Спогади про Героя з Волині Юрія Панічика

Війна забрала ще одне молоде життя чуйного сина та племінника, турботливого батька, хорошого брата і надійного товариша, справедливого і небайдужого жителя громади – Юрія Панічика.

Спогадами про Героя поділилася видання «Нова доба»

Юрія у Костюхнівці знали всі – від малого до старого. За свої 38 років чоловік здобув неабиякий авторитет серед сельчан. Мав загострене почуття справедливості і завжди, чого б це йому не вартувало, відстоював правду. Допомагав усім, хто цього потребував, чим тільки міг. Завжди тримав своє слово. Був надзвичайно життєрадісною та веселою людиною, душею компанії.

Життя змалку не надто балувало Юрія. Його батьки розлучилися, тож хлопця разом із братом Олександром та сестрою Галиною мати Лідія Дмитрівна виховувала одна.

– У школі Юра був дуже рухливий та непосидючий. Всі казали, що ніде не пропаде, – згадує зі сльозами на очах дружина дядька пані Людмила. – Сонячна була людина: мав золоті руки і світлу душу. А у серці стільки було добра і любові! Життя його постійно гартувало, бо він дуже не любив неправду та несправедливість.

Після школи Юра відразу почав самостійно заробляти собі на хліб. Працював на будівництвах у багатьох містах України та ближнього зарубіжжя. Мав хист до цієї справи і вже невдовзі допомагав родині. Коли на онкологію захворів брат і потрібні були кошти, Юрій без вагань їхав в Київ, заробляв і усе віддавав, залишаючи собі на хліб. Проте сталось непоправне і згодом брата не стало.

Сімейні відносини у Юрія Панічика не склалися так, як би хотілося. Проживши зовсім мало зі своєю обраницею, розлучилися. Проте чоловік продовжував піклуватися про спільного сина, який вже мешкав у Вараші із новою родиною, та підтримував хороші стосунки із колишньою дружиною. Син Артем, який нині навчається в одинадцятому класі, часто приїздив до батька у село, а він періодично навідувався до Вараша.

– Юрій був справжнім лідером у селі. Поважав старших, в свою чергу молоді сім’ї охоче брали його за кума. Бо кожен хотів мати такого захисника для своєї дитини перед Богом. Тому він чи не через хату мав хрещеника чи хрещеницю, – розповідає староста села Оксана Зінчук. – А ще був людиною справедливою, ніколи не боявся сказати як і що має бути. Якщо хтось робив щось неправильно, міг поставити людину на місце. За це на нього не ображались, бо знали, що за діло. Коли організовували роботи по благоустрою села, він завжди говорив: «Миколаївно, не переживайте, зробимо все що треба». Завжди був в перших рядах. Одним словом, Людина з великої літери. Ніколи не ховався за чиїсь спини.

Небагато часу Юрій працював у «Волиньприродресурсі» з видобутку бурштину. Заробивши грошей, придбав невеличкий будиночок поруч із материним обійстям. Потихеньку його облаштовував, проживав один. Однак любив приймати у себе гостей та друзів.

Коли розпочалась російське вторгнення, Юрій Панічик практично відразу долучився до добровільного формування територіальної оборони громади. А вже восени минулого року був мобілізований до лав ЗСУ. Під час перебування в навчальному центрі у Львові потрапив в число відібраних на навчання у Великобританії, де два місяці освоював навики протитанкової боротьби. Після повернення в Україну, його направили у Дніпро, а потім у Запорізьку область. На передових позиціях пробув менше місяця. 11 січня під час мінометного обстрілу в м. Гуляйполе Запорізької області отримав поранення несумісні із життям.

– Перед відправкою на передові позиції Юрій зателефонував до мене і попросив дістати й передати йому тепловізора, – пригадує директор Костюхнівського ліцею Василь Давидюк. – Кошти збирали і у селі, і в Маневицькому волонтерському центрі, а потім зробили замовлення в Німеччині. Ще й для нього та його побратимів придбали сім радіостанцій. Але все це занадто довго йшло і прибуло вже після загибелі Юрія.

З приводу цього координаторка Валентина Ковальчук у телеграм-каналі центру написала: «Так би хотілося похвалитися. Тепловізор надійшов уже у Маневицький волонтерський центр. Можна відправляти… Та не так все весело. Пізно… Розумієш, що ця корисна річ буде служити іншому. А серце болить – не встигли… Закликаю, прошу, долучайтесь. Долучайтеся, щоб не було пізно…»

22 лютого Юрію Панічику могло б виповнитися 39 років… Ворог продовжує цинічно вбивати українців та нищити все українське. Але завдяки нашим мужнім Захисникам, він буде зметений з нашої землі. Герої не вмирають, вони просто покидають поле битви, щоб оберігати Україну на небесах.

Щирі співчуття рідним та близьким Воїна. Слава Україні!

Сергій ГУСЕНКО

Читайте також: