Волинянка відзначила 100-літній ювілей

Дарія Філіпчук з Волині, яка відзначила 100-річчя, пережила чимало трагедій та випробувань - від війни та голоду до примусових робіт. Попри все, вона залишилася живим свідком історії та символом непереможної сили духу.

Про бабусю з Лучич, якій 30 березня виповнилося рівно сто років, пише газета «Ратнівщина».

Скільки непростих випробувань трапилося на її життєвому шляху, знає один Бог, але в Нього вона й заслужила прожити ціле століття – від 1925 до 2025 року.

Як на сто років, баба Дарина ще гарно виглядає. Їй важко ходити. Вона більше сидить. Слабо чує, тому треба майже кричати до неї. Погіршився зір, але ще три роки тому, у 97 (!), бабуся читала псалтир за дітей і внуків-правнуків.

На даний час Дарія Філіпчук проживає з донькою Ніною Єременко. А взагалі у баби Дарини було четверо дітей, 12 внуків, 22 правнуки і вже є праправнучка.

Голод… Війна… Три роки примусових робіт у Німеччині

Дарія Андріївна народилася у сім’ї Андрія та Марії Бреїв на хуторі Острови, що належав до Лучичів, 30 березня 1925 року. Дитинство було дуже важким. Вона була найстарша. Окрім неї, у сім’ї зростали ще молодші сестра і два брати. До школи не ходила. Не було змоги. Хоч Західна Україна так сильно не постраждала від голоду 1932-1933 років, як Східна, але й тут у міжвоєнний період люди неабияк бідували. З маленької вона знала ціну хлібові і праці.

Друга світова війна не пройшла осторонь ще зовсім юної тоді дівчини. Протягом 1942 року із сіл Забродівської сільської ради на примусові роботи до Німеччини вивезли Марію Калениківну Штоль, Федора Яковича Ващука, Дмитра Даниловича Герасимука, Катерину Марківну Тарасюк, Дарію Харитонівну Ліщук, Миколу Платоновича Гуля, Григорія Антоновича Корнелюка. Серед них була і Дарія Андріївна Філіпчук. Її забрали в числі перших ранньою весною 1942 року. Ці відомості дізналася з книги «Коротка історія сіл Забродівської сільської ради» місцевої краєзнавиці, вчителя історії Забродівського ліцею Тетяни Дуди. У ній зафіксована і розповідь остарбайтера Дарії Андріївни правнукові Дмитрові про каторжні роботи у Німеччині:

«Із села нас підводами завезли в Ковель. Ми були в Ковелі за колючим дротом тиждень, але навіть за цей короткий час відчули нелюдське ставлення та жорстокі знущання. Німці дуже дотримувалися порядку. І рівно через тиждень нас в товарних вагонах відправили до Німеччини. Дорога для нас була тяжкою. Тільки через кілька тижнів нас висадили у містечку Осан (на жаль, не вдалося з’ясувати точну назву міста. Припускаємо, що це може бути або місто Оснабрюк, назву якого полонені, ймовірно, так скоротили, або місто Носсен, - авт.).

Вибрали німці здоровших дівчат і повезли на пороховий завод. Працювали в три зміни, в основному дівчата та молоді жінки. Праця була тяжкою. Разом з тим працювати потрібно було дуже обережно, адже скрізь був порох. На роботу вели шеренгою під конвоєм. Біля брами заводу перевіряли на наявність сірників і ґудзиків. На ноги взували деревлянки – взуття, зроблене з дерева. І лише після такої перевірки допускали до роботи з порохом.

Ми побули в Німеччині кілька місяців, але за цей час дуже похудли і змарніли. Харчування було дуже погане: дві картоплини в день, а у вихідний (це було у великі свята) їсти зовсім не давали. Тому забрані на чужину українці змушені були красти в німців картоплю, буряки. Багато українських дівчат помирали в Німеччині. Їх там і ховали. Ставили березові хрести, але надписів не робили. Хоча деякі пільги були. Наприклад, з дому могли прислати посилку з буханкою хліба.

У квітні – на початку травня почалося бомбардування території міста, де стояв завод. Але нас в бомбосховище не водили. Деякі гинули від своїх же бомб. На початку травня прийшли радянські солдати. Радості не можна було передати. У серпні 45 року повернулася додому».

Як не зламатися в найважчі часи: історія 100-річної волинянки Дарії Філіпчук

Донька Дарії Андріївни Ніна Єременко пригадує, як мама розповідала, що її якийсь хазяїн на певний час забрав працювати домогосподаркою. То тоді їй було трохи легше. Але так чи інакше, три роки життя вона була змушена працювати на ворога у жорстоких умовах. Їй було лише 17, коли німці вирішили її долю. Але попри все вона не зламалася. Не померла від важкої праці. А коли повернулася у рідні Лучичі, вдома застала хвору маму. Її й доглянула до смерті.

Вийшла заміж за шевця з однією ногою

Заміж вийшла у 1955 році, уже в 30 років, за сусіда Степана Філіпчука, 1924 року народження. Він теж походив із простої селянської родини Нестора і Ганни Філіпчуків. І в нього також було два брати та сестра. Він навіть закінчив чотири класи польської школи. Під час війни отримав травму. Коли через село ішов фронт, йому прострелили обидві ноги на рівні колін. Одну врятувати не вдалося. Її ампутували. Але судилося так, щоб одна нога таки залишилася. Зараз це звучить як неймовірна історія, але Степана Несторовича підібрали німці, десь у Німеччині у госпіталі йому зробили операцію і відправили додому. Тож коли Дарія Андріївна виходила заміж, розуміла, що на її жіночі плечі ляже уся тяжка чоловіка «ходяча» робота.

Перші роки новостворене подружжя жило на хуторі Острови. Ще там народилася донька Ніна, але через кілька років батьки придбали хатину в Лучичах і облаштували своє обійстя. Філіпчуки народили і виховали чотирьох дітей: доньку Ніну, сина Володимира (уже покійний), сина Василя та сина Івана. Неграмотна, Дарія Андріївна вчилася читати й писати разом із дітьми.

Ніна після закінчення школи і Камінь-Каширського медучилища за направленням поїхала працювати на Дніпропетровщину. Там познайомилася з майбутнім чоловіком Володимиром Єременком, вийшла заміж, там народилося двоє дітей.

- На Дніпропетровщині ми прожили 10 років, до 1982 року, - каже Ніна Степанівна. – А якось мама приїхала до нас. Переманила Володю. І ми прийняли рішення, що переїжджаємо в Лучичі. Одразу жили з батьками. Потім вони зробили нам подарунок – купили хатину, у якій і нині ми з мамою мешкаємо. Брат Володя закінчив Камінь-Каширське профтехучилище. З сім’єю оселився теж у Лучичах. Працював водієм у лісгоспі. Василь лишився на батьківському обійсті. Працював теслею на хімзаводі в Ратному. А Іван проживає в Ратному. Він – підприємець.

Непросте життя у післявоєнний період

Нам зараз важко уявити, наскільки важко було жити у 40-50 роках 20 століття. Як було Дарії Андріївні – годі й уявляти. Вона вийшла заміж у тридцять. Наймолодшого сина народила у 41 і при цьому ніколи не скиглила та не жалілася на те, яка важка в неї доля. Яку здужала роботу, таку сама робила, дітей привчала до праці, може, інколи й не за віком, але мусили працювати. Допомагали брати чоловіка, сусіди. В сусідстві завжди жили дружно. Сіяли, садили, копали усе гуртом, толокою. Дарія Андріївна йшла на поміч їм, а взамін сусіди-чоловіки робили важку чоловічу роботу.

Степан Несторович, хоч не мав однієї ноги, склавши руки не сидів. Він був знаним на всю округу шевцем. Шив чоботи, кожухи, шапки. Це ремесло й синові Василеві передав. А Дарія Андріївна працювала ланковою в колгоспі. Діти теж допомагали матері і полоти, і городину, і льон рвати. По лісі, по кущах випасали худобу. Дві-три корови постійно тримали, свиней, свиноматок. Жили не розкішно, але трудилися, щоб дітей підняти, на ноги поставити. Не раз у Білорусь пішки ходила масло продавати і назад пішки приходила. Таке тоді було життя.

«А я ходжу до Бога, щоб до ста літ дожити!»

Згодом стала Дарія Андріївна їздити на заробітки. У 1977 році у Брянську на роботі отримала перелом хребта. Там лікувалася, боялася, що ходити не буде. Але, дякувати Богові, відновилася. Тут їй дістали путівку у санаторій у Хмільнику на Вінниччині, і все налагодилося.

Ніна Степанівна жартує, що вона у 70 років уже «знаком питання» ходить, а мама у 70 ще щослужби у Заброди в церкву бігала. Жінки її питають: «Тітко, хіба вам не важко? Кожної суботи, кожної неділі і свята біжите до церкви?» А вона їм відповідала: «А я ходжу до Бога, щоб до ста літ дожити!».

Так у Заброди в церкву баба «бігала», аж доки церкву в Лучичах не збудували. До 93 років ще була активною прихожанкою. А далі ноги почали підводити. Тоді стала більше молитися вдома, «Псалтир» читала щодня. І досі щопосту з нетерпінням чекає священника, щоб посповідатися і причаститися, бо до таїнств Церкви ставиться дуже ревно.

Чоловік Дарії Андріївни Степан Несторович помер у 1993 році. Господарство відійшло синові Василеві. З ним бабуся прожила до своїх 93 років. Тоді, восени, пригадує Ніна Степанівна, мати дуже занедужала. Ніхто вже й не сподівався, що вона видряпається. У лікарню їхати відмовилася. Єдина пропозиція, до якої пристала, переселитися до дочки. І помаленьку видужала. Ось уже восьмий рік вона мешкає з Ніною Єременко. Ще кілька років поралася в грядках, хатню роботу робила, а якось вийшла на город, зашпорталася і впала. Відтоді бабусю бережуть, щоб не впала та не забилася дуже сильно.

На війні загинув онук Сергій Єременко

Непроста доля випала на життєвий шлях доньки Дарії Філіпчук Ніни Степанівни. Окрім Сергія, у них із чоловіком було ще четверо дітей. Але одного сина у віці трьох років вбило електрострумом. Діти гралися. Знайшли праску. Увімкнули її. Хлопчик вхопився за оголеного провода. Що значило матері ховати своє трирічне дитя!? Ще одне непоправне горе принесла у сім’ю Єременків війна. Загинув син Сергій. Він ще у 2015-2016 роках служив в АТО, а коли 24 лютого розпочалося повномасштабне вторгнення, не роздумуючи пішов до військкомату.

- Я дзвоню до нього, кажу, що почалася війна, - пригадує Ніна Степанівна. - Він відповідає: «Я знаю, я вже у військкоматі!» І вже 26 лютого він був на Сході. Я просила: «Сергію, коли їхатимеш, заїдь до мене хоч на хвилинку або я велосипедом виїду до траси». Сказав: «Мамо, що це змінить? Усе буде добре!».

Сергій Єременко потрапив у штурмову бригаду. Службу ніс неподалік від місця, в якому народився. Мама каже, що якось навіть було таке, що проїжджав через рідне село на Дніпропетровщині. Подзвонив до матері. Вона попросила, щоб заїхав до кумів, які там і нині живуть, але часу було мало. Потрібно було рухатися далі.

Прослужив Сергій Володимирович тільки до травня 2022 року. 9 травня у районі села Золотарівка на Луганщині від обстрілу касетними боєприпасами він загинув. Указом Президента України від 01.07.2022 року № 462 Сергія Єременка нагородили орденом «За мужність» ІІІ ступеня (посмертно) за особисту мужність і самовіддані дії, виявлені у захисті державного суверенітету та територіальної цілісності України, вірність військовій присязі. У Видраниці в нього залишилися дружина і дві доньки. Ще два сини і донька Ніни Степанівни проживають в анексованому Криму.

У сто років – посповідалася і причастилася

Поцікавилася у Філіпчуків, чи не було в їхній родині довгожителів. Виявилося, що батько Дарії Андріївни Андрій Брей прожив до 90 років і мав дуже хороше здоров’я. Ще навіть на весілля до внучки Ніни на Дніпропетровщину приїжджав. Можливо, донька успадкувала батькове довголіття.

30 та 31 березня двері до Дарії Філіпчук не зачинялися. Ішли її привітати зі сторіччям усі, хто тільки про це знав. Після Богослужіння у храмі Казанської ікони Божої Матері завітав настоятель Вадим Корнелюк. Вихованці недільної школи привітали бабусю, подарували квіти, а від священника у дарунок вона отримала ікони Спасителя і Богородиці. Та найголовніше, що посповідалася і причастилася. Зі словами вітань і подарунками прийшло керівництво Забродівської громади та вихованці місцевого ліцею.

Прості життєві істини столітньої бабусі

А далі знов звичайні будні. Попри свій поважний вік, попри старість і хвороби, баба Дарія до останнього свого подиху не забуде найважчих років життя – як чекали у Німеччині посилку з сухарями з дому, як відкривали, ділили між собою і не могли нагризтися їх, бо голод виїдав із середини. Досі до хліба вона ставиться із величезною шаною. З’їдає до останньої крихти, навіть те, що на підносі залишилося, старечими висохлими скоцюрбленими пальцями позбирає у жменю і до рота покладе.

Вона пережила голод, війну, примусові роботи в Німеччині і знову на своєму віку бачить воєнні лихоліття. Її один внук віддав життя у боротьбі із ворогом. А зараз усією родиною молять Бога, щоб живим і здоровим повернувся із зони бойових дій ще один внук – Павло Філіпчук, син Василя, який проживає в Якушах.

Як багато подій – о приємних і трагічних – випало на долю цієї жінки! Давно у волосся вплелася стійка сивина. Ледве чутно стукає у її грудях серце. Перегортає у пам’яті сторінки свого життя і найчастіше повертається в дитинство, у юність і… кличе маму. Каже, що бачить її, і кличе. Найдорожчу і найціннішу у світі людину, яка дала життя, навчила бути сильною.

І хоч життєві сили Дарії Андріївни повільно згасають, але з глибокою вірою і любов’ю до ближнього вона здолала столітній рубіж, щоб діти, внуки, правнуки з покоління в покоління передавали її історію життя і такі прості та безцінні поради: жити з Богом, роботи не цуратися і хліб насущний цінувати!

Читайте також: