Йому так і не судилося побачити сина дорослим: спогади про 21-річного Героя з Волині Дмитра Потурая

Уродженець Нововолинська Дмитро Потурай народився 13 жовтня 2002 року і був єдиною дитиною в родині. Правда, майже відразу після народження сина батьки розлучилися, тому Марина Никодимівна ростила малюка одна. Потім разом із сином вона переїхала в село Бортнів, де проживали її батьки. І хоч тата Діма ніколи не бачив (через рік після розлучення батько помер), він все ж його завжди поважав.  

Спочатку хлопець навчався в нинішньому ліцеї №3, а після восьмого класу мати перевела сина в школу (нині – ліцей) села Бужанка, де він отримав повну середню освіту. 

Марив армією й понад усе цінував у людях справедливість

«В дитинстві мій синочок був дуже добрим та співчутливим хлопчиком, хоч і не завжди слухняним. Він терпіти не міг, коли в його присутності хтось ображав та менших і слабших, завжди заступався за них. Спочатку він казав, що буде футболістом, оскільки змалечку захоплювався футболом, але, коли підріс, спав і бачив себе військовим, просто марив армією. А ще у Діми було просто вроджене відчуття справедливості. Причому, не лише у школі та в академії, але й, коли був на війні.

Бувало, що не раз навідріз відмовлявся підписувати документи, наприклад, на прийом БТРа, коли бачив в машині якусь несправність. Змушував, не зважаючи на погрози й умовляння, по декілька разів переробляти папери, поки не добивався свого. Також завжди відстоював інтереси своїх підлеглих. Через це у нього й виникали конфлікти з начальством. Коли був першокурсником в академії, йому значно цікавіше було спілкуватися зі студентами четвертого курсу, в яких прагнув навчитися чогось нового. Серед його друзів були також і Назар Мазурок та Артур Мельничук, які, як і він, теж дуже рано повернулись додому «на щиті»»,   - не стримує сліз пані Марина.

Тож, ідучи назустріч своїй мрії, отримавши атестат, у 2019 році юнак став студентом Львівської національної академії сухопутних військ імені гетьмана Петра Сагайдачного. Навчаючись в академії, він познайомився зі студенткою університету, яка навчалась та працювала у Львові, на ім’я Оксана. 

«Познайомилися ми з Дімою 5-го листопада 2020 року у Фейсбуці. Він, побачивши моє фото, написав повідомлення й запропонував дружбу. Я відповіла згодою, після чого стали переписуватися. Тоді він перебував на полігоні в Яворові. Уперше ми зустрілися 22-го листопада, коли Дмитро повернувся в академію. Правда, якось зізнався, що спочатку не думав, що у нас складуться серйозні стосунки, але трохи пізнавши мене ближче, зрозумів, що я – та дівчина, з якою хоче ділити свята і будні решту життя.

Зустрічались ми не так часто, як хотілося, оскільки у звільнення їх відпускали рідко. Тож зазвичай, аби бачитися частіше, я приходила до їхнього гуртожитку. 3-го квітня 2022 року він зробив мені пропозицію, а 6-го серпня у нас відбулося весілля», - розповідає молоденька вдова Героя.

«Мама, мені ніколи чекати…»

Дмитро навчався на третьому курсі академії, коли на світанку 24 лютого 2022 року наша країна прокинулася від вибухів бомб та ракет й рашистська армада посунула на нашу землю, за день діставшись до околиць столиці. Навчання четвертокурсників прискорили, й випуск молодих лейтенантів, який до вторгнення був призначений на червень 2023 року, відбувся у лютому.

Тож уже 20 числа Дмитро Потурай із позивним «Птур» підписав контракт про службу в армії. Його призначили командиром 3-ї роти 100-го механізованого батальйону 61-ї окремої мотопіхотної бригади «Степова» й відправили на Сумщину -  на Гончарівський полігон, де проходила залагодження та доукомплектацію їхня частина. Там бійці пробули майже місяць. І як же зрадів молодий ротний, коли наприкінці березня – на початку квітня до нього в Конотоп на день приїхала кохана. 

«На зв’язку з сином ми були щодня. Обмінювались СМСками. А одного разу він довго не виходив на зв’язок, і лише потім ми дізнались , що він ходить на завдання. Тож нам лишалося лише молитися й чекати. Та коли Діма написав, що хоче одружитися, я його пробувала відмовляти. Не те, що не хотіла, щоб його дружиною стала Оксанка. Навпаки дівчина мені дуже подобалася. Вона, в якійсь мірі, дуже схожа на мене, і це мені імпонувало. Просто син був ще надто молодий.

Тому я просила його трохи зачекати. Казала, що немає грошей на весілля. На те він відповів: «Мама, мені ніколи чекати. У нас – війна. Тому, якщо мені судилося не повернутися, хочу, щоб у вас залишилась частинка мене. А щодо грошей, то від тебе вимагається, зробити, зачіску, манікюр, гарно одягтися й приїхати до нас». Діма дуже хотів мати власне авто, аби особисто привезти наречену до вінця. Я пропонувала допомогти йому з грошима, але він відмовився й машину придбав сам», - розповідає мама захисника.

Не міг натішитися синочком

З Сумщини шлях підрозділу Дмитра проліг на Чернігівщину, в район Бахмача. Звідти через деякий час – уздовж кордону з рф вони передислокувались на Короп, попутно розвідуючи обстановку на ворожій території. Увійшовши  в Семенівку,  затримались трохи довше.

«Діма прислав мені звідти фото, на якому він босий переходить річку. Коли я запитувала, де він, - відповідав, що мені цього знати не потрібно. Він взагалі мало говорив про війну. Більше інформації я дізнавалась уже згодом від його побратимів. А наприкінці листопада, якраз перед своїм днем народження, дізнавшись, що скоро стане татом, чоловік на кілька днів відпросився додому. Був неймовірно щасливий, що у нього буде син й пообіцяв, що обов’язково зробить усе можливе, щоб бути поряд зі мною при його народженні.

Вдруге він приїхав у десятиденну відпустку незадовго до новорічних свят, якраз перед народженням нашого синочка, який народився 26 грудня 2023 року. Щасливий тато особисто прийняв його на руки від медсестри, відразу назвавши малюка Назарієм на честь свого загиблого друга. Нині нашому синочку вже два роки, але тата він уперше побачив лише на фото», - болем у голосі зазначає мама маленького Назара.

Назар пізнаватиме тата лише з фото

Пробувши ще кілька днів із рідними й охрестивши синочка, яким так не встиг натішитися,  Дмитро повернувся у свою частину. А в середині лютого 2024 року його підрозділ перекинули в район Авдіївки на Донеччину, де йшли дуже важкі бої із в декілька разів переважаючими силами ворога. Та 17-го лютого вщент розбите місто опинилося в руках окупантів, тому Дмитро зі своїми хлопцями разом з іншими підрозділами був змушений відступити у бік Покроська. 

За день до смерті, 23 лютого, син зателефонував до матері й запитав, як вона почувається, чи здорова? Жінка стала розповідати, що в неї все добре, але, їй дуже шкода, що наші війська залишили Авдіївку та дуже жаль хлопців, які поклали за це місто життя. Про те, що його підрозділ теж там, він навіть не заїкнувся. Лише згодом пані Марина довідалась від свого брата, що Дмитро телефонував їй саме звідти. 

Загинув Герой 25 лютого 2024 року бою поблизу села Ласточкине Очеретинської громади Донецької області. Правда тіла його тоді так і не знайшли, тому рік і п’ять місяців воїн вважався зниклим безвісти. Лише 14 липня 2025 року медикам удалося ідентифікувати Дмитра за нігтем пальця правої руки. Проте, відкривати труну рідним не дозволили.  

Похоронили Дмитра Потурая після відспівування у церкві села Бортнів на сільському кладовищі 20 липня 2025 року.

Як розповіли  згодом Оксані побратими чоловіка, у день загибелі він устиг вивести частину своєї роти у безпечне місце, а сам із кількома хлопцями ще залишався, коли по них ударила ракета, розтрощивши йому череп та інші частини тіла (висновок судмедекспертизи)…

«Ми з Дімою були хорошими друзями ще зі школи, хоч він був на рік старший. Дуже позитивний і завжди усміхнений, - він захоплювався волейболом, грав у футбол, любив відвідувати шкільні дискотеки й завжди мав багато друзів. А ще був дуже наполегливим та упертим, завжди умів настояти на своєму й добитися своєї цілі. Коли одружувався, ми з чоловіком гуляли у них на весіллі. Пригадую, як Діма радів, коли, прийшовши у відпустку якраз на свій день народження, дізнався, що у нього буде син. Це просто не передати словами», - згадує Андріана -  близький друг і кума родини Потураїв.

За відвагу та мужність, виявлені у боях з російськими загарбниками,  лейтенант Дмитро Потурай посмертно нагороджений орденом «За мужність» третього ступеня. Цими днями нагорода була вручена його рідним.

«Я й досі не можу змиритися з тим, що мого синочка немає в живих, що мій онучок ростиме без тата, що знатиме його лише зі світлин.  Залишаючись наодинці,часто задаю собі питання: чому? Чому саме він? Він же такий ще юний і так хотів жити, мав стільки чудових планів та мрій на майбутнє… Чому доля так жорстоко насміялась над нами?..Чому забрала найдорожче?», - болючі запитання осиротіло матері так і лишаються без відповіді. 

Та, попри все, жінка дуже гордиться своїм сином, який віддав життя за те, щоб його Назарчик та інші малюки більше ніколи чули слова «війна». І найбільше бажання матері - щоб в Україну нарешті прийшов мир, аби смерті полеглих Героїв не були даремні…

Валентина САВЧУК

Читайте також: 

• «Якщо я й загину, то знаю, за що загину, і чому я туди пішов»: історія загиблого морпіха з Волині Сергія Жилякова
• Волинянин бився за кожен метр рідної землі: спогади сестри про брата-Героя Олександра Давидчука, якому назавжди 39…
• Життя, віддане країні та побратимству: історія Дмитра Аршуліка, який поліг на полі бою, пройшовши майже всі гарячі точки фронту