Втратив сина-Героя, але продовжив воювати: історія двох Олександрів з Волині, що стали на захист України

Сашко народився 2 червня 1997 року у Нововолинську і був старшим із двох синів родини Бохонських, мав молодшого на 7 років брата Владислава. Його батько, Олександр Олегович, служив у міліції, - спочатку - патрульним, потім – дільничним на Шахтарському мікрорайоні, а через якийсь час - оперативником карного розшуку, звідки у 35 років у званні майора вийшов на пенсію. Після того кілька років пропрацював у рибохороні. Мати – Наталія Василівна, періодично примножувала достаток сім’ї на заробітках у сусідній Польщі.

У дитинстві нічим не вирізнявся від ровесників

Досягши семирічного віку, Саша став учнем загальноосвітньої школи №2, яка тепер носить статус ліцею. Вчився, за словами батьків, так собі – посередньо.

«А взагалі наш старший син був дуже добрим, веселим та компанійським хлопцем, мав багато друзів, непогане почуття гумору, як і всі хлопчаки його віку, захоплювався футболом, риболовлею, спортом, дуже любив і вмів відпочивати на природі, збирати гриби й ніколи не втрачав сили духу. Особливо йому подобалося возитися з різною технікою та машинами. Коли трохи подорослішав, основною розвагою для нього стали комп’ютер та телефон. У дитинстві хотів бути льотчиком, згодом уявлення сина про майбутню професію час від часу змінювались. Тобто, він мало чим відрізнявся від більшості своїх ровесників», - зауважує тато Героя.

Отримавши неповну середню освіту, юнак здобув професію автослюсаря в Будятичівському ВПУ, по закінченню якого поїхав на заробітки в Польщу.

«Ми були такі молоді і такі закохані…»

Своє перше й останнє кохання – богиню полювання, дикої природи, жіночності та Місяця на ім’я Діана Саша зустрів в обласному центрі, де дівчина навчалася у педагогічному коледжі. І вже від першої зустрічі вони стали нерозлучними.

«Наша історія з чоловіком розпочалась у 2016 році в Луцьку. Нам обом було тоді по 17 років. Саша вже працював за кордоном, я була студенткою. Можна сказати, що це було кохання з першого погляду. Та найдивніше було те, що, як з’ясувалося, ми з коханим народилися одного й того ж дня в того ж року. Ми були зв’язані одне з одним душею - такі молоді і такі закохані…

Зустрічалися, раділи життю, часто відпочивали на природі. Саша дуже любив природу, я також, тому нам було дуже гарно разом. Ми мріяли про майбутнє, будували райдужні плани, дуже хотіли мати власний куточок, діток та щасливу родину, тому вирішили разом їхати на роботу за кордон», - ділиться своїми не здійсненими мріями Діана. 

28 травня 2021 року Олександр підписав контракт із 14-ю бригадою ЗСУ, після чого його разом із побратимами відправили на Рівненський полігон, де їхній підрозділ проходив бойове злагодження. Звідти через кілька місяців хлопці мали їхати на заміну іншого підрозділу бригади на Донбас, але вторгнення російських загарбників на територію нашої держави змінило ці плани. Зателефонувавши о 7-й годині ранку 24 лютого до батьків, Сашко повідомив, що почалася війна, і вони виїжджають на фронт. 

«Негоже молодому пенсіонеру відсиджуватися вдома, коли країна в біді»

Дізнавшись про це, Олександр Олегович наступного ранку теж пішов до військкомату, де вже вишикувалася чимала черга добровольців і попросив, аби його направили у бригаду сина.

«Негоже було мені, молодому пенсіонеру та ветерану міліції, який має досвід поводження зі зброєю, відсиджуватися вдома, коли країна була в біді. До того ж, я дуже хотів бути поряд зі своїм Сашком, аби приглянути за ним, а в разі якоїсь небезпеки, - прикрити. Та на моє прохання в ТЦК не зважили і відправили в резерв. Тоді взагалі ніхто не зважав на те, хто чим займався в мирні дні, ким був на строковій службі та в яких військах хотів воювати.. Механіків, артилеристів чи водіїв зараховували в піхоту, а піхотинців – у сапери чи в кулеметники. Словом, був повний безлад», - згадує колишній майор поліції перші місяці війни.

А у цей час 24-річний розвідник 1-го механізованого батальйону14-ї ОМБр імені князя Романа Великого Олександр Бохонський із позивним «Сафарі» або ж «Бохоня» майже до середини червня виконував бойові завдання неподалік міста Прип’ять на Київщині, а потім - на Житомирщині. Після цього взвод розвідників разом з іншими підрозділами 14-ї бригади передислокували на Південь - у район Снігурівки, що на Миколаївщині, де вони пробули майже до кінця липня. З Миколаївщини їх відправили на короткий перепочинок, й Олександр на декілька днів приїхав додому, де на нього чекала його кохана Діана. 4 серпня 2022 року молодята офіційно стали подружжям. 

Щастя закоханих молодят виявилося таким коротким…

«Це був найкращий день у нашому житті. Ми з Сашком були дуже щасливі, ми раділи, хоча я й розуміла, що попереду нас чекає невизначеність і розлука, адже через кілька днів мій коханий чоловік знову відправиться на фронт. І це будо дуже тяжко, як для на обох, так і для наших родин, але ми тримались, старались не розкисати й підтримати та підбадьорити одне одного.

Хоч у мене й розривалося від болю серце від усвідомлення того, що мого коханого, який із першого дня вторгнення сміливо, без жодних вагань зі словами:«Хто, як не ми? Це - наша робота!», став на захист рідної землі, не буде поруч, що щосекунди на нього чатуватиме смертельна небезпека. Водночас ми всі пишались та гордилися ним. Саша завжди мріяв про щасливу сім’ю, про синочка та про те, щоб ми жили у вільній та процвітаючій країні, але не судилось…на заваді нашому щастю стала проклята війна…», - із болем згадує найщасливіші дні молода дружина, на долю якої випало так рано залишитись удовою.

Через кілька днів після одруження, так і не встигнувши насолодитись сімейним щастям, Олександр знову відправився до побратимів у свій розвід взвод, який на той час уже бив орків на Луганщині, а також виконував завдання командування на позиціях під Бахмутом. А 25 жовтня 2022 року із переломом зі зміщенням лівої ключиці, який отримав під час дозаправки генератора на «нулю», воїн потрапив у військовий госпіталь у Полтаві, де через чотири дні йому зробили операцію, укріпивши уламки кісток металевою конструкцією.

Після виписки зі шпиталю і тривалого лікування та реабілітації у лікарнях Володимира та Нововолинська у травні 2023 року Олександра перевели піхотинцем до складу 1-го відділення 1-го взводу 1-го механізованого батальйону й відправили на Харківщину - в район села Петропавлівка, неподалік Куп’янська, де на той час російських зайд їхня 14-та бригада.

У перервах між боями молодий воїн опановував науку керування дронами. Після успішного навчання на початку січня 2024 року Саша був переведений на посаду оператора дронів до взводу безпілотних систем.

«Коли я телефонувала до нього, а спілкувалися ми досить часто, син зазвичай завжди казав: «Мама, не хвилюйся й не переживай, у мене все добре». Непокоївся лише за тата, журився що той постарів. А от, коли ми з ним розмовляли востаннє, мабуть, щось відчував, бо був як би сам не свій, а закінчуючи розмову, сказав, що йде на завдання й що, можливо, ми більше ніколи не побачимось» , - зі сльозами згадує слова сина пані Наталія.

Старший солдат Олександр Бохонський загинув 29 травня 2024 року від прямого попадання під час ворожого обстрілу, виконуючи бойове завдання неподалік селища Петропавлівка Куп’янського району, що на Харківщині.

«Вони тоді мали вже йти на ротацію, але того дня ще були на позиції. До них приїхала «коробочка» (БМП), яка привезла їм воду, продукти та боєприпаси. Саша з двома хлопцями та дівчиною стали її розвантажувати. І в цей момент у бронемашину вдарив чи то ворожий. снаряд, чи ракета із дрона. Від прямого попадання усі четверо загинули на місці. Синові відірвало руку, дві ноги та голову…. Двох хлопців забрали відразу, а Сашу та дівчину – лише через два дні…

Я дізнався про смерть сина у Києві, коли їхав потягом додому, оскільки перед тим ми домовились відсвяткувати свої дні народження (ми з Сашком та Діаною народилися в один день), зібравшись усією родиною вдома. Словом, їхав на свято, а прибув на похорон», - сумно зітхає тато загиблого воїна, який, як і син, від початку великої війни став на захист Батьківщини.

Від кордону з Білоруссю до Серебрянських лісів

Бойовий шлях Олександра Бохонського старшого розпочався під Білоруссю, де він з іншими добровольцями після військових навчань на Рівненському полігоні з початку березня 2022 року у складі мінометної батареї 107-го батальйону 63-ї ОМБр по 15 квітня виконував завдання із прикриття державного кордону України, хоча їх навіть не забезпечили інструментами. Тому хлопці змушені були купували все це за власні кошти або ж просили знайомих, аби привезли.

Далі чоловік був зачислений навідником міномета у 63-ю ОМБр і разом зі своїм підрозділом відправився громити ворога на Миколаївщину у район селища Снігурівка. Потім їхню батарею прикріпили до десантників 47-ї окремої десантно-штурмової бригади «Магура» й направили на звільнення Херсона. Вибивши орків із обласного центру, мінометники окопались на березі Дніпра, неподалік селища Білоозерка. Вчорашні цивільні люди, які поповнили ряди бригади, у короткий термін стали справжніми воїнами, захисниками рідної землі, проявляючи нечувану витривалість та героїзм у боях із ненависними загарбниками. 

«Під Білоозеркою ми простояли менше місяця, а десь в середині грудня нас повернули на постійне місце дислокації й через два дні відправили в Бахмут, де ми пробули 2 місяці й 10 днів, постійно відбиваючи атаки ворога та прикриваючи піхоту. Як зараз пам’ятаю, наша позиція була розташована в центрі міста - на вулиці Перемоги, 25.

До речі, там ми добряче покрошили «вагнерівців». З Бахмута на початку березня 2023 року нас перекинули в район села Ступочки прикривати піхоту, яка боронила місто Часів Яр, але пробули ми там теж не дуже довго. Через два чи то три тижні нас завезли на вокзал, повантажили в потяг, і ми поїхали в Серебрянський ліс - на Лиманський напрямок, де я пробув до звільнення з армії», - згадує колишній мінометник.

Рапорт на звільнення 50-річний командир мінометної батареї Олександр Бохонський старший із позивним «Щит», за його словами, подав на вимогу дружини та матері, які дуже переживали за нього після загибелі Сашка молодшого, наприкінці жовтня 2024 року. На щастя, побувавши в багатьох воєнних колотнечах на різних напрямах фронту, він жодного разу не був поранений, отримав лише кілька контузій.

Пройшовши за понад два з половиною роки війни не одну сотню кілометрів фронтових доріг, похоронивши на цьому шляху багатьох своїх побратимів, як справжній чоловік та глава родини, він мусив триматися й не розкисати, щоб допомогти рідним пережити тяжку втрату сина, чоловіка, брата та онука. Доля розпорядилась так, що цій родині так і не судилося зібратися разом та відсвяткувати дні народження.

«Мій коханий навіки залишиться моїм Ангелом-охоронцем»

Похоронений «Учасник бойових дій» - 27-річний Олександр Бохонський на сільському цвинтарі поблизу села Морозовичі. За мужність та відвагу в боях із лютим ворогом Герой посмертно нагороджений орденом «За мужність» третього ступеня. Рішенням сесії Нововолинської міськради йому також надано статус «Почесний громадянин міста».

«29 травня 2024 року перестало битися серце мого коханого. У цей момент обірвалося й моє життя. Для мене Саша був цілим Всесвітом, моєю опорою та втіхою. Це - невимовна втрата для мене, як люблячої дружини, це - гіркі сльози матері і брата, це - нестерпний біль батька, який утративши сина, продовжував боронити наш край від ворога на передових позиціях, але вже «за двох».

Мій чоловік – Герой, який навіки залишиться в моєму серці. Він – мій Янгол, який охороняє мене й дає сили жити далі за нас обох. Світла й вічна пам'ять моєму коханому Ангелу-охоронцю. Нехай пухом буде для нього рідна земля, за яку він так рано віддав життя», - написала Діана.

Валентина САВЧУК

Читайте також:

• Загинув у Курській області: спогади про захисника з Волині Дмитра Бондаренка
• Приїжджаючи на ротацію, вільний час присвячував донечці: Герою з Волині навіки 33
• «Ще не знаючи про загибель чоловіка, того дня дружина відчувала біду»: спогади про Героя з Волині