Герой Валерій Грицюк повернувся на рідну Волинь «на щиті» через два з половиною роки невідомості

Історію Валерія Грицюка пише газета Полісся.

Захисник народився й зростав у райцентрі. Нелегким було його дитинство. Тато помер, коли хлопчикові було всього два роки. Окрім нього в сім’ї підростало ще троє діток. Тож мамі довелося самій ставити їх всіх на ноги. Та й вона, бідна, пішла у засвіти надто рано, коли Валерій тільки-но вернувся з армії й починав шлях у доросле життя.

Після школи Валерій Грицюк вивчився на інженера-механіка, відслужив строкову службу у ракетних військах. Повернувшись до рідного міста, працював завідувачем складу на льонозаводі, потім – механіком у ПМК.

Якось на танцях доля звела його з Катериною. Відтоді разом і крокували в одному ритмі життя — 36 років щасливого шлюбу.

Через тисячі літ лиш приходить подібне кохання, – із теплом говорить про свого чоловіка Катерина Миколаївна словами українського поета-класика Володимира Сосюри. – У нас було багато дивовижних і романтичних моментів, починаючи від знайомства і завершуючи «сюрпризами» на свята. Він умів дивувати. Якось мені у подарунок весь дім заставив трояндами. Правда, позрізав їх на моїх клумбах. І раділа, і плакала одночасно. Усі 50 сортів… Але ж старався зробити приємне!

Таких, як він, дуже мало. Я була справді «заміжня», «за чоловіком». Ми виховали трьох чудових синів, для яких тато був прикладом справжнього чоловіка — турботливого, відповідального, гідного. «У нас одна дівчинка. Треба її берегти», — навчав хлопців батько шанувати матір. Валерій був товариський. Легко сходився з людьми. Цікавий співрозмовник, багато читав. Тож у будь-якій компанії завжди міг розповісти якусь веселу історію чи пригоду.

Десятиліття свого віку Валерій Оксентійович віддав роботі у міліції, в ДАІ. Тож його добре знали у районі. Він часто їздив на змагання від райвідділу, брав перші місця зі стрільби, займався боротьбою.

Та недуга підступно підібралася навіть до міцного спортивного чоловіка. Отримавши другу групу інвалідності, капітан міліції пішов зі служби в МВС на пенсію. Відтоді терапією для душі став відпочинок на природі – прогулянки лісом за грибами, риболовля на поліських водоймах. Лікувало і заворожувало все: і свіже повітря, і аромати очерету й хвої, і хлюпіт течії та піснеспіви птахів… Хотілося жити й поринути в світ! Спробував себе далекобійником, побачив красу інших країн. Любив і дбав про тварин.

2014 рік…Росія вторглася в Україну та почала окупацію її територій. Валерій Грицюк прийшов у військкомат, аби як колишній правоохоронець допомогти своїй державі. Адже він точно знав, що є одним із кращих стрільців. Не взяли до війська. За станом здоров’я чоловік був зовсім знятий з обліку.

У перші ж дні повномасштабного вторгнення, у 2022 році, він знову стояв на порозі уже перейменованої структури – РТЦК та СП. Хоч його руку функціонально обмежила недуга, але, як він казав: «Два пальці, потрібні для стрільби, все ще працюють — цього достатньо для успішного усунення цілі».

Спершу Оксентійович стояв на сторожі наших рубежів у Камінь-Каширському районі, був у складі місцевого батальйону тероборони «сотки». Потім увійшов до лав 50-го волинського батальйону, який влився до 118-ої окремої механізованої бригади і відправився на Запорізький напрямок. І він таки був стрільцем! Та ще й яким вправним!

«Старовір» – такий позивний обрав для себе, бо прихильно ставився до старих традицій. Та оскільки у підрозділі був чи не найстаршим, то до нього молодші побратими зверталися по-сімейному – «Батя».

29 листопада 2023-го Валерій Грицюк пішов на чергове завдання і не повернувся. Зник безвісти біля населеного пункту Роботине Пологівського району. Відтоді його рідні жили лише надією, проживаючи щодня десятки версій тих подій. Днями, на жаль, підтвердили найстрашнішу з них – «Старовір» загинув, його тіло ідентифікували.

Цієї весни, 10 травня, Валерій відзначав би своє 60-річчя. Не судилося. Навіки буде 57. У його день народження згадуватимемо його у скорботі.Провести захисника в останню дорогу прийшли сотні людей, які його знали. Бійця поховали з усіма військовими почестями на кладовищі рідного міста. Але добрий спомин про нього житиме вічно: квітнутиме у кожній троянді, яку доглядає дружина, хлюпотітиме на кожному ставку, де він рибалив, шумітиме борами, де збирав гриби. Дякуємо за службу і подвиг! Хай спочиває в мирі.

Іванна ГАЙДУЧИК.

Читайте також:

• Дружині наснився сон, що віщував біду: історія загиблого прикордонника з Волині Сергія Кіпні
• Понад півтора року рідні жили надією: 31-річний Герой з Волині загинув у Курській області
• Після поранення міг більше не йти на війну, але там залишились його хлопці, яким був і за тата, і за маму: спогади про Героя з Волині Олександра Малєва