Воювали на одному напрямку і загинули в один день: історії двох полеглих воїнів з Волині
Олексій Назарчук та Олександр Склезь — полеглі молоді воїни з Камінь-Каширщини. Земляки, спортсмени і побратими, вони разом служили, разом проходили фронтові дороги та підтримували один одного у найважчі моменти війни. Їхні життєві шляхи обірвалися в один день — 15 лютого на Костянтинівському напрямку.
Історію молодих Героїв розповідає газета Полісся.
Субота, 22 лютого, стала для Камінь-Каширщини однією із найскорботніших за весь період великої російсько-української війни. Того дня одразу четверо воїнів громади поверталися додому «на щиті». Серед них – ворокомлівець Назарчук Олексій Сергійович та Склезь Олександр Олександрович із Гути-Камінської. Обоє ще геть молоді, сповнені сил та планів на майбутнє, обоє – спортсмени, земляки і воїни-добровольці, обоє служили в одному підрозділі. Обоє народжені у вересні, в обох імена починаються на «О». Разом виконували бойові завдання і подолали сотні фронтових доріг – від Лиману до Покровська, підтримували один одного у найважчі хвилини, ділили воєнні будні та плани на мирне «завтра». Об’єднала їх, на жаль, і дата смерті. Загинули разом при несенні військової служби 15 лютого на вкритих туманом, ожеледдю й ворожими обстрілами шляхах Костянтинівського напрямку. Олексій та Олександр востаннє приїхали додому також удвох – та, на горе, під скорботні симфонії, уже назавжди…
Олександр Склезь: світло, яке гріло всіх
Життєва ріка Олександра Склезя бере початок із Любомльщини. Народився 28 вересня 1987-го у селищі Головне, куди його батьків — уродженців Гути-Камінської — свого часу направили на роботу. Там пройшло дитинство Сашка, там він закінчив 9 класів школи. Був найстаршим у сім’ї: ріс зі ще двома молодшими братами і сестрою. Змалку був витривалим, працьовитим, самостійним, господарем у своєму дворі. Уже з четвертого класу вмів доїти козу, а з сьомого – корову. А кращого грибника чи ягідника годі було знайти. По 3-4 відра чорниці за день міг сам назбирати. На нього сміливо можна було залишити молодших дітей та хазяйство. Відповідальний, старанний. «З ним можна було й в розвідку йти», – завжди казала мама.
У 2003 році пішов вчитися у Камінь-Каширське ВПУ на маляра (муляра)-штукатура. У той час вся родина повернулася проживати до рідного села. Згодом хлопець вирішив удосконалювати й здобувати нові будівельні навики, вступив до Харківського індустріально-педагогічного технікуму. А за тим продовжив науку в Харківському національному педагогічному університеті імені Г. С. Сковороди.
Там же, в Харкові, зустрів своє кохання, одружився. У 2012-ому в подружжя народився син. Та життя прожити – не поле перейти: доля розвела пару по різні береги країни, але зберегла між ними міцний теплий зв’язок. Гліб щоліта приїздив на канікули до тата й бабусі з дідусем у Гуту-Камінську, облюбував наші стави і ліси.
Олександр часто ж навідував нащадка на сході. А на Поліссі активно займався будівельними та ремонтними роботами. Напевно важко буде знайти дім у селі, де він не приклав свою руку. Чоловік прагнув подбати про хороше майбутнє для сина, вивчити, заощадити йому на житло. А поки записав Гліба на різні спортивні секції – з карате, плавання. Щоб хлопчик ріс міцним. Адже й сам колись займався боксом і футболом.
Олексій Назарчук: воїн із козацьким духом
Рід Назарчуків відомий у селі Ворокомле. Багато з них одягнули військовий однострій та пожертвували своїм спокоєм заради нашого – і старші, і молодші. Олексій Назарчук був первістком у родині Сергія та Людмили, єдиним сином. Народився 18 вересня 1998 року в Білорусі, у сім’ї українців, але до школи пішов уже в рідному для батьків селі Ворокомле. Тут формувався його характер — сильний, наполегливий, рішучий, цілеспрямований. Ще юнаком Олексій успішно виступав на обласних спартакіадах. Був вправним у силових видах спорту, грав у футбол і волейбол, чудово володів шахами. Один із кращих воротарів села. Боєць — і на полі, і в житті!
Зі шкільних парт хлопець пересів за навчальні поверхні Камінь-Каширського училища. Здобував фах електрогазозварювальника. Вже з 18 років подався до війська, у Червонограді (нині Шептицький) відслужив «строчку». Тим часом на сході країни уже два роки вирувала російсько-українська війна. Ворокомлівець вирішує підписати контракт на військову службу й вирушає до Волновахи, деякий час охороняв навісні переправи Херсонщини, що мали стратегічне значення зі сторони Криму. Демобілізувавшись, мав всього лиш два роки мирного життя. Не встиг вкотре поїхати на заробітки за кордон, як –повномасштабне вторгнення агресора.
Одразу з батьком та чотирма дядьками вступив у ряди 100-ої бригади тероборони. Правда, він потрапив у піхоту, а батько – у розвідку. Спершу стояли на сторожі північного кордону Волині, потім були передислоковані на східний фронт. Олексій був стрільцем, гранатометником, командиром відділення. Звання – молодший сержант. Вдома до нього зверталися ніжно «Льоша», на фронті – «Кавалер». Мужній, кремезний, з автентичною, як на Запорізькій Січі, чуприною. Істинний козак!
Перебуваючи на позиціях у Серебрянському лісі, Олексій отримав тяжкі поранення кінцівок.
— Ми сиділи в будівлі та спостерігали через тепловізор за росіянами. У момент я чую як щось летить прямо в нас. Ховатися було ніде. Я витяг з кишені ікону та почав молитися. Прилетіло в метрі від нас. Уламки посікли мені все тіло, а особливо – ногу. Саме в той день у батька був день народження,– ділився спогадами воїн під час лікування у Львові. Уламки ворожого боєприпаса хоч і посікли все тіло, однак не зачепили життєво важливих органів.
Проте реабілітація була тривалою, ушкоджені м’які тканини, сухожилля, м’язи, судини. Хоча ногу вдалося врятувати, але осколки залишилися в кінцівках й давали про себе знати болем і набряками. Попри це захисник вкотре повернувся у стрій. Але тепер у взвод матеріально-технічного забезпечення. Відповідав за харчування військових, доставку продуктів і оснащення на позиції, доправляв поранених до госпіталів тощо. На передовій навчився добре куховарити, запікати делікатеси. На додачу захопленню спортом прийшло нове – колекціонування бойових ножів. А ще з’явилася скарбниця нагород, серед яких відзнаки від бригади та Міноборони.
У 2024 році офіційно побрався з коханою Катрусею. А 2025-й потішив родину уже народженням донечки і онучки Злати. Олексій встиг потримати її на руках, був на хрестинах, приїздив на різдвяні свята. За ті короткі миті він ухопив тепло батьківства під своє відважне серце, лелів свою принцесу. Та так і не встиг почути її перші смішні слова, перше «татусю». Їй було всього вісім місяців, коли його не стало. Уже не обійме Олексій свою Златочку, не поведе до школи, не станцює з нею випускний вальс… Любитиме її з небес.
Іванна ГАЙДУЧИК.
Читайте також:
- Витягував побратимів з-під обстрілів: волинянину просять посмертно присвоїти державну нагороду
- Витягував «трьохсотих», «двохсотих», ризикуючи собою: на Волині рідним загиблого 26-річного капітана вручили його орден
- Обручку коханій так і не судилось подарувати: спогади про 24-річного Героя з Волині Павла Молодшого