«Як можу спокійно жити у чужій країні, коли мої діти у небезпеці»: історія полеглого Героя з Волині Романа Самусенка

Роман Самусенко народився 22 листопада 1980 року в місті Кремінна на Луганщині. Коли йому виповнилося п'ять років, батьки розлучилися. Мама, Світлана Миколаївна, повернулася на свою малу батьківщину – у село Федорівка на Волині, де жили її батьки. Згодом доля подарувала їй нове кохання. Чоловік, який увійшов у їхнє життя, став для Романа справжнім батьком – люблячим, мудрим і турботливим. Він виховав його як рідного сина, вклавши в нього найкращі людські цінності.

Навчався Роман у ліцеї № 1. Після закінчення школи вступив до училища, де здобував фах електрика. Проте завершити навчання не встиг – був призваний на строкову військову службу. Повернувшись із армії, знайшов своє покликання у будівельній справі. Працьовитий, сумлінний і відповідальний, він ремонтував та зводив будинки, залишаючи по собі добру пам'ять. Деякий час працював на підприємстві «Гербор-Холдинг», а також займався торгівлею.

Зі слів мами, найбільшим щастям у його житті стала сім'я. Разом із дружиною Наталею вони виховували двох донечок – Богдану та Валерію, які були для батька найбільшою гордістю і сенсом життя.

«Вони дуже добре жили з Наталею, – згадує мама полеглого захисника. – Син обожнював дружину і своїх дівчаток, робив усе, щоб вони ні в чому не знали потреби. Онучки були дуже близькі з батьком, особливо старша – Дана».

Попри зайнятість, Роман завжди знаходив час для родини. Разом із доньками ходив на риболовлю, збирав гриби, грав у волейбол. Найбільше ж, за словами матері, любив ліс і так зване «тихе полювання». Міг годинами блукати лісовими стежками, насолоджуючись природою, а повертався додому з повними кошиками грибів. Свою любов до цього заняття передав і старшій донечці. Жартома називав її своїм талісманом, адже вона дивовижно вміла знаходити грибні місця. Вони прокидалися ще до світанку і вирушали назустріч новому дню, наповненому спільними пригодами, щирими розмовами та теплими батьківськими порадами.

Роман не лише розділяв із доньками захоплення, а й допомагав їм упевнено ставати на власний шлях. Саме він навчив Богдану кермувати автомобілем, тому до автошколи вона прийшла вже добре підготовленою.

«Тато завжди підтримував мої мрії та прагнення, – розповідає Богдана. – Коли я сказала, що хочу професійно займатися візажем, пообіцяв допомогти відкрити власний салон. Вірив у мене, підбадьорював і казав, що все обов'язково вдасться. Пригадую, як під час гри у волейбол, коли на майданчику збиралися дорослі чоловіки – татові друзі та знайомі, мені інколи вдавалося забити вирішальний м'яч. Тоді він неймовірно пишався мною і з усмішкою говорив усім: «Бачите, яка у мене доця!»

Для доньок Роман був не лише батьком, а й найкращим другом, наставником і надійною опорою. Його любов проявлялася у щоденній турботі, щирій підтримці та безмежній вірі в їхні сили. Для дружини Наталії він був люблячим і турботливим чоловіком, який дбав про добробут родини, умів підтримати у непрості хвилини та наповнював дім теплом, затишком і відчуттям захищеності. Він жив інтересами своїх рідних, радів їхнім успіхам і робив усе можливе, щоб найдорожчі люди були щасливими.

«У нас була одна сімейна традиція, якої ми завжди дотримувалися. Щороку на Великдень усією родиною ходили до церкви святити паску, — згадує Богдана. — Вона дарувала відчуття єдності, тепла й родинного затишку, і саме такі моменти назавжди залишилися в моїй пам’яті». 

Та життя іноді вносить свої, непередбачувані, зміни. Під час роботи за кордоном Роман познайомився з Іриною з Херсонщини. Між ними виникли почуття, які згодом переросли у спільне життя. Попри зміни в особистому житті, він залишався люблячим і турботливим батьком. Постійно підтримував зв'язок із доньками, цікавився їхніми справами, радів їхнім успіхам і завжди був поруч, коли вони цього потребували.

Повномасштабне вторгнення застало Романа за кордоном, де працював на будівництві. Коли дехто намагався знайти безпечний прихисток за межами України, він без вагань повернувся додому.

«Тоді батько телефоном просив його залишитися там, але він навідріз відмовився. «Як можу спокійно жити у чужій країні, коли мої діти тут?» – сказав він, – розповідає Світлана Миколаївна. – Уже 4 березня, попри мої вмовляння, був там, де точилися запеклі бої. А мене заспокоював, що перебуває на полігоні».

Бойовий шлях Романа пролягав через найгарячіші напрямки фронту. Разом із побратимами виконував бойові завдання на Житомирщині, Київщині, згодом – на Миколаївському напрямку. Саме там дістав важке поранення. Попереду були тривале лікування, кілька складних операцій і непростий період реабілітації.

Та навіть перебуваючи у лікарняній палаті, не міг залишатися осторонь. Добре знаючи, через що щодня проходять його побратими, долучався до збору коштів для забезпечення підрозділу необхідним спорядженням і обладнанням.

«Перед черговою операцією я віддала татові свій браслет. Він вірив, що це його талісман, який оберігає і приносить успіх, – згадує Богдана. – З ним він повернувся на службу, вирушав на бойові завдання і не розлучався ні на мить. На жаль, навіть найсильніші талісмани не завжди можуть відвернути біду. Коли тато загинув, браслет залишився з ним назавжди – його поховали разом із ним».

Після лікування та реабілітації Роман повернувся до побратимів і знову став у стрій. Попри пережитий біль, продовжив виконувати бойові завдання до останнього дня.

23 вересня 2022 року, під час виконання бойового завдання на Харківщині, Роман Самусенко та його побратим Дмитро Будневський загинули внаслідок ворожого обстрілу.

«Я була на роботі, коли до мене прийшли представники ТЦК зі сповіщенням, – крізь сльози згадує мама. – Не хотіла вірити, що сина більше немає. До останнього сподівалася, що сталася якась помилка. Лише коли привезли тіло, довелося прийняти страшну реальність».

Втрата Романа стала непоправним горем для всієї родини. Особливо важко смерть батька пережила наймолодша донечка Валерія, якій тоді було лише дванадцять років. Після поховання дівчинці знадобилася допомога психолога, адже впоратися з таким болем самотужки було надзвичайно важко.

Трагічна звістка позначилася і на здоров'ї близьких. Постійний біль і переживання суттєво погіршили стан вітчима Романа. До проблем із зором, через які він мав першу групу інвалідності, додалися інші тяжкі захворювання, що згодом переросли у смертельну недугу.

«Загибель Романа боляче вдарила по всіх нас, – говорить мама. – Це рана, яка ніколи не загоїться. Ми втратили люблячого сина, батька, чоловіка, людину з великим серцем, яка жила заради своїх рідних і своєї країни».

Романа Самусенка поховали на Федорівському кладовищі. Йому назавжди 41.

Жанна БІЛОЦЬКА

Читайте також:

• Коханий чоловік, люблячий батько та найкращий син: спогади про Героя Романа Самусенка, який жив на Волині
• Янгол у пікселі: 25-річний Герой з Волині не встиг одружитися із коханою, яка чекала на нього
• Матір до останнього вірила, що син повернеться живим: Герой з Волині півтора року вважався зниклим безвісти