Обручку коханій так і не судилось подарувати: спогади про 24-річного Героя з Волині Павла Молодшого

Уродженець селища Благодатне Павло Молодший народився 29 липня 2001 року. Батько хлопця Андрій, маючи кілька будівельних спеціальностей, займається ремонтами. Мама – Наталія працює санітаркою у місцевому соціальному центрі для одиноких та престарілих людей. Окрім сина, у них є ще менша на 9 років донька Ангеліна.

Таким сином має годитися кожен батько

«В дитинстві та й потім уже в більш дорослому віці наш Павлик був дуже добрим, щирим, чуйним, привітним та справедливим хлопцем, захоплювався спортом, риболовлею, «тихим полюванняи», дуже любив природу, мав багато друзів. Та найбільшим його хобі була техніка, особливо мотоцикли.

Також мріяв про кар’єру військового, навіть у думках не припускаючи, що мине кілька років, і йому доведеться брати до рук зброю та йти захищати країну від так званих «братів», що на його долю випаде війна», - сумно зауважує мама Героя.

«Таким сином, яким був наш Павло, може гордитися кожен батько. Він завжди в усьому нам з матір’ю допомагав, ніколи не віднікувався, про що б не попросили. Завжди був готовий прийти на поміч й іншим людям, поважав старших та захищав слабших. Тому й не роздумував та не ховався, коли треба було іти на захист рідної землі», - доповнює дружину пан Андрій.

Навчався Павлик у колишній місцевій школі №8, де закінчив 9 класів, після чого став учнем ВПУ в Будятичах, освоївши професію маляра – штукатура. По закінченню училища став працювати з батьком у бригаді шабашників.

Коли юнакові виповнилося 18 років, його забрали в армію. Служив він у Рівному в рядах Нацгвардії України.

Війна перекреслила юначі мрії

Повернувшись через півтора року зі строкової служби і трохи відпочивши, Павло взявся ремонтувати власний будинок. Якогось дня, гуляючи з друзями, він очима уже дорослого юнака поглянув на дівчину із сусіднього села Заставне - подружку молодшої сестрички, яку знав і раніше, але не звертав на неї уваги, бо вважав ще малою. Звали її Вікторія.

Вони стали зустрічатися й через деякий час хлопець зрозумів, що Віка – саме та єдина, з якою готовий прожити усе життя. Закохані разом мріяли, складали плани на майбутнє, навіть не припускаючи, що над їхньою розквітлою юністю вже згущуються чорні грозові хмари, що зла доля готує їм найжорстокіші випробування, що на заваді їхньому щастю у парі стане лютий ворог, умить перекресливши всі мрії і плани.

Світанок 24 лютого 2022 року навічно залишиться в пам’яті українців, як день, який розчахнув їхній звичний світ, розділивши його на «до» та «після», зруйнував надії і сподівання, переформатувавши свідомість та перетворивши мирні роки на болісну реальність.

Павло Молодший отримав повістку наприкінці серпня 2022 року. Спочатку він потрапив на Рівненський полігон, звідки після нетривалого навчання його зачисли піхотинцем у 79-ту окрему десантно-штурмову Таврійську бригаду й відправили в Авдіївку, яка на той час була однією з «найгарячіших точок» фронту. Причому, за словами батьків, всі військові обладунки – бронежилет,  планшет та шолом юнак купував сам.

Бої за Авдіївку

Після активних оборонних боїв уМиколаєві та на  Херсонщині підрозділи 79-ї бригади були перекинуті на один з найгарячіших напрямків Донеччини (район Мар'їнка-Побєда-Авдіївка), де у важких запеклих боях стримували постійні штурми російських окупантів. Артобстріли міста, ракетні й авіудари з повітря по позиціях десантників не вщухали ні вдень, ні вночі. У ворожому арсеналі були й більш «екзотичні» засоби.

Один із них – отруйні гази, які ворог розпилював на цій ділянці фронту. Вони дуже небезпечні, бо навіть якщо і не приводять до летальних наслідків, то на певний час виводять бійців із ладу, діючи на очі та органи дихання. Ще один із заборонених видів озброєння, яким, за його словами, не нехтували росіяни – фосфорні бомби. Білий фосфор випалює буквально все. Захиститися від нього можна лише в укритті. Зазвичай, бійці встигають це зробити, але є інша небезпека: ці боєприпаси можуть підпалити позицію.

Загроза оточення

На початку лютого 2023 року над Авдіївкою нависла загроза оточення. Ситуація була дуже складна. Про це тоді вже відкрито говорили навіть офіційні джерела, зокрема - речник Таврійського напрямку Дмитро Лиховій. 

Орки, не рахуючись із величезними втратами живої сили та техніки, за будь-яку ціну намагались захопити головну логістичну артерію ЗСУ в Авдіївці - «дорогу життя» (траса від Орлівки до Ласточкіного) й вийти на адмінкордони Донецької та Луганської областей.  Ворог  наступав  одразу з двох  флангів:  від залізничної станції та від перехрестя в районі коксохіму й ресторану «Брівно», просунувшись на півночі міста й захопивши Дачне поселення та декілька вулиць.

Рашистська арта й протитанкові ракети постійно били по шляхах сполучення та будь-якій рухомій цілі, спалюючи, навіть броню. Активізувались і снайпери з тепловізорами на прицілах, унеможливлюючи проведення ротацій, доставку БК, пального та провіанту. Тому бійцям, щосекунди ризикуючи бути вбитими, доводилось носити все це на позиції на власних плечах та в руках. Величезною проблемою стала також евакуація поранених та загиблих. Така ситуація призводила до того, що на самих позиціях хлопці по декілька діб залишались не лише без боєприпасів, але й знемагали без їжі та води, з автоматами відбиваючи безперервні ворожі штурми. Якщо б окупантам удалося перерізати цю дорогу, українські війська опинились би в оперативному оточенні, а в результаті -   втратили б і саме місто. 

Не зміг простити командирів

В останню декаду лютого 2023 року окупанти кинули на прорив під Авдіївкою великі сили піхоти та техніки, але ЗСУ розбили колону, а піхота тікала, не чуючи під собою ніг

«В одному з боїв Павло з побратимами майже потрапили в оточення, але їм все ж удалося прорватися. До краю виснажені та втомлені, - хлопці вийшли до своїх. У багатьох були поранення й контузії. Згодом вони записали відео звернення про допомогу до всієї України, розповідаючи про командирів, які кинули їх і втекли на автівках, наказавши бійцям з автоматами тримати бій проти танків і авіації.

Десантники бій прийняли, а потім по двоє-троє виходили з напівоточення. Після цього пекла на землі вони прибули в Дніпро. Звідти син приїхав додому, де пробув майже два роки, відмовляючись одягати форму бригади. А в листопаді 2024 року він знову пішов на фронт», - переповідають розповіді сина батьки. 

Батальйон «Шершні Довбуша»

Цього разу юнак приєднався до 68-ї окремої єгерської бригади імені Олекси Довбуша («Росомахи»), яка після окупації Авдіївки у липні 2024 року, кошмарила болотних нелюдів на Покровському напрямку, а нині увійшла до 8-го корпусу ДШВ. Служив оператором дрона у батальйоні ударних БПЛА «Шершні Довбуша», звідки згодом його направили на навчання у ТОВ «Стрим-техно», де 21 березня 2025 року Павло отримав сертифікат оператора БпАК «Вампір» (важкий ударний гексакоптер).

За словами комбата на псевдо «Лютий», завдяки професіоналізму пілотів  його підрозділу ударних дронів, який працює без зупинок, за час боїв під Покровськом на той час було знищено понад 8000 окупантів і близько 200 одиниць техніки.

«Хлопці приїжджають і з дороги, відразу стають до роботи: копають позиції, облаштовують їх і з першого дня починають виконувати завдання. Вони працюють безвилазно, жертвуючи своїм часом і силами», - наголошував «Лютий».

Планував подарувати коханій обручку, але не судилось…

Повернувшись після навчання у свій батальйон, Павло Молодший із побратимами розквартирувались у містечку Добропілля, на березі річки Бик (притока Самари). І яким же щасливим почувався воїн, коли до нього туди невдовзі приїхала на тиждень його кохана Віка. А 25 квітня, якраз перед Великоднем, йому надали 10-тиденну відпустку. 

Зустріч з рідними та друзями була тепла і хвилююча. Та дні відпустки пролетіли, ніби одна мить, і захиснику треба було знову повертатися туди, де постійно лунали вибухи, падали з неба і рвалися снаряди та ракети, лилася кров та гинули зовсім юні хлопці й дівчата. Та обов’язок  воїна – захищати свою землю, і Павло з побратимами знову і знову виїжджав на завдання, знищуючи рашистську нечисть, яка рвалася в незламне місто, яке стало фортецею опору.

За цей час до нього в Добропілля ще двічі приїжджала Вікторія, якій було нестерпно важко переносити розлуку з коханим, знаючи, що він там, де біль і смерть... 

 «Незадовго до своєї загибелі Павлик мав уже приїхати додому у відпустку. Планував освідчитись Вікторії й надіти на її пальчик обручку. Та сталося так, що у його побратима Віталія народилася донечка, і він поїхав на пологи. Син замінив його на позиції. Згодом, приїхавши на похорон сина, Віталій боявся до мене підійти – почувався винним, хоч це й не так. Видно, така вже доля була призначена Павлу на небесах: опинитися не в тому місці і не в той час», - витирає набіглі сльози пані Наталія.

«Він не мав там бути…»

Оператор «Вампіра» Павло Молодший загинув 8 серпня 2025 року, так і не здійснивши своєї мрії - бути щасливим у парі з коханою. Серце воїна зупинилось у лікарні ім. Мечнікова у Дніпрі внаслідок поранень, отриманих під час виконання бойових завдань у Покровську.

Похоронений Герой на кладовищі селища Благодатне у вівторок, 12 серпня, після завершення панахиди у храмі Винесення чесних древ животворчого Хреста Господнього.

«Павлик був для мене найріднішим і найкращим старшим братом у світі. Ми виросли разом, пліч-о-пліч, і я добре знаю, якою світлою та життєрадісною він був людиною: добрим, справедливим, сміливим і до кінця відданим своїй Батьківщині та своїй родині. Брат завжди ставив інтереси інших вище за власні, ніколи не боявся труднощів і завжди був готовий підтримати та захистити.

Він віддав своє життя за Україну, за свободу і майбутнє нашого народу. Для нашої сім’ї він був найбільшим скарбом, для друзів – опорою, а для країни – справжнім сином, який не пожалів себе заради перемоги»,- із сумом каже сестричка Ангеліна.

«Смерть мого коханого - це рана, яка залишиться назавжди для мене та його родини. Я пишаюсь своїм Героєм, який віддав за нас життя, маючи ще стільки планів та нездійснених мрій. Коли ми зустрічалися у Добропіллі, він казав: «Я тут для того, щоб удома все було добре, щоб ворог не прийшов до нас». Ми ніколи не забудемо його подвигу, а ворогам - не пробачимо», - додає Віка. 

«Кожен день, ніби маленький вік, який треба прожити без тебе, синку. Твоє місце вдома порожнє, а в моєму серці - нестерпний біль,що ніколи не зникне. Ти - моя зірка, що згасла занадто рано. І тепер я вчуся жити з цим, вчуся дихати. Ти мав жити, любити, подарувати нам онуків.  

Уже багато місяців я дивлюся на світ твоїми очима, але бачу тільки темряву. Ти пішов, а біль залишився. Скільки б часу  не минуло, моє серце завжди буде ятритися від болю. Рідненький, Царство небесне тобі, мій синочку, та вічна пам’ять! Ти завжди з нами та в наших серцях», - пише послання до сина на своїй сторінці в мережі ненька Героя. 

Валентина Савчук

Читайте також: 

• Йому так і не судилося побачити сина дорослим: спогади про 21-річного Героя з Волині Дмитра Потурая
• «Якщо я й загину, то знаю, за що загину, і чому я туди пішов»: історія загиблого морпіха з Волині Сергія Жилякова
• Волинянин бився за кожен метр рідної землі: спогади сестри про брата-Героя Олександра Давидчука, якому назавжди 39…