«Міг не йти на службу. Але будь-які вмовляння були марними»: історія 29-річного загиблого Героя з Волині

Історія молодого захисника особлива, пише газета Ратнівщина.

БАБУСЯ І ТАТО ВИГОДУВАЛИ ЙОГО… ЧАЄМ

Про непросте життя і бойовий шлях Миколи ми поспілкувалися з його дружиною Вікторією. Микола народився 28 лютого 1997 року у Велимчі. Коли немовляті заледве виповнилося три місяці, мама залишила його. Відповідальність за новонародженого хлопчика, який мав би бути ще на грудному вигодовуванні, взяла на себе бабуся з боку батька Івана Анастасія. Це були важкі дев’яності роки. У селі розповідають, що вона замість грудного молока давала Миколці чай, щоб організм зовсім не виснажився від недоїдання. Легше стало, коли почала прикормлювати твердою їжею. Дідусь хлопчика помер ще раніше, тож дитинство і юнацькі роки Миколи пройшли у невеликій сільській хатині з бабусею і татом. Іван Півень так більше і не одружився. Колишня дружина з часом померла. Усе дитинство батько возив свого Миколку до школи на велосипеді, глядів, опікувався, як міг, а бабуся старалася в усьому замінити йому маму, подарувати материнське тепло. Він ріс не в розкошах, а в праці. Майстрував з батьком, робив багато господарської роботи.

Після закінчення Велимченської школи продовжив навчання у Старо-Вижівському професійно-технічному училищі на маляра-штукатура. Вікторія каже, що чоловік згодом пішов навчатися у Харків на якусь технічну спеціальність, але навчання не завершив. Жив у селі. Час від часу щось підзаробляв по людях. Ніколи нікому ні в чому не відмовляв.

УСІХ ДІТЕЙ ЛЮБИВ ОДНАКОВО

Їхня спільна історія почалася трохи більше трьох років тому. Вони познайомилися у фейсбуці. Вікторія на той час уже була розлучена, мала двох донечок, працювала на пилорамі у селі Тойкут на Камінь-Каширщині. Невдовзі і Микола влаштувався туди на роботу. Спочатку працювали в одній зміні. Потім, коли почали жити у цивільному шлюбі, їздили на роботу почергово – хтось працює, а хтось із дітьми сидить. Вікторія каже, що Микола був надзвичайно добрий і хазяйновитий. Коли він лишався вдома, її серце було спокійне – і їсти наварить, і посуд помиє, і прибере, і діти доглянуті будуть.

Офіційно молоді люди одружилися у 2024 році. А рік і чотири місяці тому у них народився спільний син Владислав. Проте він ніколи не ділив дітей на своїх і жінчиних. Навпаки, зауважує Вікторія, більше забезпечував і приділяв уваги дівчаткам. Казав: «Він ще маленький. Виросте, тоді буде більше потреб, а зараз дівчатам більш треба». І вони його любили, бо відчували тепло серця. Що б не трапилося, як би важко не було, він завжди казав: «Усе буде добре!»

«Я БУДУ ДО КІНЦЯ!»

На війну Микола Півень пішов добровільно. Вікторія розповідає, що він давно виношував цю ідею. Його дуже гнітило, коли хтось дорікав, мовляв «Чому не служиш?», «Що, ховаєшся?», «Йди, служи!». Вона вмовляла, щоб одумався, бо ж у них багатодітна сім’я, він утримував і свого сина, і її дітей. Міг не йти на службу. Але будь-які вмовляння були марними. Він сам зателефонував у військкомат і попросив, щоб його забрали. Це сталося 9 березня 2025 року. Після навчань на Рівненському полігоні він за розподіленням потрапив у 156-у oкрему механізовану брuгаду. Разом з побратимами вибув спочатку у Полтаву, а згодом на Сумщину, де тоді стояли підрозділи бригади. Дружина каже, що уникав розмов про те, чим саме займається, які завдання виконує на позиціях. Єдине, що казав: «Хлопцям біля міномета допомагаю!»

На початку листопада минулого року Микола приїхав додому у відпустку. Дружина помітила, що він дуже змінився емоційно. Став більш закритий і напружений. Побув тільки п’ять днів удома і хотів назад вертатися до побратимів, то вона ледве вмовила, щоб добув відпустку. Коли повертався назад у частину, сказав: «Я буду до кінця!»

ЗАГИНУВ ПІД ЧАС МІНOМЕТНОГО ВОГНЮ

Нещодавно бригаду, у якій служив Микола, перевели на Донеччину. У розмовах із дружиною він традиційно казав, що у нього все добре і що все буде добре. 25 березня вони спілкувалися у телефонній розмові. А вже вночі 26 березня Микола скинув голосове повідомлення дружині: «Ми йдемо на завдання. Не переживай. Усе буде добре. Якщо зі мною щось станеться, тобі повідомлять». Над ранок Вікторія написала до чоловіка, але відповіді не було. Потім кілька разів дзвонила. Не відповідав. А далі він став поза зоною. Та заспокоювала себе тим, що Микола по кілька днів був без зв’язку, коли з хлопцями стояв на позиціях. Та в зоні він так і не з’явився. 31 березня до неї приїхали представники ТЦК і голова громади Анастасія Павлович, щоб вручити сповіщення про загибель чоловіка. Тоді, 26 березня, у районі населеного пункту Костянтинівка на Донеччині він загинув від мінно-вибухових травм, множинних осколкових поранень і переломів.

2 квітня велимченці навколішках зустрічали свого односельчанина-захисника. 3 квітня у храмі святих 12 Апостолів новопреставленого воїна Миколу відспівали священники Ратнівського благочиння.

Жорстока війна поламала плани молодої сім’ї. Вікторія залишилася сама у чужому селі із трьома дітьми на руках. Дівчатка Мілана та Уляна ходять у другий клас та в молодшу групу дитячого садка. Владиславові тільки рік і чотири місяці. Та за роки життя у Велимчі вона звикла тут до людей, потоваришувала із родиною Миколи по татовій лінії. Прикипіла серцем до дорогих йому місць. У неї перехоплює подих і клубок підкочується до горла, коли питаю, як планує жити далі. Бо усі ці роки вони жили не в розкошах, але по-простому були щасливими, старалися трудилися, щось наживали. А війна поставила свій жирний розчерк у всіх намірах і сподіваннях.

НЕХАЙ ПEРЕМОГУ ЗУСТРІНУТЬ ДІТИ!

На наступний день після похорону у Велимче приїхав побратим Миколи Півня з Рівного. Він відвідав могилу і заїхав до хати, щоб попросити пробачення у дружини бійця за те, що не зуміли його врятувати. І хоч життя цього згорьованого з дитинства чоловіка обірвалося так рано, та залишився на світі після нього маленький чоловічок із татовою посмішкою, з оченятами, як у Миколи, повними любові до життя. Колись Владислав виросте і велимченці обов’язково впізнаватимуть у ньому тата, бо вже зараз він дедалі більше проявляє татів характер. Микола був налаштований воювати до кінця війни і з радістю зустріти Перемогу. Тому так зараз невимовно шкода: він був до кінця, до кінця свого життя. Сподіваємося, що дружина і діти таки зустрінуть ту омріяну Перемогу, а чоловік і тато радітиме разом з ними з небес.

Марія ЛЯХ

Читайте також: