господарство і подзвонила. Поспілкувалися, але йому треба було йти. Попросив, щоб вона записала кілька голосових повідомлень, щоб якщо не буде змоги говорити, він міг слухати її голос. Він переглянув ті повідомлення і більше до вечора не виходив на зв’язок.

На ранок суботи Ірина прокинулася в холодному поту. Їй наснився сон, що чоловік приїхав додому, але лежить і не говорить до неї. Скільки не зверталася, - він мовчав. Схопилася з ліжка, взяла телефона, написала повідомлення, друге, третє, а вони не доходять до нього і він не в мережі. Цілу суботу місця собі не знаходила. Спробувала зв’язатися із побратимом Сергія, Петром зі Львівщини, з яким вони були з самого початку разом, але теж не додзвонилася. А згодом виявилося, що й загинули разом.

Вранці в неділю у телефонній розмові з матір’ю стала журитися, що, мабуть, із Сергієм щось трапилося. Він ніколи не зникав зі зв’язку на кілька днів. Мама заспокоїла її, що бувають випадки, коли й по тижневі нічого не відомо, а потім з’ясовується, що все добре. Це Ірину трохи заспокоїло.

А через кілька годин донька Соломія побачила у вікні, що на подвір’я заїжджає якась машина. Ірина вийшла. На порозі стояли її мама і сестра, сільський голова і працівник ТЦК. Щось у душі тьохнуло, але одразу не зрозуміла, про що мова. Вiйськовий почав: «Дякуємо Вам за чоловіка…» Сльози посипалися у матері. Що далі звучало зі сповіщення, Ірина вже не пам’ятає. Паніка і розпач розбили серце. Вона чекала його у відпустку, а повернеться додому в домовині.

29 квітня тіло захисника доправили до Ратного. Траурним кортежем його востаннє провели до домівки, у якій він проживав із сім’єю. За висновком судово-медичної експертизи, Сергій Кіпень загинув від вибyхової травми. По напрямку, де він перебував на завданні, ворог вдарив фосфорними снарядами. 30 квітня загиблого воїна відспівали у храмі святого рівноапостольного князя Володимира с. Язавні. Поховали на кладовищі у Самарах.

На знак пам’яті про загuблого брата брати і сестра Сергія організували поминальний обід. Ірина каже, що вони всі були дуже дружними, підтримували, допомагали один одному. Коли Сергій став слyжити, і його, і її родичі допомагали їй по господарству. Наталія слала йому посилки із усім необхідним, бо живе і працює в Луцьку.

Там простіше придбати військову амуніцію, та й доїжджають передачі швидше. Вони всі один з одним гарно ладнали, але найбільше Сергій був прив’язаний до сестри і брата Івана. Усі Кіпені ставилися до дітей брата, як до рідних, приїжджали, подарунки дітям передавали. І тому так гірко сприйняли втрату.

Сергій по життю був говірким. Любив поспілкуватися із людьми. Якщо міг бути чимось корисним, ніколи не нехтував такою нагодою. Був хорошим батьком для дітей. Дбав, аби вони нічого не потребували. Тарасові, який зараз ходить у четвертий клас, купив телефона. Семикласниці Соломії обіцяв купити під час відпустки нового, бо старого уже треба було міняти. Грошей на вітер не пускав. Скільки заробляв, старався використати на щось важливе для своєї сім’ї.

28 серпня мало би виповнитися 14 років шлюбу Сергія та Ірини, але зустріти це свято разом їм не судилося. Кіпені були звичайною сільською сім’єю, простими трударями. Але жили у порозумінні один з одним, виховували діток. Жорстока війна зробила свою чорну справу. Тепер родина збиратиметься у їхньому домі на іншу дату – день загибелі голови сім’ї. Але у пам’яті односельчан, сусідів, рідних, друзів, колег і близьких людей залишиться світлий спомин про Сергія. Ціною його життя і життів інших наших земляків Україна здобуває сьогодні свою нeзалежність.

Марія ЛЯХ

Читайте також: 

• Після поранення міг більше не йти на війну, але там залишились його хлопці, яким був і за тата, і за маму: спогади про Героя з Волині Олександра Малєва
• За тиждень до загибелі дізнався про вагітність дружини, а після смерті приніс подарунки для донечки: історія Героя з Волині Руслана Рябого
• З пологового — з побратимами: на Волині дружина загиблого воїна народила доньку