Зупиняв десятки штурмів і воював навіть із травмованою рукою: історія воїна з Волині Валерія Михалевича

Історію воїна опублікувала газета «Ратнівщина».

Валерій Миколайович Михалевич, сержант, командир гармати групи спеціального призначення окремого загону безпілотних систем «Крила Омеги». Йому посмертно присвоїли офіцерське звання молодшого лейтенанта. Воїн загинув 16 лютого у Добропіллі на Донеччині. Історія цього непересічного воїна вражає багатогранністю і військовими доблестями, а ще кількістю позитивних відгуків і спогадів про нього різних людей, з якими перетиналася його доля.

Типове дитинство 90-х років

Валерій був найстаршим у сім’ї Миколи Андроновича та Лариси Святославівни Михалевичів із Кортеліс. Батько родини на той час уже працював старшим науковим співробітником Кортеліського історичного музею, мама – вчителем початкових класів у місцевій школі. Валера народився 15 липня 1989 року. Через рік і дев’ять місяців родина поповнилася донечкою Олесею. Тож годувалися хлопчик і дівчинка, як двійнята. Разом гралися. Сварилися, мирилися. Мали багато друзів. Справа в тому, що Михалевичі мешкають у чотириповерховому багатоквартирному будинку. У нього заселилися всі молоді сім’ї. Діти у всіх були приблизно однакового віку. Тож була одна величезна галаслива компанія.

Тоді їм, дітворі, здавалося, що вони особливі, що вони – еліта, бо живуть у селі, але у такому величезному будинку на чотири поверхи. Попри те, що дитинство дітей Михалевичів припало на важкі дев’яності, коли панували злидні і тотальна розруха, але ці роки пригадують, як найяскравіші та насичені позитивними емоціями. Коли Валерій та Олеся уже були підлітками, у 2006 році народився брат Олег. Він був особливою потіхою не лише для батьків, але і для брата та сестри.

Студентські роки і пошук себе

Після закінчення Кортеліської школи Валерій вступив на історичний факультет Львівського національного університету імені Івана Франка. Батько Микола Андронович пригадує, що неабияк хвилювалися за сина, бо з дитинства він був дуже хворобливим, мав дрібну тілобудову і просто здавався їм ще наївною дитиною. На сімейній раді вирішили, що йому буде краще навчатися за заочною формою, а коли захоче, переведеться на денну.

Так два роки Валерій жив із батьками, до Львова їздив тільки на сесії. На третій курс захотів перевестися на очну форму навчання. Микола Андронович домовився, щоб його перевели у Волинський національний університет на платне навчання, проте коли хлопець прийшов із заявою до ректора Львівського, той запропонував йому залишитися у Львові на стаціонарі за державним замовленням та пообіцяв, що його забезпечать кімнатою в гуртожитку. Ось так і вирішилася доля майбутнього історика.

У Львові йому дуже подобалося вчитися. Саме місто подобалося. Друзі. Після закінчення навчання хлопець залишився там працювати. Правда, зауважує батько, за спеціальністю він не працював жодного дня. Він не шкодував, що здобув фах історика. Для нього були авторитетними слова батька про те, що історія розширює кругозір, і така людина за бажання може працювати будь-де. От так і вийшло, що працював він будь-де, тільки не в школі і не в музеї. Був оператором на «Київстарі», потім адміністратором у магазині, але найбільше йому подобалася робота бармена. Він пройшов навчання на курсах, став краще заробляти. А ще в нього була особливість – він любив працювати вночі. Навіть у «Київстарі» вибирав собі нічні зміни.

Бармен, який робив «коктейлі молотова»

Роки йшли. Олеся закінчила Київський лінгвістичний університет і стала кликати брата до себе в Київ, щоб разом веселіше було. Валерій пристав до цієї пропозиції. Знайшов роботу бармена в престижному закладі на Хрещатику та переїхав у столицю. Це саме збіглося в часі із початком Революції Гідності.

- Пам’ятаю, у нього тоді мав бути вихідний, - пригадує ті історичні події Микола Андронович. - Телефоную до нього, кажу: «Що ти робиш?» - Він відповідає: «Коктейлі роблю». – То в тебе ж вихідний, хіба ні?» - «Ні, тату! Я на Грушевського «коктейлі Молотова» роблю». Це було десь 20 січня 2014 року, коли саме починалися серйозні сутички. Ми з дружиною неабияк налякалися. Я переконував Валеру, що владу потрібно змінювати демократичним шляхом виборів, але він відповів так, що я більше на мав аргументів: «Тату, якщо ми зараз не зупинимо Януковича, то виборів в Україні більше не буде…».

Попри хвороби з дитинства, пішов добровольцем

На Майдані Валерій сильно застудився, потрапив у лікарню. Батьки знову хвилювалися, бо з дитинства син мав цілий клубок хвороб. У нього була вроджена хвороба серця. Ще з маленьким сином поїхали до Києва в інститут Амосова на обстеження (тоді про це попіклувався Василь Корнелюк, який уже був народним депутатом), але, на щастя, минулося без оперативного втручання. Довго лікували ревматизм серця.

Отож коли юнак вийшов із лікарні, революція перемогла, а він залишився без роботи. Багато закладів припинило свою діяльність, підприємці повиїжджали за кордон. Роботу бармена було знайти складно. Кілька тижнів він провів у пошуках і зрештою повернувся до батьків у Кортеліси. Та довго не всидів. За кілька місяців сказав, що повертається у Львів. Поїхав, а коли батьки зателефонували до нього, він уже був у Карпатах у військовому таборі «Правого сектору». Займався військовою підготовкою.

Такого повороту подій вони не очікували. Знали, що його за станом здоров’я в армію не заберуть, тому за це були спокійні. А він пішов сам добровольцем. Та невдовзі той табір розформували, проте Валерій став шукати щось подібне. Знайшов інший у Київській області, яким керувала громадська діячка і волонтер Маруся Звіробій. З часом підрозділ вишколених бійців назвали «Марусині ведмеді», які приєдналися до 79-ї ДШБ. Там Валерій потрапив у коло таких самих хлопців, як був сам. Вони всі були вмотивованими патріотами, готовими на великі вчинки заради волі країни.

- Коли ми з сином говорили по телефону, там часто було чути російську мову, - зауважує Микола Андронович. - Я якось навіть запитав: «Хто там говорить російською»? – «Та то наші хлопці». – «А чого вони російською говорять»? – «А вони української не знають». Російська пропаганда тоді лякала, мовляв, якщо «Правий сектор» заїде на Донбас і почує російське слово, то зразу всіх будуть різати. А вони самі української не знали. Приблизно половина тих хлопців.

Піски, Авдіївка, Водяне… повернення до цивільного життя

Військова підготовка на «Марусиному полігоні» тривала доти, доки була потреба у конкретних бійців. Кожен сам вибирав, коли їхати на фронт, коли вже вважав себе підготовленим. Валерій Михалевич був на навчаннях кілька місяців. На фронт потрапив наприкінці 2014 року. Біля селища Піски на Донеччині саме йшли потужні артобстріли. Противник переважав в озброєнні.

Микола Андронович пригадує, що на цілу групу сина дали одного міномета, два автомати, і вони так били по позиціях сепаратистів. У відповідь їм прилітало. Якось він приїхав у відпустку і майже одразу поїхав у лікарні нібито скалку вийняти з руки, а насправді там був, напевно, осколок. І вже через два дні після операції повернувся назад у свій підрозділ.

Невдовзі влада прийняла рішення взяти під контроль добровольчі батальйони. Підрозділу, у якому на добровільних засадах служив Валерій, запропонували приєднатися до 79-ї десантно-штурмової бригади. Валерій підписав безстроковий контракт до закінчення АТО. Вони тримали оборону на Маріупольському напрямку, в Донецькій області. Воювати їм найбільше довелося між Авдіївкою і Донецьком, у селище Водяне. Позиція підрозділу була збоку від злітної смуги Донецького аеропорту.

Це був січень-лютий уже 2017 року. Тоді саме почалися сильні бої за Авдіївку. Батьки дуже хвилювалися за сина, бо щоразу у телефонних розмовах чули вибухи. Взводний опорний пункт біля злітної смуги тримало лише вісім чоловік. Людей не вистачало. Десантників було мало, прислали штрафників з інших підрозділів, які боялися воювати. Валера був навідником АГС (автоматичний гранатомет станковий), який стріляє до двох кілометрів чергами гранат. АГС був найбільш ефективною зброєю, коли сепаратисти пробували наступати. Він був задоволений, що його спеціальність найбільш потрібна.

Коли бої затихли, стало спокійніше, їх повернули на базу 79-ї бригади в Миколаїв. Але там йому не подобалося. Якраз тоді прийняли рішення про скорочення контрактів до двох років за бажанням бійців. Валеру ще відправили на Яворівський полігон на навчання. Їх проводили інструктори з країн НАТО. Валера звільнився саме у день народження 15 липня 2017 року і святкував у сестри в Обухові. Потім приїхав у рідні Кортеліси і почався другий період його мирного життя.

Невдовзі повернувся до Львова, знову влаштувався на роботу барменом. Став жити у звичному буденному ритмі. У 2019 році організував чудовий подарунок батькам до річниці весілля. Запросив їх та брата на кілька днів у Львів, провів цікаві екскурсії по історичних пам’ятках, водив у відомі заклади харчування і все це – для приємних емоцій, за його кошт.

Від обoрони Києва до батальйону Хаммера

Коли почалося повномасштабне вторгнення, у перший день Валерій пішов у Львівський військкомат. Йому пропонували йти в тероборону, але він хотів воювати. Тому приєднався до лав місцевого «Правoго сектора» і одразу вирушив на Київщину. Батько бійця розповідає, що в Київській області вони воювали переважно трофейною зброєю. Йому навіть вдалося роздобути російський АГС і ним він завдав чималих втрат ворогові.

Потім була Чернігівська область, згодом Харківська. На Харківщині під Барвінковим 8 квітня 2022 року загинув їхній командир Тарас Бобанич з позивним «Хаммер». Він прикривав відхід побратимів під час танкового обстрілу. 24 серпня 2022 року йому присвоїли звання Героя України з орденом «Золота Зірка» (посмертно). Він мав настільки беззаперечний авторитет, що бійці після загибелі командира свій загін назвали на його честь – загін Хаммера. І навіть коли вони потім пішли у спецпідрозділ «Омега», все одно носили почесну назву «батальйон Хаммера». Тоді, у квітні 2022 року, їм запропонували із добровольчого формування перейти у ЗСУ. І так Валерій Михалевич став бійцем спецпідрозділу – групи вогневої підтримки, яка підсилювала роботу бригад на конкретних відрізках фронту.

Командир гaрмати з однією робочою рукою

Якийсь час підрозділ Валерія Михалевича перебував на ротації на Хмельниччині. Несподівано у нього відмовила ліва рука. Увечері ще все було нормально, а на ранок пальці лівої руки перестали працювати. Після тривалих обстежень виявилося, що в нього хвороба Лайма, яка стала наслідком укусу кліща. Скільки він не лікувався, зрушень ніяких не було. Тоді йому порадили звернутися в інститут нейрохірургії в Києві. Лікарі констатували, що нерв уже відмер, його відновити неможливо, можна хіба що пересадити з іншої частини тіла, і так частково відновити руку. Але командування дозволу на операцію йому не дало, натомість знову скерувало на лікування у військовий госпіталь.

Потім була ВЛК, на якій його мали визнати обмежено придатним, але Валерій цього собі просто не уявляв. Він попросив лікарів піти йому назустріч, написати, що спостерігається позитивна динаміка і він одужує, аби він міг повернутися до своїх побратимів. Батько вмовляв, щоб погодився на статус «обмежено придатного». У роті охорони, де тоді саме служив Микола Андронович, не вистачало людей. Але відповідь сина була чіткою: «Тату, я не хочу служити. Я хочу воювати»!

Ось так чоловік з однією робочою правою рукою повернувся у стрій. Разом з побратимами його направили у Нацгвардію. Там вони пройшли навчання на безпілотники у роту безпілотних систем бригади «Рубіж». Воювали під Кліщіївкою. Тоді якраз почався наступ. Безпілотники швидко закінчилися. Забезпечення було погане, і їх повернули назад на базу під Київ. Власне з цього і почався період справжнього бойового розквіту підрозділу – Валерій разом з побратимами у жовтні 2023 року став бійцем групи спеціального призначення «Oмега» Національної гвардії України. Командиром підрозділу був Станіслав Стовбан з позивним «Вальс».

Після пройдених навчань Валерія призначили командиром американської гармати «Гаубиця 105 мм». Він відповідав за гарматний розрахунок. Потрібні були математичні знання і володіння комп’ютером. Усе це у Валерія було. До того ж, він гарно орієнтувався на місцевості і мав низький поріг страху. Майже 9 місяців на фронті безперервного опору ворогові на Запоріжжі, Донеччині і Харківщині.

Валерій став героєм телевізійних сюжетів « Суспільного». Про нього як командира гармати ходили легенди в підрозділі. І при цьому він був максимально скромний. Ніколи не пишався своїми нагородами. Коли рідні питали, що він там робить, простакувато відповідав: «Та, сидимо, трохи стріляємо!» - «А попадаєте?» - «Ну, не знаю, може, трохи попадаємо». Про себе і про свої успіхи нічого не говорив.

Спогади бойового команира про «Емо»

Натомість ставив у приклад свого командира Стаса «Вальса». Бійці його дуже поважали і старалися виконувати всі його накази. Він пройшов AТО, був серед захисників Донецького аеропорту у складі 80-ї ДШБ. Втратив ногу, але після успішного протезування повернувся назад на війну. Зі Станіславом нам вдалося поспілкуватися. Факти, які розповів про колишнього підлеглого бойовий командир, вражають:

- Наша спільна служба розпочалася у жовтні 2023 року. Валера прийшов у наш загін одним із перших. Я був командиром групи вогневої підтримки. Валера прийшов до нас із військової частини 3018. Почав вчитися управлінню 105-міліметровою гаубицею. І зрештою був призначений командиром гармати. У нього були унікальні математичні здібності. Він був високоінтелектуальним хлопцем. Перша наша робота відбулася взимку 2024 року на Запорізькому напрямку. Закінчився наш контрнаступ і почався наступ з російського боку. Саме там, у найзапекліших точках, працювала Валерина гармата. І зарекомендував він себе з найкращого боку.

Якщо за гарматою був Валера зі своїми хлопцями, моя душа була спокійна. Все було вчасно, влучно. Якщо є ціль, по ній буде вчасно відпрацьовано. Одному Богові відомо, скільки життів він врятував своєю роботою, скільки штyрмів відбив. Тільки за приблизними підрахунками він зупинив понад 40 штурмів за одну ротацію. Було всяке. Потрапляли під обстріли. Позиція горіла, але хлопці були живі, робота продовжувалася. Ми разом пройшли три ротації. Після Запорізького був Сватівський напрямок, потім Куп’янський. Специфіка групи полягала у тому, що ми надавали вогневу підтримку саме там, де було необхідно. Я був його командиром до жовтня минулого року. Далі хлопці пішли в іншу вогневу групу до іншого офіцера, проте ми постійно продовжували спілкуватися.

- З розповідей рідних, Валера у всьому старався Вас наслідувати. Ви так близько приятелювали?

- Валера в АТО служив у десантних військах. Я теж десять років служби віддав ДШВ. Нас це зблизило. Ми з ним були не просто побратими. Ми подружилися. У проміжках між завданнями грали в шахи. Він у цій справі був профі. Згодом діджеталізували нашу гру і перейшли в онлайн. Відтоді навіть коли були в різних вогневих групах і мали кілька вільних хвилин, грали в інтернеті шахи. От, і крайню партію ми з ним не дограли.

- Яким Валерій був у спілкуванні з побратимами?

- Завжди спокійний. Інколи навіть проявлялося щось флегматично-меланхолійне. Але завжди з посмішкою. Навіть найбільш дурнувату ситуацію він вмів перевести на сміх. Це війна. Люди на нервах. Але він ніколи не йшов на конфлікт і залишався максимально спокійним, що б не трапилося. Завжди зосереджений, в темі, в матеріалі. І зовсім не імпульсивний. Попри те, що був тихенький, він був душею компанії. Командний дух будувався навколо нього. Коли він повертався із завдання, вся група збиралася біля Валери. Ми працювали разом два роки. За цей час не мали жодної втрати. Були однією великою сім’єю. Валеру любили в найширшому сенсі цього слова. Він був для мене не просто бойовою одиницею. Це була частина мого життя. Як і «Дубас», і «Антрацит», які загинули разом із ним.

- Вони постійно несли слyжбу разом?

- Ні. Валера і Бодька були бійцями часів «сивого, бородатого АТО». Андрюха став служити пізніше, але всі вони – мої хлопці! Ми з ними разом пуд солі з’їли. Були в різних групах, але без перебільшення вони були унікальними. «Дубас» працював на розрахунку гармати. «Антрацит» був теж командиром гармати.

- Поясніть нашим читачам, у чому була суть роботи артилеристів?

- Гармати ніколи не працюють надто близько від лінії бойового зіткнення. Там працює піхота, штурмовики. А що значить виставити на позицію гармату? Це цілий процес, доволі трудомісткий. Її треба привезти, замаскуватися, виставити у потрібній позиції і забезпечити бодай мінімальну безпеку обслузі. Так от, Валерина гармата працювала з таких місць, куди боялися ставати навіть з мінометами. У нас спрацював тактичний хід. Ми ризикнули і виставили гармату, саме Валерину, за півтора кілометра від лінії зіткнення. Противник ніяк не міг зрозуміти, як ми умудрялися насипати їм на відстані понад 10 км від лінії фронту. Вони прочесали всю місцевість, обнишпорили всі посадки. І два місяці витратили на пошуки, а Валера весь цей час завдавав колосальних втрат ворогові. Це був прогнозований ризик. Він був крутим командиром, у нього був крутий навідник і номер обслуги, але найголовніше, що він взяв на себе відповідальність і не побоявся працювати там, де інші ворухнутися боялися.

- Чи виправданим було те, що Валерія перевчили на дронника з артилериста.

- Безперечно. Профіль треба було міняти, бо хід війни за ці роки змінився. Гармата зараз не має такої ефективності. Насичення безпілотниками противника таке, що зробити маневр за 10 кілометрів неможливо, не те що за півтора, як ми тоді примудрилися. Ми планомірно йшли до того, щоб хлопці переходили на іншу роботу, дистанціювалися, працювали з більш безпечних відстаней.

Рука відновилася, але хвороба повністю не відступила

Поцікавилася в батька бійця, як він воював у таких важливих вогневих точках з однією рукою. Микола Андронович розповів, що в «Рубіж» його взяли без проблем, а от у спецпідрозділ «Омега» брати не хотіли. Але він просив, хлопці просили. І знайшли такий компроміс: його зарахували в підрозділ, але поза штатом. Він їздив на навчання, виконував роботу, але йому не платили зарплату. І в той час рука почала відновлюватися. За місяць вона стала працювати. Боєць був дуже радий, що може воювати на рівних, бо раніше хлопці прикривали, помагали виконувати якісь завдання.

Коли знайомі дізнавалися, що в нього проблеми з рукою, то висловлювали радість, що його спишуть і він повернеться додому. Але він цього щиро не хотів. Шукав будь-яких способів, щоб залишитися у підрозділі з побратимами. І за цю відповідальність йому довіряли. При нагоді давали вихідні, у його розпорядженні був автомобіль, бо були впевнені, що Валера не підведе. Він приїжджав у відпустки, інколи просто на вихідні до дівчини, з якою познайомився у 2020 році в «Лісовій пісні», до сестри в Київ.

Був артилеристом, став «бомбером»

Остання офіційна відпустка у Валерія Михалевича була у серпні 2025 року. Він провідав батьків, зустрівся з дівчиною, а потім разом із рідними і друзями поїхали на відпочинок у Карпати. Після відпустки почалося навчання на безпілотниках. Воно тривало майже всю осінь 2025 року. Вивчали управління системами «Вампірів» - маленькими бомбардувальниками, які нечутливі до РEБів. На пропозицію командира залишитися в навчальному центрі в Києві відмовив, бо хотів бути корисним на фронті.

Відтак наприкінці грудня 2025 року потрапив на Покровський напрямок. Вели активні бойові дії. Втратили багато «Вампірів», але багато й виконали бойових завдань. Валерій був пілотом. Але досить швидко виявилося, що в сусідньому екіпажі немає бійця – техніка зі спорядження боєприпасів. І він перейшов туди. У складі того екіпажу Валерій і загинув 16 лютого.

Помер в один час і в один день із сусідом

Події загибелі Валерія Михалевича збіглися в часі ще з однією трагедією в Кортелісах. 16 лютого раптово помер сусід родини, житель того ж чотириповерхового будинку, вчитель фізики, фотограф, майстер побутової техніки Віталій Ковальчук. Приголомшені його смертю, Михалевичі співпереживали рідним покійного. І коли його наступного дня занесли в церкву для відспівування, Лариса Святославівна вже зайшла у храм, а Микола Андронович доходив, до нього підійшов представник ТЦК і сказав, що мусить із ним поговорити. Разом з ним приїхали ще якісь військові. Виявилося, що це побратими Валерія, які приїхали, щоб з перших вуст розповісти батькам правду і підтримати їх. Микола Андронович пригадує, що в шоці від смерті сусіда ішов із ними додому і все ще не розумів, чому вони приїхали. А коли почали читати сповіщення про загибель, тільки тоді дійшло, що сина більше немає. Виявилося, що Валерій загинув приблизно в той самий час 16 лютого, коли помер Віталій.

Життя трьох бійців забрав ворожий КАБ

Військові розповіли, що Валерій з побратимами Андрієм і Богданом були на позиції. Валера сидів у бліндажі за робочим столом. І в той момент прилетів КАБ – 250-кілограмова бомба, яка впала за кілька метрів від бліндажа. У медичному заключенні написали, що вони померли від отруєння угарним газом, але побратими казали, що бійці загинули одразу від ударної хвилі, а газ вже був вторинним чинником.

Смерть усього екіпажу була миттєвою. Шансів вижити в бійців не було. Майже відразу їх відкопали та направили у морг в Харків. Але так як усі вони були непересічними бійцями і побратими хотіли всім віддати останню шану, то просили рідних хоронити їх не в один день. Тож спочатку було прощання у Дніпрі, в Києві, і вже аж 22 лютого у Кортелісах.

Наступного дня після загибелі хлопців у мережі з’явився допис їхнього побратима Михайла Бурички, у якому вся суть братерства від початку і до кінця:

«Емо» - історик, який грав у шахи, на гітарі, читав, вивчав англійську і любив театр

У строю Валерій був просто «ЕМО». Зі сльозами на очах сестра загиблого Олеся каже, що брат любив усе нестандартне, незвичне. Як історик і знавець різних культур в пошуку позивного він відштовхнувся від субкультури «Емо». Ті, хто її наслідують, вирізняються яскраво песимістичними емоціями, багато плачуть, перебувають у стані пригнічення. Він же обрав позивний методом від протилежного – був веселим, щирим і оптимістичним, бо негатив і сльози – це була не його історія. Хлопець любив театр, вистави, сам грав мініатюри у вільну хвилину, знімав відео і викладав їх у мережу. Надзвичайно багато читав. Створив книжковий клуб серед друзів «Книжковий черв’як». Вони читали однакові книжки і потім їх обговорювали. А щоб приєднатися в клуб, треба було купити книжку і подарувати якійсь незнайомій людині.

Сам по роликах в інтернеті навчився грати на класичній гітарі, на електрогітарі. Дуже любив спорт. Особлива його любов була до шахів. Ну, й історію, звичайно. За час служби поповнив експозицію Кортеліського історичного музею експонатами війни сьогодення. Буквально за два дні до загибелі скинув батькові фото «хвоста» безпілотника з написом назви «Герань». Його того дня збили наші військові неподалік від Валери. Погодили, що відправить деталь посилкою, коли відправлятиме свої речі. А вийшло так, що не встиг відправити.

Зі щемом у серці і щирою сестринською любов’ю згадує цікаві факти з біографії брата Олеся. Каже, що малими були, як усі – то гралися, то сварилися, то билися і мирилися. А коли виросли і пішли в самостійне життя, завжди відчували підтримку один одного. Особливо зблизилися, коли Валера почав служити.

- Він приїжджав у Київ, заїжджав до нас, - ділиться сестра. - Часто ми ходили гуляти. Він всюди витягував мене на різні виставки, у квест-кімнати. Був дуже активним, розвивався, дуже багато читав, слухав завжди нестандартну музику, був креативним. Ми разом відпочивати їздили. Він ніколи не сидів удома. Завжди кудись їздив і ще й мене витягав із собою. Дуже любив нашу доньку Єву. Вона його дуже сильно любила. Він завжди з нею грався, катався на роликах, вона завжди так чекала його в гості.

Англійську сам вивчив вже у дорослому віці. Фільми дивився в оригіналі англійською, книжки читав англійською, до мене дзвонив, щоб поспілкуватися «живою» англійською. Ми для практики розмовляли. Він був членом «English speaking club» онлайн. Останній раз, коли до мене приїжджав, сидів онлайн. Він все життя працював і вчився одночасно. Він так багато читав, що я навіть не зустрічала таких людей. Він був справжнім патріотом і таких людей дуже мало.

Понад усе цінував вірність

Аналізує Олеся і особливості брата. Зовні він був схожий на маму. Характером же ні на кого не схожий. Якийсь особливий. Врівноважений, спокійний і водночас веселий, з почуттям гумору. Та напевно найбільшою чеснотою Валери сестра вважає чесність. Каже, що навіть з приводу якоїсь дрібниці він не дозволяв собі обманювати і ця риса проявилася з самого малечку. А сам Валерій казав, що його найбільша цінність – це вірність. Він захоплювався татуюванням і мав кілька їх на тілі. Але перше – ієрогліф на шиї, який означав вірність. І ця вірність проявлялася в усьому.

Перед Різдвом у нього був лікарняний. Хвороба давалася взнаки і йому боліло плече. Лікарі пропонували продовжити лікування, але він рвався назад у підрозділ. Олеся переконувала, щоб залишився у неї, разом би відсвяткували у колі родини новий рік і Різдво. А він сказав, що має повертатися, бо наступного разу його можуть не покликати. І поїхав. Тоді сестра бачила його востаннє. А коли 17 лютого святкували день народження доньки Єви, Олесі повідомили, що брат загинув. Вона чекала на нього наприкінці лютого, коли мала відбутися ротація. Він ретельно готувався до поїздки. Вибирав подарунок для племінниці. Та не судилося. Замість емоційної зустрічі треба було їхати на похорон Валери.

Провести його в останню дорогу приїхало, 50, а може, й більше побратимів. Рідні були вражені тим, наскільки це хороші люди і як їм небайдуже. Вже згодом зрозуміли, що війна не могла позитивно вплинути на сина. Цей позитив на нього справили люди, які його оточували, - освічені, відповідальні, мудрі і просто добрі. Він був серед них і старався бути таким, як вони. Ніколи не хизувався нагородами, бо не для цього воював. А за роки служби отримав їх чимало: медаль «Правого сектора», медаль «За участь в антитерористичній операції».

У травні 2017 року його нагородили нагрудним знаком міністра оборони «За зразкову службу». У березні 2024 року – відзнакою командувача оперативно-стратегічного угруповання військ «Таврія» «Таврійський срібний хрест». У квітні 2025-го – почесним нагрудним знаком Головнокомандувача ЗСУ «Золотий хрест». І посмертно йому присвоїли офіцерське звання молодшого лейтенанта.

Відспівали воїна Валерія 22 лютого у Кортеліському храмі священники Гірниківського благочиння. Поховали його на місцевому кладовищі.

Невимовно боляче усвідомлювати, яку велику втрату понесла Україна в особі Валерія Михалевича. Що відчувають батьки, які всі ці роки хвилювалися і молили Бога, щоб беріг його?! У житті цього, на перший погляд, звичайного бійця було так багато героїчних вчинків, що про них ще роками пригадуватимуть побратими. Микола Андронович за роки дослідницької і наукової діяльності в галузі історії написав сотні важливих статей про борців за волю України. А нині реальність жорстока настільки, що вже ми пишемо нову сторінку історії Кортеліс, Ратнівщини та України загалом, в якій головний герой – син історика і краєзнавця Валерій. Віримо, що за добру душу і врятовані сотні життів побратимів він буде поряд з ангелами у Небесному Легіоні, а всіх, чиєму серцю був дорогий цей відважний воїн, хай Бог укріпить терпінням і ще більшою любов’ю. Він був вірний у всьому до останнього подиху. Маємо про це пам’ятати!

Марія ЛЯХ

Читайте також:

• 125 днів на передовій без ротації: історія нацгвардійця з Волині
• Воювали на одному напрямку і загинули в один день: історії двох полеглих воїнів з Волині
• До ЗСУ приєднався, коли йому було лише 18: історія молодого бійця, який служить у волинській «сотці»