За 3 дні до загибелі Героя маленький син вперше сказав у телефон «Тату»: історія воїна з Луцького району Василя Збудовського
Рідні та друзі Героя Василя Збудовського із села Борочиче Мар’янівської територіальної громади Луцького району поділилися спогадами про загиблого воїна.
Василь Збудовський завжди починав розмову зі своєю незмінно доброзичливою усмішкою. І в мирному житті, і на передовій усіх заспокоював щирим і по-чоловічому впевненим: «Усе буде добре!» Тому всі, хто знав неймовірно людяного й порядного Василя, не вірив чорній звістці про його смерть навіть тоді, як у село його привезли в домовині, - пише газета Волинь.
«Певне, за Луганськ і за аеропорт мені й дали орден»
У ті чорні хвилини минулої суботи за Василем заплакали гірко в кожній хаті, як за рідним сином. Споглядаючи таку невимовну земну скорботу, від жалю потужною зливою над селом заридало й небо. Воно ж бо чуло, як ще три дні тому він не міг наговоритися по телефону з дворічним синочком Льонечкою. Хлопчик, певне, досі лінувався собі розмовляти, а того вечора на диво дзвінко защебетав у слухавку наймиліше Василевому серцю слово: «Тату!». Наче відчував дитячим серденьком Льончик, що більше ніколи-ніколи не скаже його своєму найкращому і найхоробрішому в світі татусеві.
І в мирному житті, і на передовій Василь усіх заспокоював щирим і по-чоловічому впевненим: «Усе буде добре!».
«Я не знаю… Страшно не було. Ну, в Дебальцевому трохи, то вже як виходили. Наших дуже багато побило. У 2014 році призвався, в 51-шу, перекомандирували мене в 128-му – то Ужгородська. З нею поїхав у Луганськ. Там буквально за тиждень побило більше 40 наших машин. Моя одна ціла зосталася, то я возив хлопцям боєприпаси, воду… Ми взяли в кільце Луганськ. Одна дорога на Краснодон залишилася, але тоді проти нас кинули 90 танків і ми відступили. Певне, за Луганськ і за аеропорт мені й дали нагороду…» – так скромно кавалер ордена «За мужність» третього ступеня Василь Збудовський розповідав у фільмі «Я вірю, що закінчиться війна» про те, як українські захисники тримали оборону на Сході країни в 2014 році.
Цими спогадами відтоді ревно дорожать бойові побратими, односельчани, друзі, футболісти, з якими він у мирні дні здобував перемоги й гідно приймав спортивні поразки.
Бійці називали його Гарантом позитиву
«Про Васю можу говорити багато-багато і все лиш хороше», – горює за сусідом і другом своєї сім’ї Валентина Маціюк. У 2014 році її чоловік Микола теж не злукавив перед Богом, собою і Україною. Тоді був в АТО, а коли в Україні почалася повномасштабна війна, Микола Миколайович і його син Іван одразу пішли на фронт гнати москаля з рідної землі. Тим часом їхня дружина й мама Валентина сміливо долає тисячі кілометрів у найгарячіші місця країни з гуманітарною допомогою захисникам від односельчан та жителів довколишньої округи.
Василь незмінно зустрічав волонтерку спокійним, врівноваженим і в гарному настрої. Бійці називали його Гарантом позитиву. І молодші, і старші військовослужбовці про людяність і надійність друга Василя переповідали, як гарну легенду, а його окопні знання й досвід слугували новобранцям краще за науку, здобуту у військових вишах, його поради врятували та й ще врятують сотні життів.
«Ми тепер, як родина, бо бачимося часто у спільній для всіх нас біді...» – а ці мудрі слова Василь сказав посеред вибухів волонтерці-землячці Юлії Омельчук. «Як завжди заспокоїв, бо вмів посіяти спокій у найстрашніших ситуаціях. І про те, що «вранці йде на завдання», промовив так мирно, ніби збирався на прогулянку», – розповіла вона на своїй сторінці у фейсбуці про останню зустріч із розвідником 21 березня 2023 року.
Василь обіцяв зателефонувати після завдання, але… За попередньою інформацією, його БТР загорівся від прямого влучання снаряда з ворожого танка. Одного з бійців екіпажу важко поранено, ще одного цими днями оплакує Україна.
Нова хата не дочекалася золотих рук господаря
Провести 44-річного Василя Збудовського останньою земною дорогою у засвіти прийшли і приїхали люди з усієї округи, сусідніх громад, колеги з цукрового заводу, побратими.
«Oй, Васюню, мій Васюню…» – тулилася до труни з сином старенька матуся Лідія Петрівна, яка виростила хорошими людьми усіх своїх шістьох дітей. Німіла від горя дружина Наталія. Без татусевої ласки підростатимуть чотирирічна донечка Вероніка, дволітній Льоня і 15-річний Степан. Досі всі вони щохвилини чекали повернення свого найдорожчого з Перемогою, уявляли, як щасливо і довго житимуть у новій хаті. На прохання чоловіка, Наталія купила дім сама. Доки господар воював, наводила у ньому лад. Та коханий так і не побачив їхнього омріяного домашнього раю...
Заупокійне богослужіння відбулося минулої неділі в Свято-Миколаївському храмі села Борочиче, де настоятелем отець Андрій Андрусик. Панахиду очолив декан Горохівського благочиння, настоятель Свято-Вознесенського храму міста Горохова отець Андрій Сидор. Йому співслужив собор священників ПЦУ. Поховали Героя біля церквиці.
«За Тебе, друже, завжди будуть гордість і повага», – написав у авторській посвяті Василеві Збудовському Іван Маціюк. А коли Валентина Маціюк зачитала свої віршовані рядки про життя-подвиг свого сусіда Василя, ніхто не зміг стримати сліз: «Лиш квіти, й пам’ять, і спокій душі. Спочинуть руки, втомлені від зброї. Під сніг, і вітер, й проливні дощі в останню путь ми провели Героя...».
P.S. 23 березня жителі сусідніх із Борочичами Бужан назавжди попрощалися із загиблим неподалік Бахмута Валентином Степком.
У день похорону Василя Збудовського ще в одному населеному пункті Мар’янівської громади – селі Скриговому – відправляли панахиду у роковини загибелі Миколи Кривов’язова.
Читайте також:
- Сирота з Волині загинув недалеко від рідного міста на Донбасі
- «Своїх дітей няньчити не довелося, але любив племінників, як власних»: спогади про Героя з Волині Михайла Михальчука
- Захистив солдат ціною свого життя: спогади про Героя з Волині Миколу Булавку
- 21-літній волинянин залишив у Польщі роботу, аби віддати життя за Україну
Будь в курсі усіх новин
