«Я бачив, як собака їла людину», - польський воєнкор у Луцьку про документування війни

«Я бачив, як собака їла людину», - польський воєнкор у Луцьку про документування війни

З перших днів повномасштабної війни Матеуш Лаховський приїхав до України, з якою він познайомився ще три роки тому. Тоді воєнкор, попри відсутність зацікавленості в ідеї трьох польських телеканалів, взявся знімати документальний фільм на Сході про добровольців-парамедиків «Госпітельєрів». 

Кількаденне пребування журналіста в Україні затягнулося і переросло у 9 місяців. Хоч Матеуш має плани каже, що буде тут до кінця війни. До Луцька він приїхав з Бахмута, а до того воєнкор фільмував в Авдіївці, Куп’янську, Ізюмі та Бучі.

Лаховський ніколи не вчив українську, а у полілозі з авдиторією поєднував її з польською та англійською, та це не стало надскладним бар‘єром, коли всі і без слів розумілися між собою.

Далі - пряма мова польського режисера та кореспондента на зустрічі зі студентами у стінах факультету філології та журналістики Волинського національного університету імені Лесі Українки.

«Я бачив, як собака їла людину», - польський воєнкор у Луцьку про документування війни

«Коли я їхав сюди у мене була одна думка: «Я не хочу, щоб так було»

Коли я приїхав сюди (в Україну, - авт.) три роки тому, то побачив сильну ідею. Не у всіх, але багато є тих, для кого Україна важлива. Я бачив хлопців, які лишили все і їхали. 

Навіщо я тут? Не знаю. Таке ж я можу сказати про них: «Навіщо?». Вони ж теж могли жити нормально, наприклад, у Львові чи Києві.

Три роки тому тут я побачив людей, для яких Україна – це було все: люди залишали свої сім’ї, роботи. Я подумав, що потрібно, щоб світ знав про це.

Потім почалася війна, хоч всі знали, що вона буде, всі говорили, але ніхто до кінця не вірив. Я захотів зробити ще один документальний фільм.

Я нікого не питав, приїхав до Львова, сів на потяг до Києва, який зробив стоп під містом. Коли я їхав сюди у мене була одна думка: «Я не хочу, щоб так було». 

Був волонтером, задумувався про те, чи не стати добровольцем. Згодом побачив, яка є ціна інформації: в репортажі на телебаченні сказав, що для хлопців треба те, те і те - через тиждень все їхало до України.

«Я бачив, як собака їла людину», - польський воєнкор у Луцьку про документування війни

Я думав, що приїхав на один місяць, бо у мене є плани: робота, фільм, але потім я поїхав в Бучу – три дні не пив, не їв, два – не спав.

У мене в серці немає дозволу на те, що росіяни роблять у вашій країні. Якби вони це робили в Чехії чи Словаччині – було б те саме. Для мене людина, як я, і така, як ти, - однакові. 

В березні я познайомився з парамедичкою. Ми сиділи в окопі, був обстріл з «Градів», вона сказала, що з Володимира, що близький до польського кордону. Вона повинна хвилюватися, що її можуть зґвалтувати, а у моїй країні все добре, людина може працювати, навчатися.

«Воєнний журналізм – це інша робота»

Воєнна журналістика – не для кожного, але я відчуваю, що вона важлива для мене та людей, із якими я розмовляю. Я теж не знав, що зможу, але приїхав і побачив, що під градами і обстрілами хоч боюся, але можу нормально працювати. 

Минуло 8 місяців - побачив, що нормально сплю, їм. Це не є робота для кожного, і це теж нормально. Я вже не хочу робити нічого іншого. 

Багато разів я чув: «Дякую, що ви сюди приїхали і світ завдяки цьому дізнається, що росіяни тут зробили».

«Якби у мене були дружина і діти, я б так не працював»

Моя перша документалка була незалежною, я її робив сам. Коли прийшов на три найбільших телебачення Польщі, всі сказали: «Там ще є війна? Ми не хочемо про це робити, грошей багато потрібно». Зі знайомим взяли машину і поїхали самі.

Коли їхав сюди, моя мама сказала: «Тільки не їдь в Київ». Я сказав: «Добре, мамо, добре», а за кілька годин перетелефонував, сказавши, що вже у столиці. 

Як я був тут три роки тому і знімав документалку, казав мамі: «Я знімаю інтерв’ю з ветераном, я не їду на Схід, не хвилюйся». 

Це тяжко для сім’ї, якби у мене були дружина і діти, я б так не працював.

«Я бачив, як собака їла людину», - польський воєнкор у Луцьку про документування війни

«Треба, щоб у Європі знали, що тяжко, що вам треба допомога»

Телебачення створює таку пропаганду: «Все нормально, у росіян нічого немає», але потім я дивлюся: артилерія постійно обстрілює. Ми були в Бахмуті, а я шукав, щоб стало тихо, аби записати відео. Росія ніколи не була такою слабкою і такою сильною, як думають люди.

Побачите, що буде взимку: в січні буде дуже тяжко. 

Я думаю, що треба повідомляти про наші втрати, бо це правда. Зараз може бути таке, що в Луцьку думають, що все добре, а я їжджу в такі точки, де все зле. Правда має бути правдою. Ми, журналісти, воюємо не за Україну і Польщу, а - за правду. Я за Україну і це постійно кажу, про це знають у Польщі, але я ніколи не написав в своєму тексті, що росіяни - свині. Я можу так думати, але ніколи не написав цього в тексті.

Треба, щоб у Європі знали, що тяжко, що вам треба допомога.

«Я собі сказав, що до кінця цієї війни я працюватиму в Україні»

Мені соромно, що Європейський Союз це дозволив. Часто бачу машини з написами «Діти», вбитих людей. Якось одна жінка, думаючи, що ми росіяни, почала просити нас не стріляти в неї. Біля Макарова ми робили інтерв'ю з керівником тероборони - він плакав, я плакав. Добре, коли емоції виходять.

На початку квітня я бачив, як собака їла людину, - це те, що найбільше запам’яталося. Ну і - Буча.

Трохи боюся, трохи ні. Ми всі колись помремо. Звичайно, я не хочу вмирати саме в цей момент. Я навіть не думаю про це. Я знаю, що повернуся до Польщі, хочу написати книгу, зробити фільм, поїхати до Рима. Я собі сказав, що до кінця цієї війни я працюватиму в Україні.

«Я бачив, як собака їла людину», - польський воєнкор у Луцьку про документування війни

«На цій війни не треба, щоб було відомо, що ти журналіст»

Я так багато бачу розстріляних машин з написами «Діти», «Люди». Як-от на дорога із Маріуполя до Запоріжжя. 

На цій війни не треба, щоб було відомо, що ти - журналіст. Коли ми були в Бахмуті, над нами літав квадрокоптер. 

«Краще, щоб ти знав, коли закрити камеру, аніж – коли відкрити»

Ніколи не було такого, щоб я вимагав, аби люди говорили: «Ну давай, розкажи мені». Багато відразу приходять і хочуть поділитися: «Знаєте, що вони тут зробили?», «А тут ракета на дім впала». 

Довіра або є, або її немає. Я розумію, якщо людина не хоче розмовляти. Я не типовий журналіст: не вчився на нього, мене всьому навчили у кіношколі. 

Краще, щоб ти знав, коли закрити камеру, аніж – коли відкрити. У Бахмуті у мене була ситуація: за 200 м від мене впала бомба – жінці відірвало ноги і руки.

Ми ввімкнули камери лиш тоді, коли її забирали до лікарні, а не тоді, коли впала ракета – «Для чого це знімати?»

Коли була ексгумація тіл, прийшла літня жінка, яка плакала над могилою свого сина, якому було 23 роки, то я записав це, хоч мені було дуже шкода. 

Треба знати, для чого ти знімаєш, для чого ти робиш репортаж – це все просто. Життя – просте, я серйозно: це є добре, це - зло.

«Я бачив, як собака їла людину», - польський воєнкор у Луцьку про документування війни

Фото і текст: Ольга ЮСКОВЕЦЬ

Можливо зацікавить

журналістка війна

Чоловік зараз захищає Україну: на Волині прощатимуться із журналісткою-Героїнею Аллою Пушкарчук. Оновлено

Донеччина бої журналіст

«Попри кров та біль бачила навколо себе прекрасне»: спогади про молоду Героїню з Волині

Андрій Топчій загинув у бою під Роботиним

У бою під Роботиним загинув колишній журналіст українського видання

Оштрафували поляка, який скоїв на Волині ДТП

Оштрафували поляка, який скоїв на Волині ДТП

Нардеп розповів, чи запровадить Рада бронь для журналістів

Нардеп розповів, чи запровадить Рада бронь для журналістів

журналіст смерть

Обірвалося життя секретаря Волинської облорганізації Національної спілки журналістів України

Через КПП «Устилуг» поляк перевозив 40 тисяч євро

Через КПП «Устилуг» поляк перевозив 40 тисяч євро

УПЦ МП Волинь ФСБ

Проводили інформаційні диверсії на замовлення ФСБ: хто з волинських журналісток співпрацював із ресурсом УПЦ МП

«Бо там мої хлопці. Я потрібен їм, а вони – мені!»  – каже військовий Сергій

Тричі був поранений, але після лікування одразу повертався на війну: історія журналіста, який служить у волинській бригаді